Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не можу, справи, – каже вона, знизуючи плечима.

– Які справи? – питаю я, перш ніж усвідомлюю, що якраз мені, якраз тепер, якраз оцього питати й не слід. Її слабка посмішка зникає.

– Тебе це не стосується. До завтра.

– Чекай! – гукає Лео.

Я відводжу погляд, але мені чутно, що вони кажуть.

– Роуз, слухай, можеш не розповідати мені, з ким зустрічаєшся, але мені треба дещо тобі сказати.

– Що? – зітхає Роуз.

– Ти найчарівніша дівчина з усіх, кого я знаю, – каже Лео. – Мені ніколи не вистачало сміливості зізнатися в цьому, але тепер ти віддаляєшся від мене і я мушу, бо, можливо, іншого шансу в мене не буде. Для мене ти більше, ніж друг, і якщо ти передумаєш щодо того хлопця, то просто знай… Знай, що я добре до тебе ставитимуся. Я дбатиму про тебе.

Обережно повертаючись, щоб вони не помітили, що я підглядаю, я спостерігаю за тим, як Роуз довго дивиться Лео у вічі, а потім проводить рукою по його щоці. Я бачу, як вона стає навшпиньки та цілує його в щоку, а потім іде, помахавши, перш ніж прочинити двері.

– Чому тепер? – питаю в нього. – Нащо казати їй усе це тепер?

Я очікувала, що відчую біль та ревнощі, але натомість його зізнання викликає в мене… захоплення. Для такого потрібна сміливість.

– Бо це правда, – визнає Лео. – Якщо є хоч найменший шанс, що це змусить подумати її двічі, перш ніж зустрічатися з тим виродком, я готовий виставити себе дурнем. Якщо вона мене відштовхне, життю кінець. Але якщо це забезпечить їй п’ять хвилин безпеки, то воно того варте.

35

Заходячи до будинку, застигаю від давно забутого запаху домашньої їжі. Зазираю досередини й повертаюся в дитинство. Є щось таке в густих сутінках, у жовтому електричному світлі за фіранками, у запаху традиційної недільної печені, від чого мені стає не сумно й не радісно, від чого я, натомість, гублюся у згадках про те, якою була наша родина колись. Коли вона нагадувала цей запах – знайомий і теплий.

– Ти вдома! – Тато прочиняє двері кухні, і я бачу, що він накрив стіл на чотирьох – посередині сіль, перець і велика банка кетчупу, бо Ґрейсі нічого не їсть без нього. – Вирішив приготувати вечерю до твого повернення, бо вчора ми майже не бачилися.

– Чудово, – кажу я, вішаючи куртку на краєчок перила. Звісно, нічого не чудово, бо я думаю про те, як втомилася, про те, що обличчя й досі болить, про те, як я хочу поговорити з Аш і дізнатися, чи вдалося їй щось з’ясувати і що саме, про те, що треба написати Лео й запитати, чи справді Аарон пішов геть, і про те, що ця вечеря перетвориться на пекло зі смаженою картоплею.

– Редлі! – Ґрейсі гупає сходами вниз і застрибує мені в руки з такою силою, що я хитаюся.

– Малеча! – цілую її солоденьку щічку. – Бачу, в тебе був хороший день? Їла солодку вату?

Рот Ґрейсі застигає здивованим «О».

– Так, а звідки ти знаєш? Ми ходили в зоопарк! – Вона настільки ж здивована моєю здогадкою, наскільки я – новинами. Дивлюся на тата, він злегка знизує плечима. Треба сказати, що ніхто не переходить від родинного апокаліпсису до вдавання, що все в шоколаді, так легко, як мої батьки.

– Ґрейсі, піди розбуди маму, – каже він, і моя сестричка збігає нагору з таким самим ентузіазмом, з яким спускалася до мене.

– Похід у зоопарк, тату? – Іду за ним на кухню, де він ріже курку.

– Слухай, я просто хочу повернути нам нормальне життя. Заради Ґрейсі. Заради мами, заради всіх. Тому я приготував вечерю. Добре, правда ж? Як раніше.

– Але тепер – не раніше.

Багато годин я майже не згадувала про синець і поріз на щоці, але зараз, коли я згадую про нього, він раптом починає пульсувати.

– Від того, що ти вдаватимеш, що в нас щаслива родина, мама не перестане мене ненавидіти, не кине пити. Це не виправить того, що в тебе є коханка, правда ж?

– Я знаю. – Тато раптом повертається до мене, притишуючи голос. – Але ж треба з чогось починати. Дай мені шанс, сонечку. Я стараюся.

– Добре, – кажу я. – Чим тобі допомогти?

– Наллєш води в склянки?

Коли я дістаю з буфета склянки, Ґрейсі приводить маму.