Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Редлі вдома! – каже Ґрейсі, коли мама не дивиться на мене.

Вона сідає за стіл, як і Ґрейсі, яка стукає по стільцю поряд із собою, щоб я сіла на нього.

– Як ваша генеральна репетиція? – питає мама. Її очі не зустрічаються з моїми, але принаймні голос не такий жорсткий і холодний. Усе, чого я хочу, це щоб між нами все було гаразд, так, як було тоді, коли вона була моєю мамою, а я – її маленькою дівчинкою. Я не хочу шукати в собі сили пробачити її, не хочу, щоб вона пробачала мене за те, хто я є. Я просто хочу, щоб ми знову були нами, і мені дуже болить, сильніше, ніж обличчя.

– Добре, – кажу я. – Справді добре.

– Я запитав у мами, чи є в нас квитки, і вона сказала, що немає, тож я вирішив, що ми купимо їх на вході, так, Ґрейсі? Ми ж маємо послухати, як Редлі викаблучується? – Стоячи біля плити, тато розтягає рукавичку для гарячого і вдає, що грає на електрогітарі.

– То ви прийдете? – досі я навіть не усвідомлювала, як мені гірко від того, що вони не збираються приходити.

– Ще б пак, прийдемо! – каже тато. – Ми такого не пропустимо, так, люба?

– Звісно, ні, – каже мама, і цього разу вона дивиться мені в обличчя, і я опускаю очі від того, як уважно вона вивчає мій синець.

Тато приносить тарілки, повні гарячої їжі, з якої здіймається пара.

– Яка смакота, – каже мама. Не схоже, щоб вона дійсно так думала.

Ґрейсі теревенить протягом усієї вечері, детально розповідаючи про те, що бачила в зоопарку. Їжа смачна, гаряча, домашня. Мені так хотілося овочів, а я цього навіть не розуміла. Вікно кухні запотіло, і ненадовго тут стає так затишно й безпечно, що можна навіть забути, що все погано.

Можна було б, якби не той факт, що мама заледве торкається їжі, що вона совається, нервується й постійно дивиться на двері.

– Зараз повернуся, – каже вона, коли тато забирає тарілки.

– Ще є пудинг, – кричить навздогін батько, – з карамельною ірискою!

– Зараз повернуся! – повторює вона, цього разу її голос долинає згори.

– Тепер усе добре, Редлі, – каже Ґрейсі, раптом торкаючись моєї щоки. – Усе гаразд.

Дивлюся на тата, але він відвертається.

– Звичайно, мала, – кажу я. – Звісно, усе добре. Поки я поряд, так буде завжди.

Мама не спускається до десерту, тож цього разу я сиджу біля ліжка Ґрейсі, притулившись головою до другого з її улюблених ведмежат, поки вона засинає. Її маленька ручка міцно тримає мою на той випадок, якщо мені заманеться залишити її засинати на самоті.

Коли вона все ж провалюється в сон, мені не хочеться нікуди йти. Адреналін, на якому я трималася, мабуть, виходить, залишаючи по собі тремтіння у м’язах і біль у кістках. Протягом кількох останніх днів я відчула всі можливі емоції, і лише Богові відомо, що буде завтра. Тож зараз, тримаючи за руку свою маленьку сестричку, я хочу просто відпочити, заплющити очі й на якийсь час припинити думати, відчувати, хвилюватися.

– Вона заснула? – мене відволікає шепіт мами.

– Так, – потягаюсь я, сідаючи й ховаючи її ручку під ковдру.

– Тоді йди в своє ліжечко, сонечку, маєш стомлений вигляд.

Вона назвала мене «сонечку», і це звучить як пропозиція миру. Випростуючись, мружуся від яскравого світла на сходах. Вона стоїть там, і я розумію, що їй потрібно щось іще. Тож я чекаю.

– Мені дуже шкода, – нарешті каже вона. – За те, що я з тобою зробила. Це було неприпустимо.

– Усе гаразд, – кажу я. – Не важливо.

– Ні, важливо, люба. – Вона підходить на крок ближче. – Я твоя мама. Я не повинна ніколи підіймати на тебе руку. Я мушу захищати тебе, але я… була сама не своя.

– Гаразд.

Негусто, але достатньо. Це найкращий початок, який я можу вигадати, на який я могла сподіватися, і мені хочеться заснути зі звуком тих слів у голові.

– Добраніч, мам.