Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Здається, готова, – мама Лео виходить якраз тоді, коли двері квартири відчиняє Аарон. Якщо до того він мав поганий вигляд, то тепер він у сто разів гірший. Мені подобається думати, що в мені є щось від дітей вулиць, щось круте, що, живучи в Лондоні, я знаю, що таке справжнє життя, але я ніколи не бачила, щоб наркотики тримали людину так сильно, ніби якийсь кулак стискає їй ребра і вся кров і нутрощі перетікають в обличчя.

– Я не дозволяв її випускати. – Аарон хапає Лео за комір кофти, притягаючи його обличчя впритул до свого.

Тут маю вступити я – так мені думається, – сказати йому: «Забери руки від мого друга». Але я цього не роблю, я тільки зіщулююся від його люті, відчуваючи реальність небезпеки. Повітря навколо нього смердить випивкою, димом і чимось іще. Я бачила людей, які нестямилися від люті, бачила людей, яким болить, бачила людей п’яних і людей, що були не при собі від наркотиків. Та коли я дивлюся на Аарона, то бачу, як усе це зливається у водоверті з чимось іще, чимось жахливим. І мені хочеться просто втекти.

Але виходу немає.

– Не можна тримати маму під замком. – Лео щосили намагається вдати, що не хвилюється, – розправляє плечі, висмикує кофту з братової руки. А мені тільки хочеться крикнути: припини, не говори з ним, не рухайся, не дихай, щоб раптом не зачепити розтяжки міни, яка може вибухнути будь-якої миті.

– Аароне, ні. – Голос мами Лео дуже тихий і наляканий.

– Вона наша мама, а не тварина, бро, – каже Лео.

– Усе гаразд, не звертай уваги, – озивається мама Лео.

– Ти вказуєш мені, що робити? – Аарон відводить назад стиснутий кулак, важкий, зціплений. – ТИ ВКАЗУЄШ МЕНІ, ЩО РОБИТИ?

Усе відбувається так швидко, що коли я бачу Лео на лопатках під ногами в Аарона зі скривавленим обличчям, то не одразу розумію, що сталося, то ніби поганий монтаж у фільмі жахів. Оця людина, що застигла на місці від жаху і не підходить до свого друга, – це не я. Я хочу підійти до нього, затулити Лео, але не роблю цього. Я не можу рухатися, не можу дихати.

– Дозволь тобі дещо пояснити, бро. – Аарон дістає пушку з кишені треників, приставляє дуло до чола Лео. – Мені остогидло, що люди кажуть мені, що робити й чого не робити. Мені осточортіли недоумки, які кажуть мені, що робити, а чого ні. Ти мусиш мене поважати, ясно? І вона мусить, і ви обоє робитимете те, що я скажу, бо ви мої раби. І ці покидьки теж, і все це йобане місто – моє. І якщо я захочу нахуй спалити його разом із вами, я зроблю це. І не думайте, що не зроблю, бо я сука зроблю. Зроблю.

– Боже, яка нудота, – каже Ашира.

Я чую її голос, я знаю, який вона має вигляд, але не можу відірвати очей від дула, яке він відводить від Лео і, пошукавши очима, наставляє їй просто в груди.

– Здохнути хочеш, курва? – питає її Аарон. – Ти хто взагалі така?

– Інколи хочу, – з кожним словом Ашира підходить ближче до дула. – Інколи я думаю, що загибель – це простий вихід. Але знаєш що? Тобі так пощастило, що в тебе є родина, яка дбає про тебе, брат, якому на тебе не насрати. Якби моя молодша сестра була тут і була ціла й при тямі, і в мене був шанс вчинити інакше, як-от у тебе, то в останню трясця чергу я б намагалася залякати її до смерті грьобаним сука пістолетом, виродку.

Вона підходить ще на крок, і тут коліна в мене підкошуються, і я падаю на підлогу, і від мого тіла лишаються тільки погляд, страхом прикутий до дула.

– Аш, – я намагаюся прошепотіти її ім’я, але нічого не виходить.

– Мабуть, тобі дуже страшно, – каже Ашира, і хоча куля тепер дивиться просто на неї, голос її звучить м’яко й навіть ніжно. – Напевне. Бо тільки тому, кому дуже страшно й самотньо, може видатися, що повага важить більше, ніж любов родини й життя брата. І знаєш, я можу це зрозуміти. Як воно – вгрузнути в таке лайно. Я сама в лайні. Але все ж лишається вибір. Жити чи померти. Убити чи любити. Тож якщо тобі треба натиснути на гачок, щоб почуватися чоловіком, то давай, уперед. Знову сядеш, цього разу назавжди, можливо, це єдине місце, де ти можеш почуватися кимось. Давай, розмаж мої мізки по шпалерах, якщо тобі від цього полегшає. Мені взагалі пофіг.

Попри все, що я, як мені здавалося, дізналася про Аширу, відтоді як вона розповіла, що хакнула базу записів із дорожніх камер, я до пуття не була знайома з нею аж до цієї миті, коли мені раптом у всій повноті відкрився безмежний і темний океан смутку, в якому їй щодня доводиться борсатися самій. Такий невгамовний, такий справжній, що от вона дивиться на цього навіженого хлопця з пістолетом у руках і проймається розумінням чи навіть надією.

Аарон не рухається, одну, дві, три, чотири, п’ять, шість секунд. Коли минає десять секунд, він, не опускаючи зброї, виходить з квартири, грюкнувши за собою дверима.

33

Сонце досить високо в небі, щоб пробитися крізь тонкі шпарини між моїми фіранками й, засліпивши, розбудити мене. Дуже-дуже повільно я розплющую очі, роз’єднуючи сплутані вії. Телефон каже, що вже майже полудень, то чого ж моє тіло таке важке й сонне? Чому воно так болить, ніби мене побили зсередини? Коли з підлоги до мене долинає звук дихання, кожна мить учорашнього дня проноситься перед моїми очима. Перекотившись на край ліжка, бачу Лео, він і досі у світі сновидінь – лежить із заплющеними очима в спальному мішку, наче дитинча. Ашира сидить, випроставши ноги перед собою та втупившись у монітор, – між бровами глибока зморшка. Коли я засинала, вона сиділа точнісінько так само. Можливо, вона взагалі не лягала.

Нам не обов’язково було ночувати разом. Лео міг поїхати зі своєю бідною заплаканою мамою до тітки Хлої, а Ашира могла піти додому, до батьків. Але коли настав час прощатися, нам не хотілося розлучатися. Разом нам було спокійніше, от і все. Ми не говорили про те, що зробив Аарон, не говорили про те, що зробила Ашира. Ми просто хотіли бути разом. Найпростіше було зібратися в мене, тут ми могли зробити те, що мусили.

Та навіть так ми відчували присутність відсутніх. Присутність Наомі, яка запанікувала би, побачивши свою старшу сестру в моїй спальні, та Роуз. Минуло більше двадцяти чотирьох годин, а я не уявляла, що відбувалося з нею протягом кожної з них, і це так дивно і так відрізняється від того, до чого я звикла, що мені здається, ніби вона полетіла на Місяць.

Спостерігаючи, як підіймаються та опускаються груди Лео, я думаю про те, чим зараз займається Роуз. Протягом минулого року, майже щодня, я вже за кілька секунд після пробудження знала, що саме вона зараз робить. Але сьогодні її тут немає. Так багато всього сталося, так багато настільки ж важливого для неї, як і для кожного з нас. Вона не тут, і, можливо… вона з ним. Можливо, саме в цю мить він використовує її, і ця думка мене вбиває. Аш сказала, що вони ще не на тій стадії, але Аш одержима думкою знищити тих виродків. Що, як вона помиляється?

Телефон Лео лежить поряд із ним на підлозі, його край стирчить із-під спального мішка. Зводжу очі на Аширу – та досі вдивляється у свій монітор. Лео перевертається на інший бік, спиною до мене. Мить повагавшись, дістаю його телефон, кручу в руці. Я не знаю пароля, але бачу сповіщення на екрані. Хто б сумнівався – п’ять повідомлень від Роуз. Я бачу не все, а лише уривки.

– Можливо, пароль – його день народження, – шепоче Ашира, і я кидаю телефон на підлогу, запихаючи його на місце. Коли я зводжу погляд на неї, вона посміхається кутиком рота. – Якщо хочеш залізти в його телефон.

– Я не хочу залазити в його телефон, – кажу я. – На секунду переплутала зі своїм, я ще сонна.

– Роуз виклала на всі свої сторінки допис про те, що між вами все гаразд, з проханням відчепитися від тебе.