Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

34

У школі завжди дуже дивно, коли немає уроків і людей, а особливо в неділю, коли видається, що вона нашорошилася, прокинулася й чекає, коли життя та енергія знов увіллються крізь двері вранці.

Хоча, можливо, мені насправді подобається бути тут саме тоді, коли я не мушу.

Мені подобаються коридори, темні та порожні, тихі та сповнені тіней класні кімнати. Лише коли тут нікого немає, можна почути таємні звуки, що зазвичай губляться у галасі юрми. Скрип і скиглення підошов, відлуння зачинених із гуркотом дверей, шепіт старовинної системи опалювання – принаймні мені здається, що це вона так шурхотить.

Є щось таке в цьому місці, коли тут порожньо. Воно припиняє бути місцем, де минають збіса нудні години твого життя, і перетворюється на знімальний майданчик.

Але не сьогодні. Не знаю, як переживу наступні дві години.

Я глибоко вдихаю та проходжу крізь подвійні двері, що ведуть до шкільного вестибюля, пригадуючи слова Ашири.

– Якщо ти приймаєш цей план, тобі доведеться його дотримуватися. У присутності Роуз поводься як завжди, добре? За всяку ціну. Буде складно, але воно того варте.

Складно – не те слово.

Роуз уже там, стоїть на сцені біля стійки мікрофона, проганяє кожен трек, поки Сміт з дітьми з театрального гуртка налаштовують світло. Вони на галереї – це такий балкончик уздовж зали, де знаходяться пульти для налаштування звуку, зображення та світла. Я йду центральним проходом, уздовж якого в очікуванні концерту з обох боків стоять стільці. Я проходжу половину, як світло гасне. Коли Роуз мене помічає, її посмішка тьмяніє, сходить з обличчя. Вона вставляє мікрофон назад у стійку, потім спускається зі сцени.

– Редлі, підійди на хвилинку.

Я дивлюся на містера Сміта, він махає мені, я махаю у відповідь, розвертаючись, щоб підійти до нього. Мені спадає на думку, що я хотіла б розповісти все йому, що, можливо, якби я з ним поділилася, він зняв би тягар тривоги з моїх плечей і з усім розібрався б. Я хочу, щоб за це відповідав хтось інший, бо я вже не можу. Я хочу піти додому, лягти в ліжко й лежати, поки все це не мине.

– Іди сюди, поглянь, який крутий вигляд сцена має звідси, – каже містер Сміт, посміхаючись, коли я виходжу на галерею. Він має рацію. Він умовив студію оренди професійної аудіо-візуальної апаратури позичити нам купу обладнання, і це дивовижно гарно. Освітлювальні прилади точно як на великих концертних майданчиках, а просто за моєю барабанною установкою – екран завширшки зі сцену, і ще кілька дисплеїв у глядацькій залі. Планується, що це буде мультиплатформна подія, з відео та дитячими фотографіями Наомі, які її тато старанно зібрав і скинув для нас на флешку. Її висловлювання, тексти пісень – усе це в поєднанні з нашою музикою. Цей концерт задумувався як ідеальний спосіб привернути увагу до зниклої дівчинки. Але тепер мені здається, що це буде щось на кшталт молитви про те, щоб дівчина, яку ми любимо, прокинулася.

– Це прекрасно, – кажу містеру Сміту. – Я настільки зосередилася на групі, що решта пройшло повз мене, але це дуже круто. Дякую, сер.

Містер Сміт широко посміхається.

– Як би мені не хотілося привласнити цю вдячність, це все Емілі та її команда начаклували.

Емілі, та Емілі, яку ми не взяли до групи, гордо мені посміхається. Я знаю, що я маю ідіотський вигляд, коли помічаю її там, за пультом.

Я геть не очікувала побачити її тут.

– То це ти все дістала?

– Ну не дивуйся так, – посміхається вона.

– Та ні… я не це мала на увазі… Я думала, то театральний гурток дістав.

– А я і є театральний гурток. Ну принаймні його частинка. Я запитала містера Сміта, чи можу допомогти з концертом, щоби потім додати його до резюме, а ще я просто хотіла…

– Неймовірно, – повертаюся до сцени з думкою про те, що Емілі, здається, трохи фліртує зі мною. – І тобі буде видно все на екранах у залі?

– Так, і навіть більше, – каже Емілі. – Ми перемикатимемося між прямими включеннями зі сцени й відео та світлинами Наомі. Сльозливо буде, капець… ой, чорт, вибач. Буде неймовірно зворушливо. Як вона там, до речі?

– Ще нема новин, а це – надзвичайно, – нахвалюю її. – Справді. А як ти знаєш, що на концерті все піде як треба?

– Ну, крім мене до завтра тут нікого не буде. Сьогодні ввечері я порепетирую разом із вами, а потім заново підготую все до початку.

– Можна тебе сфотографувати? – питаю я, і Емілі розпливається в посмішці. – Для нашого «Тумблера».

– Звісно.

– Іди сюди, щоб усю техніку було видно, – кажу я, і вона підходить і трохи нахиляється вперед, зазираючи мені у вічі, поки я налаштовую фокус.

– Шкода вас переривати, але Лео та Лекредж уже на сцені.