Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лео чекає на мене на розі біля метро, поряд із ним стоїть Роуз. Вона спирається на стовп ліхтаря, втикаючи в телефон, а Лео дивиться в протилежному напрямку. Разом, але окремо.

– Привіт, – кажу, підходячи до них і раптом ніяковіючи, як у давні перші дні групи.

– Друже. – Лео відлипає від стіни, але Роуз так і стоїть, поки я не підходжу майже впритул, і мені цікаво, чи помітила вона, що мої щоки горять і я не можу нормально дивитися на неї.

– Банда знову разом, – посміхається Роуз, коли нарешті відводить очі від телефону. – Слухайте, пробачте, я прогуляла пару днів. Дівчачі штуки, знаєте. Але тепер я знову з вами, гаразд? Душею й тілом. Я буду старатися, заради Ней, і вас я теж не хочу підвести. Я вас обох люблю.

Ми з Лео перезираємося, він знизує плечима.

– Ми всі трохи підзабили, – каже він. – Я теж нервувався через різне лайно.

– Знаю. – Роуз торкається його руки. – Пробачте, що я вас кинула. Я краще старатимуся, обіцяю. Пробачите мені?

Між ними щось відбувається, але я вдаю, що не помічаю. Вони могли сказати все це одне одному до мого приходу, але чекали на мене як на свідка. Нащо?

– Редлі сьогодні приходить до мене, – каже Роуз. – Кінчик і поп-корн, і ще якась гидота. Хочеш із нами?

Лео зиркає на мене, я стенаю одним плечем. У глибині душі мені хочеться, щоб він відмовився. Я хочу побути з нею наодинці кілька годин. Кілька годин із нею вдвох могли б усе виправити.

– Я не зможу, – каже він. – Я потрібен Аарону.

– Нащо? – питає Роуз, стурбовано насупившись так, що між бровами залягає глибока зморшка.

– Для кількості. – Лео знизує плечима, намагаючись вдати, що все це неважливо, але нічого не виходить.

– Кількості? – Роуз дивиться на мене.

– Він забив стрілу, щоб розібратися з тим чуваком, і хоче, щоб йому прикрили спину. Я його права рука, – каже він.

Він каже це з високо піднятим підборіддям – він пишається.

– Лео, серйозно, не ходи з ним. Його проблеми – не твої проблеми, – кажу я. – Чувак щойно вийшов із в’язниці й уже шукає собі на голову нових проблем. Можливо, Аарон так хоче, але тобі туди вплутуватися не обов’язково.

– Слухай, Лео, – каже Роуз, на диво ніжно. – Будь ласка.

– А тобі взагалі яка різниця? – питає в неї Лео, але не з викликом. Цього разу це серйозне питання, і він чекає на нього дуже особливої відповіді.

Роуз зиркає на мене, і я бачу в її погляді невпевненість. Лео не почує відповіді, про яку мріє, і найжахливіше те, що якась частина мене цьому рада.

– Бо ти мій друг, от дивний, – каже вона. – До того ж, якщо тебе піймають на чомусь просто перед концертом, нам кінець, правда?

Лео закочує очі, ніби йому начхати, але я знаю, що це не так. Я це відчуваю, відчуваю те саме, що й він. Я знаю, що, якби Роуз сказала йому про свої почуття, він зробив би заради неї будь-що.

– Ти не питав у Аарона про Карлі? – кажу йому.

– Ні, друже, у нього зараз не ностальгійний настрій, розумієш, про що я?

– Що за Карлі? – питає Роуз.

– Карлі, якій присвятили меморіал, – кажу я.

– А, та Карлі, – зітхає Роуз. – Я думала, ми говоримо про чиюсь дівчину. А чому ми говоримо про Карлі?

– Взагалі-то, з Редлі в Камдені познайомилась якась дівчина, – майстерно вставляє Лео, і у Роуз відпадає щелепа.

– Що? Що сталося?! Редлі? У тебе раптом з’явилося сексуальне життя?

– Ні, – спокійно кажу я, радіючи тому, що ці новини, хай навіть роздуті, її хвилюють. Мені треба поговорити з Аароном, навіть якщо це остання людина, з якою мені хочеться лишатися в одній кімнаті. – Слухай, Лео, а можна піти з тобою додому після школи й перекинутися з Аароном кількома словами? А від тебе я вже піду до Роуз. Я піду до того часу, як ти почнеш створювати ілюзію численності, абощо.