Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не знаю, що сказати, – хитає головою тато. – Ґрейсі не могла заспокоїтися, а мама – вона відмовлялася зі мною говорити. – Що я усім вам зробив?

– Не жалій себе, тату, – кажу я. – Вона п’є. П’є, бо сумує за тобою. Вона ненавидить себе за те, що тобі не достатньо її. Вона знає, що в тебе є інша, і не одна. Це збіса очевидно. Але це не все… – насилу змушую себе продовжувати. – Мене вона теж ненавидить. За те, яка я, тату. Я викликаю в неї огиду. Дещо сталося днями, і тепер… вона дивиться на мене, як на собаче лайно на її черевику. І, мушу сказати, це, чорт забирай, розбиває моє серце. Бо рано чи пізно моя любов до неї зникне назавжди. Рано чи пізно я просто почну ненавидіти її у відповідь.

І нарешті я дозволяю йому обійняти себе, притуляючись розбитим боком обличчя до його сорочки, і я плачу, бо мені сумно, бо мені так його бракувало, і найперше тому, що мені бракує безпеки, яку він дарував мені, безпеки, якої я вже сто років не відчувала.

– Тату, я сумувала за тобою, – кажу я. І я маю на увазі не власне його, а його образ, який жив у моїй голові до того, як я зрозуміла, що він звичайна людина, як і всі інші.

– Я теж за тобою сумую.

І ми стоїмо так хвилину чи дві, і коли ми розходимося, я відчуваю, ніби заново знайомлюся з цією людиною. І одного дня вона може мені сподобатися.

Повертаюся до своєї кімнати – голова болить як зараза, але я не можу заснути, тільки не після того, як знайшла телефон Наомі. Натомість я дістаю її щоденник і ще раз перечитую кожну пісню. Це пісні про кохання, пісні про хіть, називайте їх як хочете, але нічого в них не натякає мені на те, кому вони присвячені. А потім я помічаю кутик від пачки сигарет. І згадую про інші речі, які Наомі тримала у своєму щоденнику. Я думала, що то сміття й витрусила його на підлогу. Я не роздивлялася, що воно таке.

Дякувати Богові, що мама не заходить до моєї кімнати. Ставши навпочіпки, згрібаю з килима все, що знаходжу, кидаючи назад на ліжко. Переконавшись, що зібрала все, я розкладаю речі перед собою на кшталт таблички.

Обривки текстів.

Квиток до Гемптон-корт.

Ще якийсь текст, записаний на квитку на якраз такий фільм, які вона ненавидить.

Етикетка від пляшки.

Порожня пачка від шоколадних кульок «Молтісерс».

Роздивляючись їх, я розумію, що то – сувеніри. Окремі моменти однієї історії. Історії тієї людини, якій Наомі писала ті пісні.

Нарешті я помічаю решту сигаретної пачки, кутик якої застряг у щоденнику, і тепер я знаю бодай щось про того, з ким зустрічалася Наомі, бо сама вона не палить.

І коли я перевертаю її, то знаю ще щось.

На звороті – записка, і писала її не Наомі.

«Тепер ти належиш мені. Пам’ятай: що б не сталося, ти моя».

Я фотографую напис і надсилаю його Аш.

«Це він, – пише вона у відповідь. – Покидьок, який її забрав».

І я починаю думати, що, можливо, вона має рацію. Так, це він. Але хто він?

30

Ранок, але під подушкою темно, і якщо міцно притиснути її до вуха, майже тихо, окрім звуків у моїй голові. Але якщо притискати, то біль у щоці з глухого перетворюється на гострий й ніби розтікається по всьому тілу. Але боляче не тільки від удару, а від усього. Так багато всього розхиталося, так багато всього неправильно, що, здається, неможливо уявити, ніби все знову повернеться на свої місця. Зупинися. Розплющ очі й відчуй серцебиття, відчуй біль у обличчі та згадай, що ти жива.

З цього хаосу є вихід, і я його знайду, не лише заради себе, а й заради Наомі. Бо хоч я і не знаю, що сталося з нею, але це майже вбило її, і хоч на початку вона сама цього хотіла, я знаю, що вона була налякана.

Мені потрібна Роуз, я хочу поговорити з нею про це, мені потрібна її допомога. А отже, треба полагодити наші стосунки, показати їй, що наша дружба дуже важлива для мене, важливіша за мої романтичні почуття.

Та коли я розблоковую телефон, її там немає, у жодному з місць, де вона зазвичай буває, куди мої повідомлення прилітають до неї за лічені секунди. Я переходжу зі сторінки на сторінку і ніде не можу її знайти, і навіть на мить допускаю думку про те, що через мене вона покинула соціальні мережі, аж коли розумію, що звісно ж, вона мене заблокувала. Скрізь.

І це гірше, ніж ляпас або удар. Це більше схоже на невидиму стіну, яку вона вибудовує між нами. Я розлючена, я спантеличена. Роуз завжди була поряд, це було аксіомою – вона завжди поряд, ненавиджу, коли між нами дистанція.

Сідаю в ліжку, а руки самі знаходять номер Роуз у телефоні.

Я ніколи нікому не телефоную, украй рідко. Я не говорю по телефону з друзями та й ні з ким іншим, якщо цього можна уникнути. Натискаючи на її ім’я на екрані, чекаю кілька довгих секунд, поки йде з’єднання, а потім іще, поки лунають гудки. Я очікую, що дзвінок переадресується на автовідповідач, тож дивуюся, коли чую тишу: вона там, але мовчить.

– Роуз?