Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Що таке? – дивлюся на кахлі світлин.

– Бо вона намагалася показати нам, де вона. Там, де її тримали, було лише одне вікно, і от вид із нього. Але ми не помітили цього вчасно і не врятували її від страждань. Напевне, у неї був доступ до інтернету, але все контролювалося й переглядалося, – продовжує Аш, настільки ж розлючена, наскільки й сповнена ентузіазму. – Так, так і було.

– Чорт, – кажу я. Очі Аш сяють, коли вона дивиться на мене.

– Усе збігається.

– Можливо, збігається, можливо, Аш…

– Заберу телефон додому і попрацюю над шифром із тату. Мають бути ще підказки. Підказки, які допоможуть розібратися з кодом.

– Аш, – зупиняю її, коли вона прямує до дверей, – а що, як ми підвели її тим, що не знайшли телефон?

– Я не можу так думати, – відрізає Аш. – І ти не можеш. І слухай, – її голос м’якшає, – ті їбанати зі школи дуже скоро перемкнуться на інший скандал, але якщо ні, я буду поряд… разом з усіма їхніми паролями. Зрозуміла?

– Так, – кажу я. – Дякую, Аш.

Вона супиться, дивлячись на моє обличчя тепер, у світлій кімнаті, простягає руку, торкаючись кінчиками пальців моєї щоки, трохи нижче того місця, де болить найдужче.

– Чорт, – каже вона. – Мені шкода, що з тобою таке сталося, Редлі. Я розумію, вона – твоя мама, але, якщо хочеш, я можу влаштувати так, щоб її посадили за якесь шахрайство, забрали від тебе на кілька місяців – це ж дешевше, ніж лікування.

Це так схоже на Аш і водночас так по-чудернацькому мило, що цього разу посміхаюся я, навіть попри те що від цього ранка знову тріскається й пече.

– Я ще не на тій стадії, щоб посадити її, – кажу я, – але приємно знати, що ти на моєму боці.

– Бувай. – Вона міцно мене обіймає, і на мить ми лишаємося в обіймах одна одної, і я відчуваю, як її стегна торкаються моїх, відчуваю смужку спини над джинсами під моєю долонею, і рідини в моєму тілі починають бульбашитися й шипіти в найнесподіваніший спосіб. Коли ми відпускаємо одна одну, я відчуваю, що обличчя моє горить, і сподіваюся лише на те, що під синцями цього не видно.

Вона спускається сходами й виходить, стукнувши задніми дверима. І я одразу ж починаю сумувати за нею.

Коли я йду назад до своєї кімнати, тато перехоплює мене на майданчику сходів.

Він простягає руку, щоб торкнутися моєї щоки, але я відхиляюся.

– Просто боляче, і все, – кажу я.

– А хто то був, у твоїй кімнаті? – питає він.

– Ашира, сестра Наомі. Ми дружимо.

Він киває.

– Послухай, люба. Мені дуже шкода. Мені шкода, що мене не було поряд. Я не уявляв, наскільки все погано.

Я просто дивлюся на нього, і плечі в нього опускаються.

– Я розумію, як це звучить. Я розумію. Я розумію, що підвів усіх вас.

Киваючи в бік дверей Ґрейсі, жестом кличу його до своєї кімнати.

– Тату, треба щось робити. Далі так не може тривати.

– Я розумію, – каже він. – Вона дійсно вдарила тебе.

– Так, вдарила.

І навіть кажучи це, я відчуваю, що моя ненависть до неї вичерпалася, і я хочу виправдати її, я хочу знайти таку причину її вчинку, яку я зможу зрозуміти, але, хоч мені цього й хочеться, я не намагаюся. Я не хочу приховати того, що все дуже погано. Я люблю її, проте зараз безсила їй допомогти.

Зрештою, я ж просто дитина.