Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Що це? – питає Аш і, побачивши, змінюється на обличчі.

– Це телефон Наомі! Це її телефон! Мабуть, вона його там заховала!

У темряві ми витріщаємося одна на одну.

– Це все змінює.

Я не хочу зустрічатися з батьками, тож веду Аш крізь алею до задніх дверей. Сподіваюся, вони у вітальні, псують одне одному життя.

– Роззуйся, – шепочу я Аш, перш ніж ми заходимо всередину. – І постарайся не шуміти.

– Це ж твій будинок? – питає Ашира, і її очі розширюються, коли я шикаю на неї. – Цирк на дроті.

Двері не відчиняються – щось застрягло під ними, і лише відсунувши їх, я бачу, що то мамин гаманець. По підлозі розкидані монетки, сумка догори дриґом, помада без кришки, ключі. Порожня перевернута сумка, пожбурена об стіну, сповзла на плінтус, ніби непритомний боксер у нокауті.

– Здається, вона дуже розізлилася, що я поцупила її горілку, – шепочу я, поки ми пробираємося крізь кухню. Двері вітальні трохи відчинені. Мама спить на канапі, тата не видно. Невже він знову пішов?

Киваю на сходи, і Аш іде за мною в шкарпетках. Двері до кімнати Ґрейсі відчинені, у неї горить нічник, певний знак того, що, вкладаючись спати, вона була засмучена, бо мама дозволяє не зачиняти дверей, тільки якщо мала чогось боїться. Я вже збираюся зайти, коли бачу тата на підлозі поряд із нею, очі заплющені, на грудях лежить телефон.

На мить мені пригадується, що колись це було моє ліжко і він спав поряд зі мною, коли мені було страшно спати самій, і я чую, як якась струна всередині натягається і рветься, щастя і смуток змішуються у мить утрати.

Колись у нас вдома було тепло, безпечно й добре. І я рада, що Ґрейсі заснула сьогодні з цим відчуттям. Я б теж так хотіла.

Аш оглядає мою кімнату – барабанну установку в кутку, одяг на підлозі, – а потім сідає на моє ліжко, втупившись у телефон Наомі.

– Думаєш, це вона його туди заховала? – питаю я.

– Так, – каже вона. – Так. Я думаю, це вона його туди заховала і сподівалася на те, що ти знайдеш його багато тижнів тому.

– Але навіщо? – Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до дверей спальні. – Нащо людині, яка тікає, робити це?

– Мабуть, вона не була впевнена в тому, що робить. У неї були сумніви, які не зупинили її, але змусили залишити нам підказку, як її знайти. Тільки ми нею не скористалися. Аж поки не стало пізно.

– Навіть не знаю, скільки разів я сиділа під гіркою, відколи вона зникла, – кажу я, витріщаючись на телефон. – Він працює?

Аш натискає на кнопку. Вимкнений.

– Я можу спробувати його зарядити, але вона не поклала його в пакет. Ця гірка може добре захистити від води, але вона не водонепроникна. Перш ніж заряджати, розберу його та висушу в рисі.

– А може нам…

– Ні, ми не телефонуємо клятим копам!

Я її вивела.

– Як на бунтарку, ти надто добра до цих нишпорок, Редлі, а їм узагалі до дупи. Ти мусиш про це пам’ятати.

– Ну я… напевне… так.

– Вона лишала нам зачіпки, сипала хлібні крихти, щоб ми знайшли її. – Говорячи, Аш дивиться на вимкнений телефон. – Плейлісти, та пісня, яку вона записала й завантажила після зникнення. Телефон, профіль Ч0рного М!сяця в «Інстаґрамі». Напевне, їй дали новий телефон чи айпад, щоб їй було чим зайнятися, поки вона сиділа замкнена, можливо, спершу здалося, що це навіть круто, типу дорогий подарунок.

– Точно, сторінка в «Інстаґрамі», – одразу кажу я. – Я забула про неї, але я заходила туди…

Дістаю телефон і шукаю її сторінку.

– Там нічого немає. Лише малюнки та нудні краєвиди Лондона. По суті, щоразу одна й та сама фотка.

– Дай глянути. – Аш забирає телефон з моїх рук і повільно продивляється зображення. – Дійсно. Ті самі. Щоразу під однаковим кутом, просто в різний час… О чорт забирай, Редлі. Ми дебіли.