Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від голосу містера Сміта я аж підстрибую, на якусь мить я зовсім забула, що він там.

– Мабуть, краще піти до них і перевірити звук?

– Звісно! Побачимось, Емілі.

– Побачимося, Редлі, – кричить вона мені навздогін, коли я спускаюся сходами, розуміючи, що містер Сміт іде за мною.

– Редлі!

– Що, сер? – Зупиняюся на розгалуженні сходів.

– Я не міг не помітити синця на твоєму обличчі, сподіваюся, це не хтось із учнів? Не через те відео Роуз?

– А, ні, – торкаюся пальцем щоки. – Ні, то… взагалі це моя молодша сестра. Стрибнула мені на руки, я втратила рівновагу і забилася об куточок журнального столика. Могло бути й гірше.

Не знаю, звідки взялася та історія – вона просто була в моїй голові, і я невимушено розповідаю її, бо незважаючи на те, що зробила моя мама, мені все ж хочеться захистити її, свою сестру, свій дім від чужих поглядів, навіть від містера Сміта.

– Як скажеш. – Він посміхається, але не зводить очей з моїх синців, і я знаю, що він вагається: вірити чи ні. – Як там ситуація в Наомі? Які новини?

– Завтра її спробують розбудити, – кажу я, відчуваючи напад тривоги від неясної розв’язки. – Ну, принаймні збираються. Завтра її день народження, тож… сподіваюся, з нею все буде гаразд. Буде круто дізнатися, що вона прокинулася, коли ми виступали. Тоді все це матиме сенс.

– Так, звісно. Думаю, я зазирну до неї сьогодні, поговорю з батьками і розповім їм про завтра. – Він стоїть на одну сходинку нижче, ніж я. – Я просто хотів запитати, перш ніж ми підемо туди… Ти як, тримаєшся? Ну тобто, я знаю, що ви з Роуз дуже близькі друзі, мабуть, ти важко переживаєш ту сварку. Якщо тобі треба буде з кимось поговорити, чимось поділитися, завжди можеш прийти до мене, чуєш?

– Дякую, сер, – кажу я. На частку секунди мені здається, що я зараз усе йому розповім, але потім я згадую Аш, її погляд, її тиху рішучість і розумію, що мушу покластися на неї. Ні, не так. Я не мушу. Я хочу. – Все гаразд.

– Не питання, Редлі, – посміхається він. – Я завжди до твоїх послуг.

За мить я вже вилажу на сцену та сідаю на свій стільчик за барабанами.

– Готова?

Киваю Лео.

– Так, просто треба розігрітися, – кажу я й киваю Лекреджу, який награє кілька тактів рифу, поки я налаштовуюся.

Роуз стоїть біля мікрофона, просто переді мною, читає, опустивши голову, перелік пісень, пристукуючи ногою в такт моїм барабанам. І одного цього мені достатньо, щоб зрадіти, просякнутися музикою і синхронізуватися з ритмом.

Попереду нас чекає кілька нудних хвилин перевірки звуку, налаштовування рівнів, виведення загального звучання на підсилювачі та мені в навушники, але, сидячи там і займаючись цим, я відчуваю, що мені вже так хочеться почати, аж терпець уривається. Я не можу дочекатися, бо просто зараз мені кортить гамселити по цих барабанах, аж поки я чи вони не почнуть стікати кров’ю.

– Слухай, оце ти всмалила, – каже Лео через кілька секунд після останньої пісні, і мені подобається, як сяють його очі і як широко він посміхається, і на одну секунду те, що було колись, стирає те, що є тепер. Роуз проходить повз нього з посмішкою, висне в нього на шиї та цілує в щоку.

– Вау, це круто, круто ж ми зіграли? – Вона дивиться на мене, і кілька секунд її обличчя радісне й відкрите, поки вона не згадує, що тепер не знає, як ставитися до мене, і не відводить очей. – І ти теж круто грав, Лекредже. На висоті.

Лекредж, який сидить навколішках і збирає речі, посміхається.

– Дякую, – каже він. – По мене приїде тато, піду почекаю на нього на вулиці. Побачимося завтра.

Ми втрьох спостерігаємо за тим, як він іде, і вибухаємо сміхом.

– Цей хлопець просто айсберг в океані, – хихоче Роуз. – Нічим його не пробереш.

– Він старається, дійсно. – Лео посміхаться мені. – Це було круто, народ, було дуже кльово зіграти сьогодні всі пісні з двома найближчими друзями і не налажати в жодній ноті. Нереально. І я знаю, що між вами двома трапилася якась фігня, і то було дивно, але ж… це ж ми, правда? Ми ж сильніші за це?

Роуз посміхається.

– Так, це справді було дуже добре, – каже вона, посміхаючись кутиком рота. – Але мені час іти, є одна справа…

– О, а я думав, ми зможемо десь посидіти, схавати піци, бо потім мені через увесь Лондон пхатися до тітки – треба маму навідати.