Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Справді? Тобто?

– Вона прийшла до мене й запитала, чи знаю я когось, хто може вбити людину на її замовлення. Сказала, що в неї є гроші.

– Що? – дивується Лео.

– Думаєш, я брехло? – одразу нападає Аарон. – Я сказав типу, ні, мала, але тепер думаю, що треба було взяти ті гроші, прийти по них вона вже не зможе.

Вона змінилася. Вона була налякана. Вона бажала комусь смерті…

– Здається, у неї зовсім дах поїхав, – кажу я. – Ну що, Лео, ходімо?

Лео встає, але Аарон зупиняє його рукою.

– Нє, Лео. Ти нікуди не катиш, бро. У нас інші плани.

– Але ж я тобі не потрібен. – Лео переступає з ноги на ногу.

– Один хрін, потрібен ти мені чи нє, ти – мій брат. І ти йдеш.

– Ясно. – Лео сідає на стілець. – Звичайно.

– Напиши мені потім, – кажу я.

– Звісно.

На мить я думаю, чи не лишитися мені, що, як моя присутність допоможе? Дозволити Лео перетнути межу, повернення з-за якої немає, – найменше, чого мені хотілося б.

– Я можу…

– Ні, ти, опудало, не потрібне, – каже Аарон. – Ти мене бісиш.

– Лео? – Лео не дивиться мені у вічі. – Знаєш що, давай я зателефоную Роуз, щоб вона приїхала, і ми могли б чимось зайнятися, утрьох?

– Редлі, – Лео дивиться на мене суворо, з попередженням. Цей погляд натякає на те, що зависати тут – погана ідея, – тобі час.

Та я не можу зрушити з місця, просто не можу. Раптом Аарон зривається з місця й опиняється біля мене, обличчя до обличчя.

– Брат сказав тобі здриснути, от і валяй, бо я покажу тобі, як швидко спуститися сходами.

Я бачу краплі слини в куточках його рота, червоні судини в його очах, і мені збіса страшно.

– Побачимось, Лео.

Він дивиться на мене, але не відповідає. Йому й не треба – його очі кажуть усе за нього.

23

На вулиці Роуз тихо, усіх дітей надійно заховано в будинках із кондиціонером та оточених кам’яними парканами садах. Тут стоять машини, що коштують удвічі більше, ніж більшість людей заробляє на рік, вилощені й ідеально чисті, і якби хтось був на вулиці, на мене озирнулися б двічі, лише для того щоб обговорити на наступних зборах мешканців вулиці. Будинок Роуз тихий, жодних ознак того, що тато Роуз і Аманда вдома.

У душу заповзає відчуття провини за те, що я не з Наомі, але Аш сказала, що навіть вона сьогодні не піде. Здається, вона просиділа всю ніч, намагаючись збагнути, що означають числа, які, можливо, взагалі нічого не означають. Але мені треба побути тут, бо для мене Роуз – не просто людина, вона та, з ким можна ні про що не думати, з ким можна бути собою, – а це величезне полегшення. Ступінь утоми й потреба відпочити стали мені очевидними тільки тепер.

Будинок Роуз – ідеальне для цього місце, це рай порядку, убезпечений готівкою. Чотири дні на тиждень до них приходить покоївка, тож на сходах ніколи немає купи брудної білизни, а в мийці – чашок.

Тут завжди добре пахне, а у вазах – у вітальні й передпокої, і нагорі теж – стоять зрізані квіти.

Коли ми приходимо, Роуз іде нагору, перевдягається й повертається в широкій футболці й леґінсах, без шкарпеток, розпустивши довге волосся. Я дивлюся, як вона починає готувати нам сендвічі з беконом і передає мені мій разом із колою в скляній пляшечці зі смугастою соломинкою.

– То ти хвилюєшся за Лео?