Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я йому сказала.

– Чорт, я мушу бігти.

– Побачимося там, – кажу я. Взуваю кеди, хапаю проїзний. Вибігаю крізь двері, і коли спускаюся в метро, сну вже не лишається анітрошки.

37

Ми не знаємо, скільки він просидів там, витріщаючись на неї. Як не знаємо і того, чому медсестри його пустили, адже в списку його немає. Але такий він є, цей містер Сміт, чарівний, з добре підвішеним язиком. Уродливий і добрий. Коли він дивиться тобі в очі, складається враження, що ти і те, що з тобою сталося, дійсно його цікавить. Він людина, на яку дивляться з повагою. Чоловік, якому довіряють. Найстрашніше чудовисько.

І я теж довіряла йому. Більше, ніж рідному батькові. Дотепер мені ніколи нікого не хотілося скалічити. Сьогодні мені хочеться бити його до напівсмерті.

– Зараз ми йому все висловимо, – ричу я. – Зайдемо і скажемо, що ми знаємо, хто він насправді.

– Ні. – Аш бере мене за руку і стискає її. – Поводитимемося так, ніби нічого не знаємо.

– Чому? – витріщаюся на неї. – Я б його вбила. За те, як він повівся з людьми, яких я люблю. Я розповідала йому різне про себе, Аш. Я думала, для нього це має якесь значення. Мені треба його відгамселити.

Аш кладе мені руки на плечі та змушує подивитися їй у вічі, і коли я нарешті зустрічаюся з нею поглядом, мені краще, я заземляюся й вирівнююся.

– Я знаю, це складно, але мені потрібен час. Час на те, щоб зібрати всі докази. А ще він сидить просто поряд із приладами, які підтримують життя моєї сестри.

Ми стоїмо там, віч-на-віч, ніс-у-ніс, від дотику її рук моє серце б’ється рівніше, ми чекаємо, поки дихання не заспокоюється, поки мої ноги не припиняють тремтіти, і нарешті, без жодних слів, обидві знаємо, що готові з ним зустрітися.

– Добрий вечір, сер, – кажу я, коли ми заходимо.

– О, дівчата, ви сьогодні пізно. – Він забирає свою руку від руки Наомі, і мені хочеться блювонути.

– Ага, і години відвідування давно закінчилися, – каже Аш. – Дивно, як це медсестри вас досі не вигнали.

– Вони поставилися до мене з розумінням.

Ми підходимо і стаємо поряд з Ней, і я думаю про те, що відбувається за тими повіками. Тепер їй дають менше заспокійливого – ось і все, що ми знаємо. Що, як вона чує його голос? Що, як відчуває його дотик, але не може рухатися, не може закричати?

– Усе гаразд, Наомі, – кажу я, беручи її за руку. – Ми з Аш тут. Ми поряд.

– Звідки ви двоє взялися? – утомлена медсестра киває на нас. – Давайте на вихід. У Наомі завтра важливий день, їй треба відпочити.

– Так, на вихід, сер, – вичавлюю з себе посмішку. – У нас завтра теж важливий день. У нас концерт!

– Я не піду, – хитає головою Аш. – Я її сестра. І я знаю, що іншим родичам дозволяли ночувати тут на матрасі. І можливо… ну, ми не знаємо, що буде завтра, правда ж, тож сьогодні я просто хочу побути з нею. Будь ласка. Я не заважатиму. Просто не хочу лишати її саму.

Медсестра стискає губи.

– Я маю зателефонувати вашим батькам і переконатися, що вони не проти.

– Вони не проти, – каже Аш.

– Ну гаразд. – Вона дивиться на мене й містера Сміта. – Але ви двоє, геть.

– Тебе підвезти? – питає містер Сміт на вулиці. Я дивлюся в його добрі очі й мрію видерти їх з його обличчя.

– Я прогуляюся, – кажу я.

– Упевнена? – Він усміхається мило і солодко. Цій посмішці я довіряла надто довго. – На машині безпечніше.