Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я не додавала тебе в «Знайти друзів».

– А мені це й не потрібно.

Я вирішую не думати про це. Зосередитися на картині в цілому.

– Аш, можливо, це небезпечно.

– Саме тому я й не пущу тебе туди саму, – каже вона. – Наомі завжди розводиться про те, як багато важать друзі. Вона не може прийти на порятунок, тож, напевне, я мушу це зробити.

Уявлення не маю, як вісімнадцятирічна хакерша сподівається зупинити банду озброєних чоловіків, але у мене зараз немає часу про це хвилюватися.

Ще поворот ліворуч, ще поворот праворуч, і я заклякаю й задкую до дверей магазина. Я бачу їх – купку молодиків – десь десятеро, вони стоять під вигином залізничного мосту, сміються та розмовляють. Люди, які проходять повз, переходять дорогу або опускають голови, помітивши їх. Роздивляюся натовп, вишукуючи Лео, і нарешті помічаю його. Він стоїть скраєчку, опустивши голову, длубаючи асфальт кросівкою, як дитина.

Мені потрібен якийсь план. Я не вирішила, що робитиму, коли знайду їх. Тож…

Ось, що я зроблю. Зараз я підійду до нього, цілком невимушено і так типу, привітики Лео, круто тебе тут зустріти, не хочеш піти кудись зі мною? І потім ми прогулянковим кроком любесенько вшиваємося звідти, а те, що відбувається потім, відбувається вже без нього.

Вдихнувши, я розправляю плечі, проводжу пальцями по волоссю. Поводься як крута, Редлі. Додай невимушеності, Редлі. Будь собою, Редлі.

Лео бачить, що я наближаюся, і починає хитати головою, тихцем показуючи не йти до нього, але я просто собі йду, на умняку, вдаю, що все гаразд, а більш як десяток качків біля мосту я взагалі навіть не помітила.

Поки я не підходжу до них майже впритул.

– Привіт, Лео, бро, – кажу я, намагаючись вдавати невимушеність і здивування. – О, привіт, хлопці.

(О, привіт, хлопці? Нічого неприроднішого я не могла сказати, навіть якби доклала зусиль).

Я оглядаю решту команди – всі вони більші та страшніші за мене, а що найважливіше – всі вони раптом дивляться на мене так, ніби я мала худорлява руда комашка, яку вони можуть розчавити одним рухом.

– Грьобане лайно. – Аарон хапає Лео за руку й тягне геть від решти. Я йду за Лео, вирішивши приклеїтися до нього на суперклей і не відставати.

– Чого воно тут, ти сказав йому, куди ми йдемо? – він аж ричить, і коли я бачу його зблизька, я розумію, чому Лео нервується. Він не в собі. Обдовбаний по саме нікуди, і це видно з його перекошеного обличчя. Навколо його рота краплі слини, а зіниці, великі та чорні, позбавили очі їхнього забарвлення. Він майже як зомбі. Дуже розлючений зомбі.

– Що??? Ні, – кажу я, випадаючи на мороз. – Що ти робиш? У вас тут якась вечірка? Лео, а чому ти не сказав мені, що у вас вечірка, недобре з твого боку, чувак, недобре. А де вона буде? А можна з вами? А, і до речі, я не «воно», я «вона».

Моя гіпотеза полягала в тому, що більше роздратування я викликатиму, що гірше підриватиму їхні плани і що важче буде зі мною взаємодіяти, то більше шансів, що Аарон просто відпустить Лео, щоб спекатися мене.

Але ні, гіпотеза не спрацювала.

– Слухай ти, Дещо, – Аарон підходить ближче до мене. Так близько, що я бачу обідок райдужки навколо його зіниць, піт, який виділяють його пори, відчуваю гнилий запах його дихання. Так близько, що серце калатає в грудях і мені хочеться бути деінде, будь де, аби не тут. – Якщо ти прийшло, то лишишся тут. Будеш зі мною до кінця, а потім, якщо хоч щось хоч комусь розповіси, я познайомлю тебе зі своїм другом.

Він говорить, як усі розбійники в мильних операх, і я посміялася б, якби не той факт, що йому не доводиться робити майже нічого, щоб я помітила пістолет у кишені його спортивних штанів. Цей шматок металу робить усе, що відбувається, дуже реальним.

Я киваю.

– А тепер не заважай.

Він повертається до інших, а Лео тягне мене під міст, якнайдалі від решти, хитаючи головою.

– Ти що собі думала? – роздратовано питає він. – Я ж казав тобі не приходити. Тепер нам обом глина, Редлі.

– Взагалі-то, ти не казав не приходити, а я намагаюся допомогти, – кажу я. – Ясна річ, що я мушу допомогти. Що тут відбувається? На що вони чекають? Бо вони не надто непомітні, чесно.

– Бачиш, отам більярдна? – Лео вказує на знак через дорогу, і я бачу занедбаний бар чи щось таке зі значком більярдного трикутника, наповненого кулями. – Вони чекають, коли той чувак вийде звідти. А тоді… тоді я не знаю, Редлі. Дивися, коли все почнеться, просто тікай, добре? Просто драпай геть.

– Давай зі мною, – підбиваю його. – Не можу. Аарон мене вб’є.

І ця обіцянка не просто фігура мовлення. Аарон отримує повідомлення, і раптом увесь гурт нашорошується, готуючись до того, що буде далі, як зграя вовків на полюванні.