Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після закінчення репетиції я вислизнула зі школи й попрямувала до лікарні. Ще дві години цього лайна – останнє, що мені зараз потрібно.

Аш сидить у коридорі біля палати Наомі, у навушниках, перед відкритим лептопом.

Усередині біля ліжка Наомі сидять Джекі та Макс. Джекі тримає Наомі за руку, а Макс тримає за руку Джекі, і вони сидять у тиші, спостерігаючи за тим, як підіймаються та опускаються груди їхньої доньки.

Сідаю поряд із Аш, стукаючи пальцем їй по плечу, і вона відсуває навушники, дивлячись на мене. Її зазвичай пряме, як солома, волосся сплуталося і скуйовдилося.

– Є новини? – питаю.

– Після вихідних її почнуть виводити зі штучної коми, – каже Аш. – Кажуть, що набряк зійшов, кровотечі немає, інші пошкодження гояться, тож час подивитися, що буде, коли вона прокинеться. Чи зможе вона дихати самостійно… чи зможе говорити, от. Такі справи.

– Чорт. Це складно. – Досі видається неможливим, навіть після кількох останніх днів, навіть після годин, проведених біля її ліжка, що все це насправді. Я не можу уявити, що, коли вона прокинеться, з нею щось може бути не так чи що вона взагалі не прокинеться.

– В якомусь сенсі… – Аш відводить очі від екрана комп’ютера. – В якомусь сенсі, можливо, було би краще, щоб вона залишилася в такому стані назавжди, принаймні так у нас є надія.

– Невесело, – кажу я.

– Як у мене на душі. – Аш зітхає, і я теж зітхаю з солідарності. Насправді я дуже хочу піти й посидіти з Наомі, просто трохи побути з нею, але не хочу тривожити мовчазної варти в її палаті.

Цікаво, чи бачить вона сни, чи відчуває дотики мами й тата? Чи знає вона, що вони там? Сподіваюся, що знає, бо лишатися в клітці своєї свідомості разом з усіма своїми таємницями, напевне, дуже страшно та самотньо.

– Твій тато заковтнув приманку з мого листа сьогодні вранці, – каже Аш, і ще одна невесела думка повертається до мене. – Цих старих так просто обхитрити.

– Ти проглянула його комп?

Аш киває.

– Так, все продивилася, ти знаєш, що там є твої дитячі фотки? Скажу тобі, ти була потворним немовлям, як усі руді.

– Аш, от кепкувати з мене сьогодні не треба.

Вона ледве помітно посміхається кутиком рота.

– Редлі, твій батько – хороша людина. Кращий за більшість. Окрім того, що він зраджує твою маму з іншими жінками, загалом він надійний і вартий довіри.

– Серйозно? – від полегшення кров приливає до моїх щік. – Але хто та дівчина?

– Він працює з місцевою благодійною організацією, яка намагається знайти житло для тих, хто лишився на вулиці через домашнє насилля. Фото тієї дівчини зробив її батько, який з’ясував, де вона живе, і надіслав її матері, щоб її залякати. Тому ті теки й пронумеровано. Він уникає вживати імена задля безпеки. Треба вмовити його обновити софт і провести виховну розмову про те, що не можна йти за посиланнями в підозрілих електронних листах.

– Мій тато – хороша людина, – повторюю я.

– Не ідеальний, але не монстр.

– Добре, а то якось ніяково було б, – кажу я, і ми посміхаємося одна одній, і нам обом стає тепліше. Якщо і є в усій цій ситуації щось хороше, то це можливість ближче познайомитися з Аш, проводити час із нею. Побачити почуття гумору, яке вона зазвичай ховає якнайдалі.

– Я багато годин дивилася на це тату. – Аш повертається до монітора. – Мені вдалося виокремити вісім шарів цифр, розділових знаків і літер.

– Як? – питаю, зазираючи їй через плече. – Тобто як ти змогла визначити, що до якого шару належить?

– Просто хоч і здається, що все перемішано, але є певна закономірність, – знову натяк на посмішку. – Я ж казала тобі, що вона є. За моєю теорією кожна цифра чи літера доторкається безпосередньо іншої цифри чи літер одного шару. Принаймні я сподіваюся, що це правильно. Якщо ні, тоді… біс його знає.

Аш показує мені вісім півкіл, які вона виокремила з оригінального зображення.

– Тепер я знову дивлюся на них, шукаючи закономірність, яка все пояснить. Потрібен ключ, щоб розшифрувати це, але в мене його немає. Я навіть не знаю, де шукати. Я вже перепробувала стільки комбінацій – і нічого, а їх тут мільярди. Тож я запитала в цих своїх знайомих, а вони всі такі – що за фігня? Я застрягла, ідей немає, і можливо, я взагалі намагаюся знайти те, чого нема, розумієш?

Вона дивиться на мене, і я знизую плечима – я на цьому взагалі не розуміюся. От якби треба було засмутити й відвернути від себе найважливішу на світі людину, то тут я спец.

Роздивляюся картинки, одну за одною. Усі вони схожі на ті дурні перевірки, які часом треба проходити, щоб довести, що ти не робот. Що більше дивишся, то менше бачиш.