Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Книга Буття, глава восьма».

«Що?» — перепитала Берта, не зрозумівши спочатку, що батько вказує їй на першу згадку про веселку.

Старий ребе знову опустив голову глибоко в розгорнуту книжку й, короткозоро прижмурившись, сказав, наче за його спиною стояла не рідна дочка, а порохнява порожнеча:

«Райдуга — це добрий знак, Берто», — і далі бурмотів собі під носа. І не було зрозуміло, чи він молиться, чи читає.

Саша домальовував «Водоношу з Чорткова». У дворі власного будинку він розклався під сливою. Було рано. Місто пробуджувалося. Можна було почути шум електростанції, гудки паровозів збоку залізничного двірця. За Сашиними малюнками споглядала коза, яку випустили у двір. Спершу коза, плутаючись своїм великим вименем між ногами, спокійно паслася, а тоді вирішила подивитися на Сашині малюнки, і поки Блондер розбавляв фарби, тварина стала задніми ногами на один шкіц і висцялася. Жовтий потік відразу підфарбував намальовану вулицю і протік саме по дахах будинків. Саша помітив шкоду, коли коза задерла голову й намагалася дістати листки сливи. Художник припнув козу. Накинувши кілька ліній на полотно, вирішив помістити водоношу в центр картини, а на задньому плані водовоза — Білґорая. Ці дві розмиті фігури, здалося йому, найкраще пасуватимуть до стиснених в один простір будинків і мосту через Серет. Попервах він намалював кривий міст, а тоді ліворуч і праворуч почав тулити один до одного будинки, відділяючи їх лише грубими темними лініями. Йому хотілося, щоб на картині одночасно зійшлися теплі й холодні кольори, бо такий контраст найкраще пасував до цегляного й тинькованого міського пейзажу. Угорі проглядалася вежа з годинником, а геть в імлі — Домініканський собор. Щойно прокинулися на вулиці когути — більшість сусідів, якщо не всі, тримали в курниках із десяток курей — місто і природа стали чекати на рипучий звук колеса сонця. Оживала вулиця — запах диму свідчив, що господині або їхні наймички порозпалювали печі. Якщо дими стелилися низько над дахами й тягнулися до річки, то вулиця здогадувалася, що по обіді або вночі задощить. Якщо дими йшли просто в небо — то на сонячну погоду. Першими прибігали заглянути, що цього ранку робить Саша, сусідські хлопчаки. Вони дражнили козу — просували крізь штахети листки подорожника. Коли коза підходила вхопити — хлопці віддалялися від загорожі. Реготали.

На мить вони забули про козу й почали підглядати, як Саша вмочає пензлі у фарбу. А що там на полотні — бешкетникам не видно. Шає бачив малих гунцвотів, але вдавав, що не помічає їх. Хлопці вовтузилися і штовхалися за право першим просунути руку з подорожником. Він згадав себе і свої дитячі пустощі. Кожного літнього ранку вулиця оживала. Першими виходили зі своїх домів водоноші. На їхніх коромислах похитувалися порожні відра. Вони голосно гуділи грубими голосами, аж поки не зникали в кінці вулиці. Тоді виходили різники, які за десять хвилин доходили до своїх крамниць на Ринку. Двоє з цієї вулиці працювало в залізничних майстернях станції. Кілька мешканців, такі як Мордехай Блондер, перепродували по селах свої товари. Готували коней та вози. Виїжджали в неділю, аби повернутися в п’ятницю перед Шабесом.

Мешкав на їхній вулиці один гебрей, який щоп’ятниці перед заходом сонця бив калаталом по металевій трубі, сповіщаючи гебрейські дільниці про Суботу. Громада платила йому за це якийсь гріш. Вулиця знала кожного і про кожного, бо жили поруч і разом молилися в синагозі. Сусіди знали, що син Мордехая — Шає — вчиться на художника.

Короткий шнурок, на який припнули козу, дурна тварина врешті намотала навколо себе так, що змушена була присісти на траву. Стиснуте задніми ногами велике рожеве вим’я, з ночі наповнене молоком, видавлювало з двох цицьок срібні краплі молока. До Блондерів доїти козу приходила українка з Вигнанки, але інколи Мордехаєві доводилося це робити самому. Складаючи пензлики й фарби, Шає побачив батькову тінь на порозі дому. Сьогодні Мордехай нікуди не їхав. Прихопили крижі. Він дозволив собі полежати нині довше, хоча біль не минав. Казав Мордехай, що й тварина повинна перепочити. Спочатку виніс стільчик. Сорочка з вицвілим коміром і витерта до залисин камізелька, об яку Мордехай витирав руки, — одяг для порання вдома. Коли вибирався продавати товар, то одягав іншу сорочку та іншу камізельку й також брав із собою сюртук, залежно від погоди. До синагоги одягався в білосніжну сорочку, яку виварювала в розчиненому милі прачка. Раз на місяць вона приходила до Блондерів, особливо після того, як захворіла Естер Двора. Разом із Мордехаєвими сорочками прали постільну білизну й фіранки. Раз на місяць у Блондерів пахло лоскотливим милом. З відчинених дверей запах клубочився вулицею. Тепер, після смерті дружини, старий Блондер кожного ранку доїв козу. Він поглянув угору, а потім підійшов до кози, погладив її наївну мордочку, наче вибачаючись за припізнення. Козяче вим’я розпирало молоко. Мордехай закотив рукави.

«Шає, сину», — гукнув Мордехай із закинутим на шию рушником. Він стояв посеред двору, чекаючи на синову допомогу.

Син підняв із землі приготовлену для цього випадку мидничку з водою. Мордехай змив праву, а потім ліву руку, так, як миють перед молитвою й Шабесом. Обтер рушником. Сидячи на маленькому стільчику, обмивав теплою водою, нагрітою від рання в мидничці, козине вим’я й довгі, як пальці, цицьки. Подоївши, перецідив через марлю, бо в молоко встигла потрапити дрібна мушва. Налив у склянку й подав Шає. Син, що не раз голодував у Кракові, бо всіляке трапляється у великому місті, тамував свій минулий і майбутній голод жирним козячим молоком. Шає пив так спрагло, що не помітив, як молоко потекло по бороді й по сорочці. Тепер Мордехай поливав на синові руки воду.

Коза щасливо пощипувала траву, літали з космічною швидкістю перламутрові мухи, гуділи джмелі, а налетілі нізвідки хмарки кинули тінь на Блондерів двір.

Майже одночасно листоноші в Чорткові та Городку несли за адресою листи з Академії мистецтв про призначення стипендії у Франції. Шає бачив, що листоноша появився на їхній вуличці — зблиснув лискучий дашок на його фірмовому кашкеті. А в Городку Берта, лежачи на животі, розглядала свої малюнки, коли батько, який сам завжди приймав від листоноші пошту, покликав дочку. Для обох — Шає і Берти — це було останнє літо, пережите в домах свого дитинства. Вони ходили знайомими вуличками, бачилися з багатьма людьми, яких ніколи більше в житті, так само як і своїх рідних, не побачать. Бо ніщо з ними не повториться.

Пізніше, у Франції, Саша згадає залишену в Кракові картину «Водоноша в Чорткові» і відчує в голодному шлунку тепле козяче молоко. Він витирає підборіддя, поки що батько підсміхається й каже до нього:

«Шає, ти не змінився. Усе — як завжди».

2 квітня 1942 року, в перший день Пасоверу, Мордехай Блондер у натовпі першої партії, яку вивели з чортківського ґетто, йшов Колійовою. Йшли ті, кому не вдалося відкупитися в юденрату і хто потрапив у перші списки. Мордехай стояв у п’ятій шерензі. Праворуч від нього — софер, переписувач Тори, Еліяш, а ліворуч — продавець лимонів і помаранчів Шімшале. Шімшале знали через його вислів: «Єврей купує лимон і помаранчі тоді, коли захворіє або бачить, що овоч підгнив». Найбільше він чекав на свято Суккот, бо тоді Шімшале розпродував усі гнилі цитрини. Мордехай хотів побачити сина Фішеля, але Фішель був уже кілька днів на роботах у Ягільниці. Повернувшись до ґетто, хтось переказав, що Мордехая відправили першим транспортом до Белжця. Ідучи в колоні, Мордехай хотів зачепитися поглядом за щось. Ось мури фортеці, а за нею на природній терасі приклеєні до високого пагорба хати. Ні, ні — якщо б ризикнути й побігти у напрямку фортеці. «Швидка куля, — розмірковує Мордехай, — точно положить мене в болото розкислої вулиці». Або, якщо він добіжить, то, потрапивши всередину фортеці, враз потрібно прикинутися польовою мишею або мурахою. А хіба він зможе? На плечах висять важкі сімдесят років, під чорним сюртуком — вовняний светр, на ногах виміняні чужі, на два розміри більші, розлізлі чоботи. «Ось — продавець взуття, — продовжував говорити сам із собою Мордехай, — йде вулицями міста в подертих чужих чоботах». «Такого світ не видів!» — сказав собі старий Блондер, думаючи про чоботи. Колійова в одному місці скрутила ліворуч. Коли вдалині показався двірець, з якого більшість із цього натовпу не раз їхала до Тернополя чи Станиславова, Мордехай зрозумів, що їх ведуть на станцію. Страх, який опанував гебреями, помалу потахав. Це означало, що не на розстріл, який влаштували в Чорному лісі в липні 1941.

Софер Еліяш — особа знана кожному чортківському гебреєві. Каліграф, переписувач сувоїв Мойсеєвого п’ятикнижжя, а також кетуби й ґети. У домі багатьох чортківських гебреїв на стінах висіли переписані рукою Еліяша й оздоблені рослинними орнаментами молитви. А що казати про кетуби — шлюбні угоди? Майже кожна чортківська гебрейка тримала у своїй скрині Еліяшеву каліграфію, прописану гусячим пером і залиту чорнилом на спеціальному ватманському папері. Хто ж не знав Еліяша? Для дружини, блаженної пам’яті Естер Двори, Еліяшевою рукою було виписано кетубу.

Посередині дороги розверталася військова вантажівка. Колону євреїв зупинили.

Еліяш, віддихавшись, запитав Мордехая: «Ви давно їхали поїздом, пане Блондер?»

«Давно», — і Мордехай, тремтячи від холоду, втягнув шию в комір сюртука.

«Я чув, що повезуть до Великих Бірок».

«А що там?»

«Будівництво, — і переписувач Тори по-дитячому зітхнув, — летовища».

Він розпочав молитву, порушивши одне правило — завжди промовляти її, повернувшись обличчям до Єрусалима. «Їтґадал веїтґаддаш шмех рабба», — почув Мордехай перші слова каддішу — і собі повторив їх за Еліяшем. За ними повторив молитву продавець лимонів Шімшале. Від народження Еліяш, Мордехай і Шімшале знали, що сонце викочується з-за пагорба, з-над Горішньої Вигнанки. Знали-знали, але хто б їм дозволив повернути свої голови на схід?

Було це 15 Нісана за юдейським календарем.

6

Із початком весни, коли з Горб-Долини починали зникати сніги, на небі з’являвся повний місяць. На першу неділю після повного місяця, що відповідало місяцеві Нісану за гебрейським календарем, припадало свято Пасхи. Після Пасхи земля прогрівалася. Зимове сонце, яке ковзало поверхнею снігів та скутими кригою річками, змінювалося весняним. Ніхто не бачив, як відбувається ця підміна й коли, але з кожним новим днем нагрівалося повітря й вітри приганяли табуни хмар, холодних дощів. Перші блискавки і громи стрясали небесне склепіння. Після дощів, коли небесна вода достатньо зволожувала землю, люди пускали перший плуг, придивляючись, чи зможе земля прийняти зерно, і тільки після цього починали орати, сіяти й садити. Оживало все навкруги. Маленька мурашка пробуджувалася від зимового сну й, видряпавшись на поверхню, починала щось зносити до свого дому. Гуділи джмелі, бджоли, дзижчали мухи. У кронах дерев з’являлися пташині гнізда, у річці народжувалася риба. Плодилися видри, куниці, щурі, кроти і миші. Парувалися вовки, лисиці, зайці. Після Пасхи, набравши води з весняного танення снігів та збурунених підземних потічків, Джуринка підмивала свої береги. Підтоплювала малі заплави, розширюючи їх із кожним роком. Так змінювалися пори року в цих місцях попри війни, нещастя чи пошесті.

Дім Коритовських розібрали після війни. У порожніх кімнатах залишалося небагато — стільці, перевернутий стіл. З усіх креденсів забрано столові прибори, посуд, сякий-такий одяг — усе, що в поспіху залишила Гелена. Після її втечі найбільш відчайдушні й спритні митницькі злодії навідалися до порожнього дому. Їх навіть не лякала луна, що перекочувалася з кімнати до кімнати, коли вони голосно розмовляли, не боячись нікого. Дещо з дому Коритовських згодом з’явилося на чортківському ринку. Потім із Чорткова надійшов наказ, після того як кілька місяців там були переселенці, дім розібрати. Хтось доніс, що в домі переночовують партизани, а переселенці їх підгодовують. Великий просторий дім посеред поля, поруч ягільницького шляху і справді ставав прихистком для повстанців, особливо зимової пори. У великій пивниці під домом чи у фільваркових прибудовах і стайнях можна було перебути морози, розвернути невеличкий госпіталь чи влаштувати пропагандистську референтуру. Можна непомітно, вздовж Джуринки, виходити до Митниці або ж перекривати шляхи, якими пересувалися військові колони чи нечисленні гарнізони. Мехаметам та іншим із Романової Комори наказали за три дні знайти собі житло в Митниці — і почалося руйнування садиби. Коли зірвали бляху й розібрали дах, упали дощі. Стирчав, як палець, комин. Крізь голу стелю дощівка просочувалася по стінах аж до підлоги. Дім змокрів. За тиждень, дочекавшись коли просохне, прийшло кілька митницьких із важкими молотами, якими лупали червоний камінь в урочищах, і ними гаратали по стінах. Коли вдавалося пробити міцно укладену на кілька цеглин стіну, яка нагадувала рот беззубого старця, розбирали випалену цеглу. Так тривало місяць. І будинок зник. Залишилися посипані гравієм доріжки, запущені й недоглянуті квітники, запліснявілий зеленим жабуринням фонтан. Високі сосни, що оточували дім, викорчували, бо вся площа призначалася тепер для переорювання під поле. Митницькі вдень і вночі переносили з горішнього фільварку бляху, цеглу, дерев’яні лати. Розібрані три кахлеві грубки перевезли до Чорткова й заново виклали в будинках, зайнятих офіцерами НКВС.

Потім Митницею поширилася чутка, що хтось пограбував каплицю Волянських. Ще здавна митницькі знали, що померлих Волянських ховали з усіма коштовностями, які належали їм за життя. Ходили чутки, що засновника роду поклали в гріб із золотою шаблею, інкрустованою діамантами, яку, начебто, він відбив у відступаючого османського загону. І що начебто та шабля належала самому Мегметові IV. Обоз, яким повертався султан після Бучацького договору, не дочекавшись підписання, бо усе й так вирішилося на користь Порти, зустрівся загонові Антонія Волянського. Ніхто не знав, що османи, які натрапили на польського гусара, перевозили особисті речі Найяснішого. У кількох возах були пташині клітки, килими, одяг, солодкаві парфуми, а також зброя. І серед усього — турецька шабля, яку золотарі Дамаска оздобили коштовними каменями. Чи то була справді султанська шабля, Волянський не знав, але нікому не сказавши, привласнив її. З покоління в покоління в селищі говорили про ту, надзвичайної краси, шаблю. Міркували, яка вона дорога, і якби знайти її та продати — то що можна було б за неї купити? Волянські так само нічого не знали. З покоління в покоління кружляли розмови за обідами у вузькому колі найближчих, але певних відомостей родина не мала. Одночасно з руйнуванням панського дому хтось вирішив, не побоявшись гріха, проникнути в гробівець, аби знайти шаблю. Перед війною якийсь із форналів, переоравши зарослу бур’янами і травою смугу, знайшов камінь. Завжди було видно там невеличкий горбок, але ніхто ніколи не звертав на нього пильної уваги. Зачепивши плугом, аж заскреготіло, той форналь побачив особливий камінь із дивним написом. Того ж дня сповіщений про знахідку Коритовський послав ще кількох форналів, щоб розкопали місце знахідки. Викопали камінь, схожий на могильну плиту. Від тривалого часу — бо камінь довго пролежав у землі — він почорнів. Коли знахідку привезли на фільварок, Коритовський зміг роздивитися напис, зроблений арабською в’яззю. Феліціян сповістив про знахідку до воєводства. Незабаром із Краківського археологічного музею до Митниці вислали делегацію на чолі з професором історії Яґеллонського університету. Гості тиждень мешкали в Коритовських. Поки готувалися перевозити знахідку, в розмові з Феліціяном професор сказав, мовляв, перше прочитання говорить, що це надгробний камінь османського паші. Написано було: «Такого то року… паша Ісмаїл у бою з… загинув….» Камінну плиту перевезли фірою до Джурина на залізничну станцію, звідти — через Станиславів і Львів — до Кракова.

Голова сільської ради Юстин Микуляк спровадив переселенців до горішнього фільварку. Оддалік за чорними деревами виднілися острівці будівель польських колоністів. Юстин сказав, що поляки вибираються до Польщі й, може, когось із прибулих переселять на їхні господарства. Іншим — підшукають хати в селищі. Перші тижні для переселенців минули в клопотах. Опинившись серед чужого поля, вони не знали жодних стежок-доріг. Мехамети зайняли вітальню. Їх було дев’ятеро душ, тому ніхто з односельців не заперечував. Інші розмістилися в спальнях і навіть у господарських прибудовах. Минув березень. Мехамети знайшли місце худобі у стайнях, а мішки з пшеницею й житом склали поруч зі збитими наспіх ліжками. Текля прихопила з собою насіння квітів та клуби коренів, які хотіла висадити навесні, але передумала. Невідомо ж скільки вони будуть тут, серед цих полів. Дім Коритовських знову ожив. Наповнився дитячими голосами та старечим кашлем. Навколишні поля тепер перейшли у власність зайців, кротів і польових мишей. Привезені запаси харчів закінчувалися. Народжене у вагоні потяга теля Мехамет протримав перші дні у вітальні. Потепліло — привів його до корови-матері. Мехаметові діти крутилися біля теляти щодня, пильнуючи, щоб новонародженому було тепло. Кожного року землю, відталу від морозу, хай навіть із латками снігу, можна було засівати — Мехамети та їхні односельці знали, з чого розпочинати весну. Якби запитати Юрія, де їхнє поле, то, йдучи вздовж Сяну навпомацки, він усе одно став би на своєму. А тут, у Митниці, на панському розграбованому фільварку, переживши мінливу березневу погоду — то приморозки, то відлиги, — не знав, що далі чинити.

У Митниці знову організовували колгосп. Бо той довоєнний проіснував неповних півтора року. За німців господарі знову позабирали собі свої морґи, а на панських ланах створили ліґеншафт. Десь у квітні, не чекаючи ніяких вказівок, жінки панського дому перекопали рискалями кілька соток у найближчих полях і посадили городину. Починали вбиратися у цвіт яблуні, сливи і грушки в саду Коритовських, який колись орендував Ашкеназі. Пробилася перша зеленина. Переселенцям відлягло від серця. Серед цих просторів призабувся переселенчий потяг, звикли до співжиття у великому будинку з колонами родини, які волею обставин опинилися під одним чужим дахом.