Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я телефоную мамі, але вона не відповідає, тож я намагаюся на бігу заґуґлити номер школи й набрати його. Умикається голосова пошта.

– Алло! – волаю я, важко дихаючи в автовідповідач. – Привіт! Я мала забрати Ґрейсі Сондерз, але запізнююся, тож…

Телефон пікає, сповіщаючи про те, що мені телефонують, і я зупиняюся.

– Де ти? – питає мама, щойно я приймаю виклик.

– У мене був важкий день у школі, – кажу я, від усього серця бажаючи попросити маму, щоб вона обійняла мене. – А потім я ходила до Наомі… тож, пробач, я забула.

– Зі школи телефонували, – сказала мама крижаним голосом. – Ґрейсі всі очі виплакала. На щастя, місіс Петерсон із сусіднього будинку завезла її додому, але вона й досі ще не заспокоїлася. Краще тобі прийти й пояснити їй, чому ти про неї забула.

Вона завершує виклик. Чорт.

Мама відчиняє двері, коли я іду по доріжці.

– Я думала, тобі хоча б на Ґрейсі не начхати, – каже вона.

– А мені й не начхати, на відміну від вас, – кажу я. – Просто в мене справді був дуже-дуже гівняний день. Де вона?

– Дуже гівняний день – не поважна причина для того, щоб лишити семирічну сестру саму на майданчику.

– Ага, не те що горілка, – відрізаю я, і вона міцно хапає мене за руку.

– Знаєш, Емі, мені це вже остогидло. Ти забуваєш, що ти дитина, а я – доросла.

– У якої було таке сильне похмілля, що вона не могла забрати зі школи свою доньку? – питаю я, вириваючись і збігаючи сходами.

– Швидко повернися! – кричить мама мені навздогін.

Ґрейсі лежить на підлозі з ляльками, теліпаючи в повітрі ногами в білих шкарпеточках.

– Пробач, малеча, – кажу я. Вона повертається до мене й усміхається.

– Я плакала, – каже вона. – Шмарклі, сльози, все таке. Мені дали печиво.

– Я жахливий сиблінг, – сідаю поряд з нею на підлогу.

– Мене підвезла вчителька на машині, нікому так не щастить. А що таке сиблінг?

– Брат або сестра.

– О так, тоді ти сиблінг! – Ґрейсі міцно мене обіймає.

– То ти не ненавидиш мене, як усі інші? – питаю її, готова розплакатися. Я втомилася бути сильною, і тепер мені складно навіть просто не плакати.

– Ні, – каже Ґрейсі. – А хто тебе ненавидить?

– Не ти, – кажу я, – і все це не має значення.

Коли Ґрейсі залазить мені на руки, я чую дзвінок у двері.

– Хочеш, пограємо в чаювання?

– Ні, – кажу я.

– Кепсько, бо ти мені винна, – радісно каже вона. – Я – королева, а ти – принцеса.

Я ще не відпила зі своєї уявної чашки, коли мама почала кричати з першого поверху, і з її наближенням до кімнати Ґрейсі кожне слово ставало гучнішим.