Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ну, трохи є, – кажу я. – Так. А ти ні?

– Навіть не знаю. Знаєш, у нього є і темний бік.

– Ти про що? – дивлюся на неї.

– Я про те, що Лео не завжди той Лео, якого ми знаємо. Часом він скаженіє.

– З тобою? – Мій голос відлунює роздратуванням, і Роуз це помічає.

– Ні, звісно, не зі мною. У мене він із рук їсть. Але я часом це помічаю. Він наче звір у клітці.

– Не знаю, – зітхаю я. – Мої батьки мене ненавидять. Ти ненавидиш своїх батьків. Це ж типу нормально – ненавидіти своїх рідних?

А все ж мені здається, що Лео не просто злий – він сумний і наляканий. І при Аароні він поводиться так, ніби мусить бути кимось іншим.

– Як там удома? – питає вона, коли повний рот уже не настільки повний, і я знизую плечима.

– Не так, як тут, – кажу я.

– Тут теж не так, як тут, коли вони тут, – каже Роуз. – Ти знаєш, про що я, думаю, вони збираються завести дитину. Ну, або вона вже залетіла. Щоразу, як я заходжу до кімнати, вони замовкають. І знаєш, я взагалі-то не проти дитини, переживаю тільки, що її виховуватимуть такі кончені. Має ж бути закон чи якийсь тест, який не дозволяє вагітніти, якщо твого інтелекту не вистачає, щоб виховати людське дитинча.

– Що це було? – сміюся.

– Де? – Роуз теж сміється.

– Ти говориш так, наче з газети читаєш, абощо.

– Хочеш сказати, я тупа? – Коли я знизую плечима, Роуз відриває скоринку хліба від бутерброда й жбурляє в мене, вона сміється, очі її іскряться. Тепер вона знову моя Роуз, Роуз, яку я знаю, розслаблена, безтурботна, без масок. А не та далека неуважна і зла дівчина, з якою ми днями спілкувались.

– Роуз, можна запитати в тебе щось… огидне?

– Ха, ну валяй. – Очі Роуз загораються.

– Мій тато… він ніколи… ну, тобто, він не намагався… – Роуз киває, чекаючи, коли я доберуся до суті. – Як думаєш, мій тато – збоченець?

Роуз сміється:

– Однозначно.

– Чорт, що він зробив із тобою?

– Ні, ні, Редлі! Я не думаю, що твій тато збоченець. Він ніколи не зробив нічого, крім того, що був дуже милий і намагався зазирнути мені у майку.

– Господи! – Затуляю обличчя руками.

– Я жартую, дурко, – сміється вона. – Твій тато такий самий, як інші. Змушує страшенно ніяковіти, так, але він не монстр. Я майже певна.

– Справді? – Либонь, я маю схвильований вигляд, бо вона обплітає мою шию руками і обіймає мене.

– Годі верзти дурниці, зосередься на тому, що є: кіно внизу чи нагорі.

Дивлюся на величезний телевізор на стіні вітальні, думаю про можливість лишитися наодинці з Роуз на її двоспальному ліжку.

– Ти вирішуй.

– Тоді нагорі. Там буде затишніше вдвох. – Роуз хитро посміхається, дістаючи велику пачку чипсів і ще дві коли.

– Ти сьогодні не п’єш? – питаю в неї.