Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лео зводить на мене погляд і знов опускає очі.

– Хтозна, Редлі, ви з Аароном… трохи несумісні, і взагалі зараз усе складно. Знаєш. Стінка на стінку, оце все.

– Господи, та я просто поговорити з ним хочу, а не руку й серце пропонувати, – кажу я. – І, може, якщо я буду поряд, ти не вляпаєшся в Ааронове лайно.

– Ти пошкодуєш. – Лео знизує плечима і водночас шкіриться.

Звучить загрозливо.

– Прекрасний план, – шепоче Роуз, поки Лео перебігає вулицю, наздоганяючи товариша. Ми щойно звернули на Долфін-сквер, приєднавшись до рівного потоку сотень дітей, які прямують у спільному напрямку. – Тепер ти зможеш пригледіти за ним, переконатися, що він не втрапить у халепу.

І коли Роуз відстає, щоб попліткувати з Кашею та іншими дівчатами, Лео повертається й чекає на мене.

– Добре, що ти тусиш із нею, – каже він. – Прослідкуєш, щоб вона не вплуталася в якусь гидоту. Спробуй з’ясувати, з ким це вона зраджує.

– Кого зраджує? – питаю в нього.

– Нас, дурбецело, – відповідає він.

У помешканні Лео завжди вирує життя, двадцять чотири години на добу. У цю годину надворі після школи бавляться діти, і зелені галявини під деревами заливає сміх і виски. Старші катаються на велосипедах і скейтах по саморобних смугах перешкод, спускаються бетонними сходами, ризикуючи розсердити купку літніх людей, які сидять на лавочці, намагаючись усотати якомога більше вересневого тепла. З відчинених вікон ллється музика, білизна тріпоче на балконах багатоповерхівок, які височіють ген до самого неба.

Лео живе на дев’ятому поверсі довгого низького будинку з лоджіями, що виходять на зелені насадження.

Ліфт скрегітливий, повільний і тхне сечею.

– Тож ти тепер зброєносець Аарона? – питаю врешті-решт Лео. Усю дорогу додому ми гомоніли як завжди: про репетиції, футбол, дівчат, музику, а потім, коли ми зайшли в його під’їзд, він просто замовк. Жодного слова.

– Річ не в тому, – каже він.

– А в чому річ?

– Люди його поважають, Редлі, – каже він. – За те, хто він є, за те, що він зробив.

Я терплю цілий поверх і нічого не кажу.

– За те, що він продавав наркотики й побив когось так, що той ледве не помер?

– Той тип знав, чим ризикує. То не був просто випадковий перехожий. Тут на вулицях іде війна.

Мені хочеться розсміятися, але я не знаю, як він відреагує, і в чомусь він має рацію. Протягом цього року на вулиці щодня когось різали. У нас навіть збори були в школі. Складали кошти на те, щоб встановити металодетектор на центральному вході, що дуже тупо, бо в цій будівлі з десяток виходів.

– Але ж ти не член банди, – натомість кажу я. – Ти – гітарист, і дуже хороший. Хіба воно того варте? Зв’язуватися з усім цим?

Коли ліфт, здригнувшись, зупиняється, Лео дивиться на мене довгим важким поглядом.

– Редлі, ти просто нічого не знаєш про моє життя. Та ти й мене не знаєш.

– Редлі! – Мама Лео широко посміхається, побачивши мене. – Лишишся на вечерю?

Я – той типовий хороший друг, якого мами завжди раді бачити, бо якщо я поряд, це означає, що їхні діти не беруть участі у бандитських війнах після школи в середу ввечері.

– Дякую, місіс Кроуфорд, – кажу я, – на жаль, не можу.

Вона змінюється на обличчі, і до смутку домішується тривога. Лео не знає, як йому пощастило, що його мамі не байдуже.

– Розкажи мені, як там Наомі. Я телефонувала Джекі, але вона не бере слухавки. Я її не звинувачую, можу тільки уявити, як їй важко.

– Усе й досі без змін, – кажу я їй, – і раптом вона обі-ймає мене й шепоче на вухо: