Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не сумніваюся, сер. Але я набагато міцніша, ніж здається. Ніхто не захоче зі мною зв’язуватися.

Він посміюється, сідаючи в машину. Він навіть не уявляє, що це безжалісна правда.

38

Чекаю на Лео біля станції метро «Воксгол», бо йому треба було з пересадкою їхати від тітки Хлої. Потік людей запливає та випливає з дверей, розділяючись лише для того, щоб обійти мене, як швидка вода оминає камінь.

Настав день, до якого ми готувалися тижнями. Єдине, що мало значення протягом цього часу, – концерт, збір коштів. Ми хотіли бути певні, що робимо для неї все можливе. І це була його ідея. І весь цей час, коли він казав нам, що ми можемо змінити ситуацію, що ми можемо допомогти знайти Наомі, він тримав її в себе.

Це така особлива жорстокість.

Є ще одна причина, чому цей день важливий. Ми вирішили зіграти концерт у вересневий понеділок (попри те, що майже будь-який інший день тижня пасував би для цього краще), бо це був день народження Наомі.

Ми робимо цю штуку на день народження кожного з нас і називаємо її «Монтаж». Ми збираємо фото за рік, робимо колаж, вештаємося з наліпками та смайликами і просто робимо щось дурне, дитяче й веселе. Коли я прокинулася сьогодні вранці, було ще темно, нагадування про день народження Наомі вистрибнуло на екрані телефону.

Більше я спати не могла, тільки не коли попереду на мене чекав той страшний день. Можливо, я взагалі більше ніколи не засну.

Тож я зробила «Монтаж» для Наомі. Продивилася фотографії до її минулого дня народження. Я багато місяців їх не переглядала, ту велику купу фотографій. Серійна зйомка того, як вона клеїла дурня в парку, коли ми влаштували наш перший косплей. Тупі фотки зі школи, з кіно, з усіх тих місць, де ми бували разом, не думаючи, що це щось означає. Ми з нею або всі ми разом робили принаймні одну фотку щодня, щодня, поки вона не зникла.

Тож я зробила для неї «Монтаж» і запостила його, як запостила б, якби з нею все було гаразд. І лише чекаючи Лео біля метро, я зрозуміла, що Роуз розблокувала мене в усіх соцмережах, бо її ім’я висвітилося поряд із сердечком під моїм дописом. І я щаслива, бо сьогодні ми всі потрібні одне одному. Просто мені б не хотілося бачити, як темні тіні видовжуться над нею. Зараз вона, мабуть, така щаслива, така особлива, така люблена. І все це вирвуть у неї з м’ясом.

– Привіт, – каже Лео, коли його викидає з рота підземки назовні разом з усіма.

– Привіт. – Ми йдемо в ногу пліч-о-пліч.

– Мені сподобався колаж, який ти зробила для Ней, – каже він.

– Так, дякую. Я згадувала наш останній вечір і думала, що, як ми могли зробити щось, бодай щось…

– Не могли, – каже Лео. – Я згадував його безліч разів. Ми не могли нічого вдіяти. Вона не хотіла, щоб ми дізналися, Редлі. Думаю, нам просто треба змиритися з цим. Якби вона хотіла, щоб ми знали, ми б знали. Так чи інакше. Але знаєш що? Сьогодні ми, ти, я і Аш, розмажемо цього вилупка по стіні.

– Чорт знає, що сьогодні випливе, тому знаєш, що ми зробимо? – кажу я, коли підходимо до школи.

– Що? – питає Роуз, зачиняючи за собою дверцята татової машини й приєднуючись до нас.

Я водночас і щаслива бачити її, і нервуюся до нудоти. Я хочу покінчити з тим, що з нею відбувається, просто зараз, цієї ж миті. І все ж не роблю цього. Я роблю те, що хоче Аш, – ми всі цього хочемо. І невдовзі ми заплатимо за це свою ціну.

– Треба відсвяткувати її день народження, – каже Лео, який, здається, теж не в змозі подивитися на Роуз. – Що б не сталося, коли вони спробують її розбудити, вона на це заслуговує.

Роуз торкається щоки кінчиками пальців, сльози виблискують в її очах.

– Так, – каже вона, повертаючись до мене, просовуючи свою руку крізь мою. – Мені дуже сподобався твій «Монтаж», Редлі.

Коли ми підходимо до школи, я бачу Аш і підкликаю її кивком, але вона хитає головою і, сівши на велик, проноситься повз, не дивлячись нікому у вічі.

– Аш, усе гаразд? – гукає Роуз навздогін. Але та просто їде далі.

– У неї сьогодні важкий день, – кажу я, слідкуючи очима за Аш, коли та зникає в будівлі. За кілька секунд мій телефон дзижчить у кишені і я дістаю його, коли ми повільно заходимо на переклик. Повідомлення від Аш.

Мені не складно прогуляти релігієзнавство, треба просто збрехати про критичні дні, і містер Ґраймз відішле мене з класу, не замислюючись. Кажу йому, що йду до медсестри по парацетамол, але натомість, звичайно, прямую до актової зали. Вона має бути надійно замкнена, щоб цікаві дітлахи не пхали туди носа, а все позичене обладнання лишалося цілим, неушкодженим та готовим до вечірнього концерту. Я не знала, як саме Аш планує потрапити туди, припускаючи, що вона пробереться в комп’ютери, з яких запускатиметься відео, та в мікшерний пульт зовні, але, коли вона бачить, як ми з Лео наближаємося до неї з різних боків, вона киває, щоб ми йшли за нею, що ми і робимо, низкою наближаючись до приймальні. Шкільна секретарка говорить по телефону, витріщаючись у вікно. Користуючись можливістю, Аш пробігає до дверей, що ведуть до сходів галереї та, діставши з кишені ключа, відчиняє їх. Вона зникає за ними, ледь прочиняє двері на маленьку щілинку і жестом кличе нас зайти всередину. Ми чекаємо. Місіс Мінчен кладе слухавку та повертається до монітора комп’ютера. Летять секунди – невдовзі пролунає дзвінок на четвертий урок, і тоді вважатиметься, що ми не відпросилися, а прогуляли.

Тоді місіс Мінчен встає і виходить крізь задні двері до жіночого туалету. Ми двоє біжимо, влітаючи у двері й нагору по сходах. Коли ми опиняємося нагорі, Ашира сидить із ліхтариком у зубах і працює за ноутом, приєднаним до пульта. Мене охоплюють докори сумління, коли я згадую, як Емілі показувала мені мікшерний пульт, як вона ним пишалася. Учора вночі, надсилаючи фотографії Аш, я почувалася погано, і так само почуваюся тепер. Мені подобається Емілі – вона завжди посміхається і ніколи не зважає на те, що думають про неї люди. Мені соромно, що ми змарнуємо всі її зусилля, а вона ж навіть нічого про це не знає, і не дізнається, поки не опиниться за пультом увечері. Сподіваюся, вона пробачить. Сподіваюся, вона зрозуміє, нащо ми робимо те, що робимо. Звівши на нас очі, Ашира дістає з рота ліхтарик.

– Нащо ти нас викликала? – питаю пошепки. Зала велика й порожня, але не видається правильним говорити на повний голос.

– Учора вночі я його піймала, – каже Аш. – Я пробралася до його світу, вся інформація опинилася в моїх руках, усі його маленькі брудні таємниці. І я маю дещо вам розповісти. Страшні речі.

– Гаразд, – кажу я, сідаючи на один з пластикових стільців, який лишили тут.