Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ґрейсі ховає гарячі заплакані щоки мені в шию, і я забираю її від мами, дивлячись тільки вперед, коли несу сестру до її спальні й зачиняю двері. Я телефоную татові.

– Редлі? – відповідає він одразу, і я така вдячна, що готова заплакати.

– Тату, приїжджай додому, просто зараз.

– Річ у тім, люба…

– Тату, мама вийшла з себе. Ґрейсі боїться її і… усе погано. Приїжджай зараз. Ми твої діти, і ти нам потрібен. – Я замовкаю. – Ти потрібен Ґрейсі.

– Добре. – Коли він це каже, не сперечаючись, не намагаючись умовити нас почекати, з очей, стрімкі та гарячі, починають литися сльози. Витираю їх якомога швидше.

– Коли ти можеш бути вдома? – питаю я.

– Залежить від ситуації на дорозі, тож…

– Приїжджай швидше, – кажу я, завершуючи виклик. Я сідаю поряд із Ґрейсі, за зачиненими дверима її кімнати, наливаю уявний чай, подаю уявний торт, розхвалюю її тіару та блискучі пластмасові туфельки, поки не чую, як до будинку під’їздить машина і парадні двері відчиняються і зачиняються. Я чую голос мами, потім голос тата, і нарешті він заходить до спальні Ґрейсі й вона вбігає в його обійми.

– Усе добре, моя маленька, – каже він. – Я вдома.

Я встаю та намагаюся прослизнути повз нього, але він мене зупиняє, піднімає моє обличчя, щоб роздивитися гематому, що наливається на ньому.

– Це вона зробила?..

Я киваю.

– Редлі. – Він намагається обійняти і мене, але я відхиляюся, не здатна прийняти допомогу від чоловіка, який допустив, щоб усе зайшло так далеко. Мені достатньо знати, що Ґрейсі в безпеці.

– Куди ти йдеш?

– Геть, – кажу я, повертаючись до нього. – На вулицю.

І я не знаю, чи то моє обличчя, яке розпухає й синішає, чи то мій погляд, але щось змушує його просто кивнути й відступити.

Мама внизу плаче на канапі, заховавши обличчя в подушку. Дивлячись на неї, я відчуваю до неї ненависть, щиру ненависть. Уперше в житті я ненавиджу когось так, що кров закипає в жилах. Мені хочеться підійти й повидирати їй волосся. Треба тікати звідси, поки я цього не зробила.

З її сумочки, яку вона повісила на гачку для пальт біля дверей, стирчить кришечка горілчаної пляшки, розради на сьогоднішній вечір. Не вагаючись, я хапаю її та йду, щосили грюкаючи дверима.

У парку, слава Богу, порожньо, і я пірнаю під гірку, торкаючись розпухлої губи лише тепер, коли вони мене не бачать. Я пересмикуюся від болю, який віддається у зубах та навколо ока. Все тіло болить так, ніби на мені немає живого місця, ні зсередини, ні зовні. І я просто хочу більше цього не відчувати. Повертаю кришку, підношу горлечко пляшки до губ і п’ю. На смак – огидно, ніби дуже розбавлені ліки, і до того ж пече розбиту губу і в роті навколо ясен. Я ковтаю проти власної волі, і шлунок скручується й булькотить. Але я п’ю ще і ще. І ще. Один великий ковток за іншим. За межами мого металевого бункера, на фарбі якого вишкрябано імена дітей і величезні члени, починається дощ, навскісні штрихи води перефарбовують землю навколо гірки у темніший відтінок, а я досі п’ю. Поступово мій язик звикає до цього смаку, і біль на обличчі притлумлюється. Ще і ще трішки, і біль у грудях і в животі тамується, майже повністю зникаючи з поля зору, так ніби нічого – ні живе, ні мертве – у цьому Всесвіті абсолютно мене не стосується.

Тепло з живота розливається хвилями по всьому тілу, і хоча мої щоки та кінчики пальців холодні, як лід, я не відчуваю холоду. Коли світ перекошується, я зісковзую разом із ним на жорсткий бетон. Я чую власний сміх, який видається далеким, так ніби я спостерігаю за цією дівчинкою з напівпоголеною головою та розбитим обличчям, за дівчинкою, яка лежить на землі. Я бачу, як її голова опускається в бруд і недопалки. Виливаючи останній ковток горілки собі в рота й проливаючи рідину собі на обличчя так, що вона затікає в рану на щоці й губі, я бачу, як та дівчинка лежить там, так ніби мене більше немає в моєму тілі. Я бачу, як прозорі, мов горілка, сльози, стікають моїм обличчям до вух. Я бачу, як дівчинка плаче і плаче, і тіло її трясеться, а груди стислися, наче кулак, і я чую, як один за одним із неї вириваються схлипування, але не відчуваю їх, і це добре. Це дуже добре. Я дивлюся туди, де верхня частини гірки формує наді мною щось на кшталт даху, він заплетений брудними павутинками, поцяткований кульками жувальної гумки, але там є щось іще. Щось дивне, чого там не мало бути, але я не розумію чому, і воно починає хитатися то праворуч, то ліворуч, аж поки я вже не знаю, стою я або лежу. Мені начхати, мені не страшно. Мені хочеться просто заплющити очі й дозволити світові хитатися й крутитися за моїми повіками, поки я не перестану цього помічати.

29

Якась сила намагається вивернути мені шлунок через рот, тож я різко сідаю, повертаючись у світ болю, якраз вчасно, щоб не виблювати на себе.

Я насилу стаю на коліна, голова не встигає за тілом, і я знову здригаюся і вибльовую на землю калюжу прозорої рідини.

– Чорт. От лайно. Чорт.

Я знаю, що вимовляю ті слова вголос, але голос той зовсім чужий, низький і грубий. Чорт. На вулиці зовсім темно, і я страшенно змерзла. Я обіймаю себе руками, намагаючись дати трохи тепла своїм зболеним суглобам, але його немає. Все болить: обличчя пульсує, серце калатає, але найгірше те, що я, напевне, й досі п’яна, бо, коли я намагаюся встати, земля поводиться так, ніби заприсяглася запустити мене в космос.

Боже. Я виповзаю з-під гірки й намагаюся встояти на ногах, тримаючись за іржавий метал і вдихаючи прохолодне повітря. Тоді я і помічаю, що не сама. Якась фігура в темному одязі катається на гойдалці. Я б, можливо, і не помітила її, якби не скрип незмащеного ланцюга. Капюшон на бейсболку, зсутулені плечі. Глянувши на цю фігуру, я мала б відчути дотик страху, небезпеку. Діти ніколи не приходять покататися на гойдалці о такій годині.

Але мені не страшно. Ось, що горілка робить із людьми.

Вона забирає всі емоції, позбавляючи страху. Я тхну, у мене все болить, але я безстрашна. На коротку мить мені стає шкода мами: якщо лише так вона може дотягнути до вечора, то вона постійно до смерті налякана.

Сідаю на сусідню гойдалку поряд із фігурою й почуваюся покидьком, бо ця гойдалка для малюків, і я можу вмоститися на ній, лише як папуга на жердині. Це недоладно й незручно, але тепер я вже не можу злізти. Якщо я зараз злізу, то видаватимуся ще гіршим покидьком. Фігура не рухається, обличчя не видно в тіні капюшона, але зброї теж не видно – просто бліді, тонкі, знайомі пальці, що обплелися навколо ланцюга. І потім я розумію, де раніше бачила цю каблучку з ромашкою – це каблучка Наомі, вона носила її якраз до зникнення.