Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Наомі? – шепочу її ім’я. Вона померла? Це привид? Дивлюся на гірку, щоб перевірити, чи не лишилося моє тіло там, але ні. Це я, а це вона, це, без сумніву, її довгі пальці.

– Ней?

– Йобчики-горобчики! – Ашира повертається до мене, і її обличчя перекошується від огиди. – Господи, що з тобою сталося? Не дивно, що тобі ввижається привид моєї сестри. До речі, вона жива. Поки що.

– Що ти тут робиш? – питаю в неї. – Тут небезпечно!

– До тебе було безпечно. Я прийшла подумати, – каже Аш. – Я не можу думати вдома чи в лікарні, а я намагаюся розгадати тату.

– Що? – здається, я на кілька тактів відстаю від реальності й не розумію, що вона каже.

– Я знаю, чого ти набухалася, – каже Ашира, коли я не відповідаю. – Я не хотіла заводити цю розмову в лікарні, бо здавалося, що ти тримаєшся. Але тепер… Усі цілий день говорять про цю дурню. Спершу ти її поцілувала, потім схопила за цицьку, потім запхала руку в трусики. І – вишенька на торті – в останньому дописі, який я бачила, писалося, що ти зробила собі штучний член і дістала його на ліжку.

– О Господи, – усе моє тіло так зіщулюється від жаху, що аж тверезіє. – Я зробила собі член, цікаво, з чого? З картонок від туалетного паперу й пляшки мийного засобу? Господи, я дівчина, якій подобаються дівчата, та я взагалі тримаюся від членів подалі.

Аш сміється.

– Тролі над таким не замислюються.

– Чорт, я ніколи не повернуся до школи. Ніколи.

– Повернешся.

Аш дивиться вперед, у шпарину між двома висотками, де сяють вогні шикарних пентхаусів і мерехтять високо в небі ліхтарі кранів, що зводять нові хмарочоси.

– Спробуй зникнення й, можливо, спробу самогубства сестри і побачиш, скільки розмов здійметься навколо, – це певний знак, що до школи можна повертатися. А спроба полизатися з Роуз Картер – це дрібниці. Трясця, та всі з нею лизалися.

– А от і не всі, – кажу я. – Чорт, тепер я почуваюся членом товариства збоченців.

– Ти ж наче казала, що тримаєшся від членів якнайдалі? – сміється вона, і я теж.

– Знаєш, що найгірше? – Аш дивиться на мене, і я бачу біль на її обличчі. – Я не можу рухатится далі, Редлі, не бачу виходу. Я не зможу, поки не збагну, що сталося.

– Слухай, сьогодні п’ятниця, можливо, вона прокинеться в понеділок і все нам розповість, – кажу я. – Можливо, краще, мудріше буде просто почекати. Бо вона ж отямиться за два дні.

Аш довго мовчить, ланцюги гойдалки припиняють скреготати, коли вона завмирає.

– Або ні.

– Зачекай… – Якісь думки стукають у мою свідомість разом із тверезішанням. Картинка-спалах якогось предмета там, де його не має бути. Я злажу з гойдалки, розвертаюся і йду до гірки.

– Що таке? – супиться Аш. – Я не знаю, правда це чи привиділося, але…

Вмикаю ліхтарик на телефоні й підходжу до гірки, намагаючись не вступити в те, що виблювала кілька хвилин тому.

– Грьобаний у рот, Редлі, це огидно, – каже Аш, ідучи за мною, – подумати, що я хочу тебе поцілувати.

– Чекай. Що?

Вона це сказала чи мені почулося?

– Що?

Вона витримує мій погляд, а я намагаюся зрозуміти, що сталося, коли до мене раптом доходить.

– О Господи, я згадала… – я заповзаю під горбик гірки й дивлюся. Ми так часто тут сиділи, базікали, вбивали час, але ніколи не зазирали туди, ніколи про це навіть не думали. Присвітивши, я бачу ту річ, прикріплену скотчем до вершини трикутника.

– О Господи, – шепочу я. Павучки та жучки сповзають по моїх руках, коли я простягаю руку й відриваю скотч, дістаючи предмет на світло ліхтарика.