Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ні, це інше, це не те… Пробач… Мені здалося…

Усе проноситься повз без моєї участі, я відстаю, і свідомість, і тіло, яке й досі намагається збагнути, що виражає її обличчя. Що б там мені не подумалося, усе це було не так. Моє сприйняття було дуже, страшенно далеким від істини. О чорт, о ні, о чорт, о трясця.

– Мені дуже шкода, – зістрибую з ліжка, – мені шкода, мені здалося… все це здавалося. Ніби ти хочеш, щоб ми поцілувалися. Мені страшенно шкода, Роуз.

Ще ніколи при мені Роуз не була такою засмученою, обличчя її вкрилося червоними плямами.

– Господи Боже мій, Редлі, ти ж начебто мій найближчий друг! Єдина людина в моєму житті, яка не намагається мене трахнути. Я тобі довіряла. З тобою я почувалася в безпеці. А тепер… а ти… а ти…

– Я і є твій найкращий друг. – Роблю крок до неї. – Роуз, будь ласка…

– Ні, не наближайся.

Я боюся рухатися, боюся говорити. Не знаю, що тепер буде зі мною.

– Найкращі друзі так не чинять, Редлі. Найкращий друг знав би…

– Знав би що? – питаю я, опустивши голову, заздалегідь знаючи, що вона скаже, бо я насправді її найближчий друг, і я знаю її краще за інших, і попри це мені вдалося все зруйнувати, зруйнувати дощенту.

Тож я знаю, що вона скаже.

– Редлі, я не така, як ти. Мені подобаються хлопці. Я не цілуюся з дівчатами.

Десять місяців тому…

Наш перший концерт був збіса крутий. Ми грали разом лише два місяці, але пісень було достатньо для виступу, і знаєте що? Ми були на висоті. Ми звучали не як шкільна група, не як зграйка дітлахів. Ми грали злагоджено, грали чудово.

Граючи тоді вчотирьох, ми не могли сфальшивити в жодній ноті. Здавалося, все життя ми лише чекали, коли зустрінемо одне одного й створимо геть нове звучання, що змінить увесь перебіг музичної історії. То було збіса приголомшливо, от як це було.

Ми тоді вже подружилися, сміялися, жартували. Зависали разом, кепкували одне з одного. Я була частиною всього цього. Досі я такого не відчувала. Я була частиною чогось прекрасного.

Це Ней домовилася про наш перший виступ, вона обробляла й обходжувала того хлопця, у якого в пабі була зала для виступів, поки він не сказав, що ми можемо зіграти, але платити він не збирається. Нам було пофіг. Нам було навіть байдуже, чи хтось прийде. Важило тільки одне слово – концерт. Наш перший справжній концерт.

Коли ми почали, у кімнаті було порожньо. З освітлення лише дві лампочки, що звисали зі стелі. Усе це не мало значення, бо то був наш перший концерт. Чорт, як же ми грали! Нас ніхто не слухав, але ми цього навіть не помітили.

Ми помічали тільки одне одного. Наші погляди зустрічалися, ноги стукали в такт, тіла погойдувалися, губи ворушилися. У мене ще не було сексу, але певною мірою це було навіть краще – між нами чотирма був такий сильний зв’язок, що ми відчували серцебиття одне одного.

А потім із бару до зали почали перетікати люди, і на п’ятій пісні вже зібрався натовп, і раптом стало так спекотно, що піт скрапував із нас дощовими краплями. Ми зіграли всі свої пісні, а потім всі кавери, які тільки змогли пригадати, і наприкінці юрба їла з наших рук, благаючи зіграти ще. О, це найкращий з усіх наркотиків.

Зрештою, власник відімкнув нам струм, а натовп кричав і гудів, вимагаючи співати на біс. То було чарівно. У коридорі я допивала великими ковтками півлітра води, коли Роуз вийшла з туалету.

– Офігенно граєш, – сказала вона, схопивши мене й поцілувавши в зімкнені губи. – Обожнюю тебе, Редлі.

І я ще довго стояла там сама, намагаючись збагнути, що відбувається. Моє серце так калатає від виступу чи від її цілунку? В будь-якому разі мене трясло й лихоманило від адреналіну, і я знала, що загубилась. Що для неї мене не існує – я зрозуміла це в один момент. Що в найближчому майбутньому я кохатиму дівчину, яка ніколи не відчуватиме до мене того самого. Коли відвідувачі пішли, ми завантажували мою установку до фургона приятеля Роуз, аж тут вийшов власник пабу, підкурюючи цигарку.

– Можете знову виступити, – сказав він.

– Якщо ви нам заплатите, – відповіла Наомі.

– Полтос, – буркнув він.

Ми почувалися мільйонерами.

24

Не пам’ятаю, що було після того, як Роуз сказала мені, що не цілує дівчат, пам’ятаю тільки її обличчя, і вираз на ньому був протилежним до любові. Я пам’ятаю, як вийшла з її будинку, хоч не пам’ятаю, як взувалася та збирала речі. Я пам’ятаю, як прохолода вечора торкалася моїх гарячих щік і як я бігла вулицею, майже безшумно торкаючись землі підошвами кед. Я не пам’ятаю, як дісталася додому, не пам’ятаю нічого аж до цього моменту, коли опинилася перед дзеркалом.

У тієї мене, що стоїть зараз тут, сильні, але не накачані руки, плаский живіт, прихований під широкою сорочкою, яка прикриває також і маленькі груди.