Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Як ти могла? ЯК ТИ МОГЛА?

Вона стає у дверях і тицяє мені папірець.

– Як ти могла, – повторює вона ще раз. – Я знала, що сорому в тебе немає, та невже ти взагалі ні про кого з нас не думаєш?

– Ти про що? – дивлюся на папірець. Він має знайомий вигляд, але я не можу зрозуміти чому.

– Господи, Емі. Одягатися отак – це одне… – вона вказує на мене, – але домагатися своїх друзів? Ти огидна.

Я обережно знімаю свою тіару та встаю.

– За хвилинку повернуся, ваша величносте, – кажу я, роблячи реверанс Ґрейсі, яка великими очима спостерігає за тим, як ми виходимо на сходи. Я зачиняю за собою двері.

– Що це таке? – тихо питаю я.

– Дуже шкода, що ти… не можеш бути нормальною, – сичить вона на мене. – Але це? Її батько юрист, тобі це чудово відомо, правда ж?

Вона зминає шматочок паперу в кулаці й кидає мені. Паперова кулька приземляється біля моїх ніг. Я повільно нахиляюся за нею.

– Ти що, на наркоті? – питає вона.

– Мам, усе не так, – кажу я, намагаючись заспокоїтися, щоб голос не тремтів, хоч дрож наростає в кожному м’язі. – Це брехня.

– То ти не робила цього з Роуз? – Вона хапає мене за зап’ясток і тягне до своєї спальні – це боляче. Запах гнилого дихання й брудної білизни в її кімнаті викликає в мене нудоту. Я зусиллям стираю всі емоції з обличчя, щоб воно нічого не виражало.

– Ну звісно, я цього не робила. Я твоя донька, невже ти зовсім не знаєш мене.

– Так далі не може тривати, Емі. Ця дурня, цей період. Ти не хлопчик. Ти не… лесбійка чи що ти там про себе думаєш. Ці відчайдушні спроби привернути до себе увагу – вони жалюгідні.

Вона випльовує ці слова так, ніби вони отруйні, і вже те, як вона це каже, зачіпає мене сильніше, ніж я могла уявити. Я висмикую свою руку й підходжу до вікна, прочиняючи його й вдихаючи вечірнє повітря.

– Не називай мене Емі. Я не Емі. Я поцілувала Роуз, – кажу я, не дивлячись на неї. – Але вона цього не хотіла, тож нічого не сталося і я просто пішла. Я хотіла її поцілувати, бо я закохана в неї, і мені прикро й боляче, що вона мене не хоче. А ще прикро й боляче, бо з якихось причин вона хоче покарати мене за те, що я дбаю про неї. А ще прикро й боляче, бо, якби я була хлопцем і спробувала її поцілувати, я могла б поговорити про це з тобою і ти зрозуміла б мене. Але натомість ти вважаєш, що я гидка, просто тому, що я – це я. І це все, чого я хочу, мам, просто почуватися затишно у власному тілі, любити людей так, як вмію любити. Я не хочу кривдити когось чи викликати відразу. Я просто хочу бути собою.

– Ні, – мама хитає головою. – Це не ти! Це брудно, ти брудна. Збоченка! Та що на тебе найшло?

Я більше не можу тримати в собі злість і сум, і слова самі зриваються з губ.

– Ну як можна ненавидіти власну дитину просто за те, що вона є?

– Ти не моя дитина, – з гіркотою каже мама. – Більше не моя. Я відмовляюся від тебе.

– Годі! – Ґрейсі прочиняє двері, обличчя в неї перекошене. – Припини так з нею говорити!

Якусь мить я не розумію, до кого вона звертається, але тут вона підбігає до мене і обіймає мене за талію.

– Іди вниз, мила, – мама намагається посміхнутися Ґрейсі, але виходить посмертна маска. – Піди й подивися телевізор.

– Ні, – каже вона. – Я не облишу Редлі. За що ти ненавидиш її? Я її люблю. А тебе ненавиджу!

– Забери від неї руки, – вищить мама, віддираючи від мене Ґрейсі й штовхаючи її на підлогу. Ґрейсі кричить і плаче, але, коли я намагаюся підійти до неї, мама заступає мені шлях.

– Що ти в біса робиш? – Моє обличчя впритул до її обличчя, у кожному вдиху і видиху лють. Я худа і низенька, але майже такого ж зросту, як вона, і вдвічі сильніша. – Що з тобою таке? Що ти мені кажеш, що ти робиш із Ґрейсі? Коли тобі стало начхати на всіх і на все, окрім тебе самої і того, де дістати бухла? Знаєш, про що пліткують сусіди? Про тебе, мам, а не про твою лесбійську доньку! Про тебе!

Удар прилітає нізвідки, і це не ляпас. Це булава з кісток і суглобів, яка заливає болем моє обличчя. Я чую хрускіт, голова закидається назад, кімната пливе. Я змушую свої ноги лишатися на місці, коліна не підгинатися, приклеюю стиснуті кулаки до ніг, твердо вирішивши не торкатися того місця, куди вона вдарила мене, і злизую кров з губи.

– Редлі! – горлає Ґрейсі, і мама відходить, а я присідаю до сестри й допомагаю їй звестися.

– Усе гаразд, – кажу я. – Зі мною все добре, а ти як?