— Мій батько дозволив мені принести тобі їжу. Ти приймеш мій подарунок?
— З радістю, — відповів я. — Але я не можу їсти: у мене зв’язані руки.
— Я погодую тебе.
Вона взяла ножа й почала наколювати на його вістря дрібно нарізане печене м’ясо бізона і шматок за шматком підносити його мені до рота. Молоденька індіанка годувала Вбивчу Руку, як дитину! Попри всю безглуздість мого становища, я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Хоча дівчині, яка так милосердно поставилася до мене, годувати засудженого до смерті не здавалося чимось особливим.
Мої стражники з серйозним виглядом спостерігали за нами. Коли я проковтнув останній шматок м’яса, один з них вирішив сказати дівчині щось приємне і промовив:
— Какхо-Ото подобається Вбивчій Руці.
Дівчина глянула на мене своїми темними глибокими очима, і я відчув, що червонію точно так само, як раніше вона. Не сказавши ні слова, вона відвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася й запитала:
— Воїн кайова сказав правду?
— Він запитав мене, чи подобаєшся ти мені, і я відповів, що так, — не став відпиратися я.
Вона пішла, і я взявся дорікати моєму балакучому стражникові, що, втім, було йому цілком байдуже.
Після обіду я побачив між вігвамами Ґейтса.
— Чи можу я поговорити з тим блідолицим? — звернувся я до вартового.
— Так, але якщо заговорите про втечу, я прожену його геть, — відповів воїн.
— Нехай мій брат не тривожиться.
Я покликав Ґейтса, і він повільно рушив до мене, озираючись по боках, немов людина, яка робить щось недозволене.
— Ближче! Підійдіть ближче! — попросив я його. — Чи вам заборонили говорити зі мною?
— Боюся, щоб містер Сантер нас не побачив, — зізнався Ґейтс. — Він не хоче, щоб ми розмовляли.
— Він так сказав?
— Так.
— Зрозуміло. Він побоюється, що я відкрию вам очі на його справжнє обличчя.
— Ви й далі помиляєтеся щодо нього, містере Вбивча Рука.
— Не я, а ви!
— Він — джентльмен!
— Ви цього не можете довести, а от я дуже легко можу засвідчити протилежне.
— Я не хочу нічого чути. У вас із ним давні порахунки, тому й ставитеся до нього вороже.
— Це правда. Настільки вороже, що він має всі підстави мене боятися.
— Боятися вас? Не ображайтеся на мене, сер, але мені здається, що вас уже можна не боятися.
— Тільки тому, що мене засудили до смерті?
— Так.
— Хто як не я добре знає, що між вироком і фактом є вагома різниця і не менш вагома відстань у часі. Я вже стільки разів мав померти, а, як бачите, все ще живий. Скажіть мені краще, ви й справді вірите, що Вбивча Рука такий негідник, яким його уявляє Сантер?