— У ньому завжди сидить моя скво. Вона прожене Сантера.
— Він хоче отримати письмена.
— Він їх не отримає.
— Я знаю, що ти не віддаси їх добровільно, але чи зможеш ти перешкодити йому викрасти письмена?
— Навіть якщо Сантерові вдасться таємно проникнути в мій вігвам, він нічого не знайде.
— Сподіваюся, що так воно й буде. Ти дозволиш мені ще раз поглянути на ці письмена?
— Ти вже прочитав їх.
— Я не встиг, мені завадив Сантер.
— Уже темніє. Я принесу їх тобі завтра, щойно розвидниться, і буду тримати перед твоїми очима, скільки знадобиться.
— Дякую тобі. Ще я хотів попередити, що Сантер постарається викрасти у тебе мою зброю. Сховай її надійно.
— Твоя зброя знаменита, тож не дивно, що він хоче мати її. Але навіть якби йому вдалося проникнути у мій вігвам удень, він не побачить зброї. Твої рушниці загорнуті в ковдри й лежать під моїм ложем. Вони мої. Я буду твоїм спадкоємцем, і до мене перейде слава Вбивчої Руки, тому що він виконає моє прохання.
— Охоче, якщо тільки зможу.
— Я роздивився твої рушниці і зрозумів, що вмію стріляти тільки з однієї. Чи погодишся ти перед смертю навчити мене, як користуватися твоїм штуцером?
— Добре.
— Вбивча Рука — шляхетний воїн. Дякую тобі. Ти міг відмовитися виконати моє прохання, але ти погодився. За все, що ти зробив для мене, я докладу всіх зусиль, щоб ти мав усе, чого захочеш, до того моменту, поки не почнуться твої муки.
Він пішов, навіть не підозрюючи, що вселив надію в моє серце.
А коли сказати по щирості, то досі я сподівався скористатися тим, що Ґейтс, Клай і Саммер були вільними у стійбищі кайова. Навіть якщо вони не були моїми друзями, то були білими. Якби я зауважив з їхнього боку хоч найменшу готовність допомогти мені, я б примудрився звільнити руки від пут, і тоді ніхто не зміг би перешкодити мені втекти. На жаль, від цієї думки довелося відмовитися. Після розмови з Ґейтсом мені стало ясно, що покладатися на нього та його товаришів не варт.
Отже, я міг сподіватися лише на себе. Але точно, постановив я собі, не здаватися. Я не сумнівався, що так чи інакше мені вдасться уникнути тяжкої смерті. Для порятунку мені бракувало дрібниці: звільнити одну руку і добути ніж! Невже мені, Вбивчій Руці, це не вдасться? Це не здавалося нездійсненним завданням, і навіть не надто важким. Я згадав про червоношкіру дівчину. Вона явно співчувала мені, а я знав, що багатьом, дуже багатьом білим пощастило скористатися симпатією індіанських жінок і втекти з полону. У кожному разі я не міг дозволити собі покірно чекати смерті й був готовий на все.
І ось тоді, коли я весь поринув у думки про втечу, до мене звернувся Піда з проханням навчити його стріляти зі штуцера. Кращого збігу обставин годі було й уявити. Молодому вождеві доведеться розв’язати мені руки, щоб я показав йому, як треба заряджати рушницю. Одним рухом я вихоплю ніж з-за його пояса, розріжу ремені, що стягують ноги, і буду вільний. До того ж у мене в руках буде мій чудовий штуцер на двадцять п’ять набоїв. Надія, правда, була невелика, але ж доведеться просто ризикнути життям, а воно, як подумати, уже й так мені не належало.
Звичайно, набагато краще було б утекти потай, не підставляючи себе під кулі червоношкірих. Але як це зробити? Я гарячково шукав вихід, але наразі нічого путнього на думку не спадало. Я вирішив не поспішати з рішенням, часу я ще трохи мав.
Я згадав про те, що вночі вже зможу лежати! Довкола дерева вбили в землю шістнадцять кілків, по чотири з кожного боку. Цих кілків було би достатньо для чотирьох полонених, і з порядку їхнього розташування я побачив, як саме до них прив’язували людей. Якщо полоненого прив’язують лежачи, то ноги й руки йому доводиться тримати широко розкинутими, це доволі незручне положення, і навряд чи так вдасться заснути. Зате індіанці матимуть певність, що бранець не втече.
Тим часом зовсім стемніло і біля вігвамів почали розпалювати багаття. Індіанки готували вечерю. Моя нова знайома знову принесла мені їсти. І цього разу їй довелося умовляти батька, щоб той отримав згоду старого вождя. Ми майже не розмовляли, я тільки подякував їй за доброту, і вона відразу пішла. Незабаром мої стражники теж покинули мене, а на їхнє місце заступили двоє інших. Я запитав, коли зможу лягти, і вони відповіли, що чекають на Піду, який хоче особисто перевірити надійність вузлів та ременів.
Однак раніше за молодого вождя до мене прийшов чоловік, якого я не чекав, — Одне Перо, батько Какхо-Ото. Він довго мовчки дивився на мене, а потім наказав стражникам:
— Нехай мої брати залишать нас наодинці, поки я не покличу їх.
Мої вартові миттю виконали наказ, а я зробив висновок, що старий мав велику владу й повагу одноплемінників, хоч і не був вождем. Коли вони пішли, Одне Перо сів переді мною навпочіпки і знову мовчки розглядав мене. Нарешті він урочисто промовив:
— Блідолиці живуть по той бік Великої Солоної Води, і хоч у них було багато землі, вони припливли до нас у величезних човнах, щоб заволодіти нашими горами й долинами.
Він знову замовк. Правила індіанського красномовства вимагають, щоб кожна важлива розмова з білою людиною починалася з розлогого вступу, у якому слід перелічити всі гріхи блідолицих. Я терпляче чекав, коли він закінчить звинувачувати білих і перейде до суті. Я майже здогадувався, що саме він хотів сказати мені, і це давало мені надію. А тим часом він провадив далі:
— Індіанські мужі зустріли білих привітно, як братів, але отримали у відповідь чорну невдячність, грабунок і вбивства.
Він знову замовк. Я теж мовчав.
— І сьогодні вони думають тільки про те, як обдурити нас і зігнати нас із земель, якими завжди володіли наші предки. Якщо їм не вдається домогтися свого хитрістю, вони застосовують силу.