Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В березні 1945 р.

Революційний Провід

Записку під копірку передрукували в чотирьох екземплярах, а в останньому, що дістався Міхалові Дудеку, у слові «уряд» бракувало останньої літери. Копірка була стара й деякі літери пропадали. З двадцятьох польських родин, які населяли Митницю до 1939 року, в березні 1945 залишилося чотири. Першими у вересні 1939 повивозили колоністів із Травни, вони залишили по собі добротні будівлі й дім «Кулка Рульнічеґо», збудований навпроти церкви. Родини Дудеків, Мазуреків і Кань були нащадками челяді Антонія Волянського й до колоністів не мали жодного стосунку. Адамські ж, зубожілий шляхетський рід, прибилися до Митниці в середині 1920 років і отримали наділи на розпарцельованих землях. Чому їх не вивезли разом із іншими колоністами, нам невідомо, але з приходом німців Адамські знову поселилися у своєму домі, оточеному жилавими ясенами. З Тої Гори влітку було видно, як розлогі дерева тріпотіли зеленими веретами. Майже ніколи колоністи не сходилися з селищними поляками: селищні розбавили молоко польської мови водою української та й не дорівнювали колоністам своїми статками. Морґ правив за місце під сонцем і визначав суспільну ієрархію, він розставляв, кому де стояти в костелі чи церкві, якими кіньми їздити в поле й на Службу Божу, у яких школах навчати дітей. Тому Адамські з двадцятьма морґами скидалися на індиків, що надували свої вола й розчепірювали крила, потрясаючи червоними бородами в моменти агресивної оборони, а Дудеки, Мазуреки й Кані — на домашніх перестрашених курей. Отримавши записки однакового змісту, вони погодилися на репатріацію, хоч до цього часу зволікали й відмовлялися. Начальник митницького гарнізону, після того, як Адамський показав записку, виділив репатріантам варту, призначивши для цього сержанта Худякова й рядового Кельдерманова.

Поляки з’їхалися на горб біля Читальні. Адамський приїхав бричкою, а його старший син, п’ятнадцятирічний парубок, фірою. На фірах лежали поскладані у веретах домашнє начиння, одяг, постелі та запаси їжі на випадок тривалої подорожі. Ніхто з поляків не вірив москалям, пам’ятаючи передвоєнне вивезення колоністів на Сибір. Поруч із Адамським на бричці сиділа довгоноса Пауліна Адамська, п’ятдесятирічна жінка. На фірі Дудека прилаштовували колиску з одномісячною Янкою, що на своє й родинне нещастя народилася наприкінці лютого та від перших днів хворобливо плакала. Дитину оглянув військовий гарнізонний фельдшер. Йому було зрозуміло, що новонароджена Янка довго не протягне. Але що було робити Дудекам? Обезсилена пологами і хворобою Янки Дудекова Клементина впала на верети, наче лягла у труну. Сержант Худяков із Кельдермановим вийшли з приміщення. Вони перевірили список — і чотири фіри з бричкою, переїхавши місток на Джуринці, попри криницю подалися звивистою дорогою до Палашівки. Худяков сидів поруч із Дудеком, а Кельдерманову наказав сідати на останній віз Адамських. На возах, на безладно накиданих веретах, лежали діти й жінки. Найгірше було Дудекам — новонароджена лежала в колисці з сильною гарячкою, обвинена хустинами.

Худяков наказав полякам збиратися рано, щоби до вечора доїхати до станції. На запитання Адама Мазурека, коли точно відправлять їхній потяг, сержант посміхнувся: «А чeрт eго знает, товарищ репатриант». Така відповідь насторожила Мазурека. Він поділився своїми сумнівами з іншими виселенцями. Найгірше почувалися Адамські, останні з колонії у Травнах — вони залишали двадцять морґів поля, добротну хату, стайні. П’ять коней Адамський продав за рублі митницьким ґаздам, залишивши собі каштанового огира й сорокату кобилу з Ягільницького конезаводу. Адамські ніколи не розмовляли з Дудеками біля костелу, бо Дудеки сиділи на трьох морґах землі. А тепер заможні Адамські їдуть із ними, з тими дідами до Джурина. Пауліна мовчала цілу дорогу, наче в рота води набрала.

Як і передбачав фельдшер, Дудекова Янка померла в Полівцях, не доїхавши кілька кілометрів до станції. Клементина крикнула до Міхала, коли вози порівнялися з церквою: «Янка не дихає». Худяков, із закинутим на плече автоматом, скомандував зупинитися. Адамський, незадоволений зупинкою, запитав, що трапилося? Стримав своїх баских коней. Зупинилися Кані й Мазуреки.

Ціла родина Дудеків в оточені солдат, Адамських, Мазуреків і Кань стала над колискою, у якій упокоїлося немовля. Худяков зайшов до найближчого дому й повернувся з дошкою і цвяхами. Мазурек знайшов серед свого реманенту клевець. Міхал Дудек під схлипування дружини й дітей забив колиску дошкою, принесену Худяковим. Кельдерманова залишили біля фір, а Худяков пішов із Дудеками на цвинтар. Адамські залишилися на возі, а Мазуреки й Кані стали біля цвинтарних мурів. Худяков викопав неглибоку ямку, і Дудек легко, наче пір’їну, обережно похилитавши на вічне прощання колиску на своїх руках, опустив її в холодну землю. «Запам’ятайте це місце, — звернувся до старших дітей, — може, колись…» Худяков торкнув Дудека за плече. Усі кинули по жмені землі, а Дудек засипав свіжу могилку й зарівняв її лопатою. Кельдерманов знову всівся до Адамських, а Худяков узяв віжки в Дудека. Чотири вози з гуркотом зрушилися з місця. Позаяк ховали Дудекову Янку, місячне немовля, в Полівцях, митницькі поляки доїхали до станції надвечір. Наступного морозяного ранку прокинулися від наростаючих звуків ешелону. Усі були вкриті хрусткою памороззю.

З ночі Адамський не зауважив, скільки возів і бричок з’їхалося, а тепер, протерши закислі від різкого вітру очі, побачив сотні фір. Митницькі притулилися на ніч у самому кінці. Перехід до колії, куди прибуде очікуваний ешелон, перегородили в хаотичному порядку ті, хто чекали на транспорт більше тижня. Невтішні новини принесли Гжегож Мазурек і Ян Каня, які встигли походити поміж возами й розпитати людей. Зі слів Мазурека митницькі поляки зрозуміли, що до вагонів, коли приходить ешелон, запускають за списками. Ті списки, як довідався Каня, у старшого лейтенанта. Дехто проситься на ніч до джуринських господарів і платить їм. Бо витерпіти холод, що тримається останні три дні, важко. Адамський запропонував піти й пошукати яку-небудь хату, щоби перебути там кілька ночей, аж поки їх не посадять у вагони. Дудек, що стояв поруч із Адамським, розповів, як відбувається посадка — спочатку зачитують списки родин і кажуть, до якого вагона вони призначені, далі родина заводить свою худобу, заносить верети й займає місце. «Солдати, — продовжив Дудек, — не можуть упоратися з такою кількістю людей. Кажуть, що були випадки, коли люди губили в тій веремії дітей». Адамський махнув на те рукою, розвернувся й пішов у напрямку села.

Старший лейтенант Алєксєєв ночував зі своїми підлеглими в одному зі складських приміщень, в іншому хропів начальник станції-переїзду. Ніч видалася зимною. Алєксєєв двічі прокидався. Перший раз, переступивши через сонних солдат, ходив перевіряти варту, другий — від тривожного сну. Уві сні він побачив білий-білий потяг, що мчить повз станцію, не зупиняючись. А він із начальником станції біжать рейками за потягом. У цю мить у двері грюкнули. Алєксєєв пробудився й запитав: «Хто?». Знадвору почувся голос залізничника, і Алексєєв, штовхнувши ногою бійця, що лежав поруч, скомандував: «Падйом!». Вийшовши надвір, побачив — за ніч поменшало фір — репатріанти, рятуючись від холоду, напевно, знайшли собі нічліг у місцевих селян. Уздовж залізниці майже кожна родина, що ночувала на своїх возах, зробила з цегли саморобні пічки. Цеглу брали з розбитого бомбами будиночка колійовця, де колись була каса й невеличка почекальня. Печі викладали так, щоби вітер не задував вогню, на якому варили їжу. Ці збудовані наспіх поляками печі рятуватимуть прибулих українців, які три тижні житимуть на станції. Навколо однієї грітимуться й варитимуть їсти Мехамети.

Адамські втрапили до списку. Кароль почув своє прізвище й почав скидати з фіри начиння. Дудеки також потрапляли на цей ешелон, а Мазурекам і Каням не пощастило — їх відправлятимуть у другу чергу.

«А коли буде та друга черга, — розгублено повторював Каня, — ніхто не знає».

Коли ешелон остаточно зупинився, Алєксєєв розставив своїх солдатів, щоби створити коридор для прибулих. Щойно вони вивантажаться, репатріантів почнуть запускати у вагони за списками, а покинуті ними вози та брички передадуть прибулим українцям. Нарешті солдати повідчиняли вагонні двері, і Алєксєєв прийняв рапорт від начальника варти супроводу. З вагонів почали зіскакувати чоловіки. Жінки допомагали малим дітям і старикам торкнутися іншої землі. Юрій Мехамет показався у дверях вагона з телятком на руках. Щойно витягли з якогось вагона останню вівцю, що з переляку забилася в кут, солдати стали лицем до поляків-репатріантів, щоб ніхто не кинувся бігти до вагонів. Начальник станції, отримавши від лейтенанта, що супроводжував переселенчий ешелон, документи і списки прибулих, зібрав чоловіків-українців і почав перечитувати поіменно всі родини. З натовпу чулися ствердні вигуки.

В іншому кінці перону Алєксєєв зачитував польські прізвища.

За тиждень принесене на залізничну станцію балканськими вітрами несподіване потепління, яке майже ніколи не трапляється в цій стороні, воно було сприйняте за великий Божий дар усіма, хто ночував у березневі приморозки на джуринському переїзді.

2

Дім Коритовських, тримаючи на своїх ключицях дах із побитої черепиці, за кілька воєнних років помітно осунувся. Між черепицею й комином знову утворилися тріщини. По стінах кинулися зелені лишаї. Господарські прибудови почали розбирати одразу після втечі Гелени, перед самим приходом червоноармійців навесні 1944 року. Звикши до грабунків, чужих людей, відсутності господарів, гарматних пострілів та штормових вітрів, дім, здавалося, змирився з тим, що колись пишні трояндові кущі, в оточенні яких він стояв, перевелися. Не міг він і передбачити, що цегляні стіни, збудовані на століття, розберуть і рознесуть, наче кульбабине насіння, легкі літні вітри. Але найголовніше, що протягом воєнного лихоліття з нього вислизнули запахи, які наповнювали кімнати, кухню й веранду. Запахи мундирів Феліціяна, суконь Гелени й Алєксандри, підстилок хворобливого Владислава Алоїза. Зникли знайомі домові голоси, які він розрізняв щоранку, коли всі прокидалися, — перешіптування кухарки зі служницею, ниття Владислава Алоїза, якому щось погане приснилося, млосне позіхання достиглої Алєксандри, незадоволеність Гелени й нарешті голосне покашлювання Феліціяна. За сніданком утихомирена родина розмовляла іншими голосами. Ночами протягом війни, коли два німці-агрономи, тодішні мешканці дому, засинали, дім влаштовував собі веселу розвагу — із його стін, меблів, підлоги проростали, як колись із кущів троянд, пуп’янки голосів Коритовських — то плакали діти, то сварилася Гелена, то розмірковував уголос Феліціян, а то налітали з веранди голоси колишніх гостей — Козєбродського, о. Феліштана, Шипракевича, форналів. Цілу ніч, поки німці спали, у домі звучали голоси господарів та їхніх найближчих приятелів. Після втечі Гелени ключ від дому Коритовських, переданий в останню хвилину господинею, зберігатиметься в о. Феліштана, але не знадобиться, бо переселенці з Романової Комори, які прибудуть у березні 1945 року, побачать прочинені парадні двері з виламаним замком. Відступ німців прискорить виїзд Гелени Коритовської з Митниці. У лютому 1944, коли німці-агрономи забралися з дому назавжди, несподівано прибула зі Львова Гелена. Зупинилася у Феліштанів. Парох підозрював, що за чимось вона приїхала. Коритовська сказала, що нічого не потребує. Та й що забереш із розграбованого будинку? Одного дня пішла на цвинтар, а іншого — пароховою бричкою поїхала на горішній фільварок. Оглянула дім, зачинила на ключ парадні двері й повернулася до Феліштанів. Обидві тепер вдовиці — і Гелена, і Алєксандра: Феліціян покоївся біля родинного гробівця Волянських на митницькому цвинтарі, а чоловік Алєксандри, ротмістр уланів Язловецьких, Станіслав Созанський — на похилих берегах річки Бзури — вирішили не дочікуватися другого приходу Червоної Армії. Шосе і ґрунтовими дорогами по всій Галичині тяглися за відступаючими німцями вози втікачів. Коритовські домовилися з одним селянином, що погодився вивезти їх за місто. Можливо, вперше у своєму житті мама з дочкою в наспіх зібраних шкіряних валізочках везли по жмені родинних ювелірних прикрас та сяку-таку білизну. Будинки, наповнені меблями, незасіяні поля, столітні митницькі сосни, трояндові квітники, небо й річку залишили в одну мить, наче ніщо з того ніколи їм і не належало. Алєксандра перед війною народила сина, такого ж кволого, як її покійний брат Владислав Алоїз. Не дивно, що й Алєксандриного хлопчика торкнулася тінь родинного прокляття — невдовзі дитина, не доживши до півторарічного віку, залишила цей світ. «Може, й на краще, — думала тепер Алєксандра, їдучи з мамою на селянському возі під весняним холодним дощем. — А якби тепер з ним?»

У 1918 році Коритовські вкотре перебралися до Митниці.

На чортківському двірці Феліціян зустрів Гелену з Алєксандрою, вони поверталися з-під Кракова. Приїхав до Чорткова заздалегідь, полишивши назавжди залізничну станцію в Сяноку, щоби подивитися, де краще замешкати: на чортківській віллі чи в митницькому домі? Країна, офіцером якої він був до кінця, перестала існувати. Дорогами Європи поверталися домів австро-угорські вояки, дізнаючись у дорозі, що в їхніх домівках постають нові держави. Добираючись до Чорткова, Феліціян бачив на станціях озброєні полки, які, здається, не вірили, що все закінчилося. «Цікаво, — думав Коритовський, — де їх розформують?» Війна залишила гіркий осад, хоча сам він прослужив комендантом Сяноцької станції. У бойових діях участі не брав, однак санітарні потяги, що поверталися з передових ліній Східного фронту, набиті сотнями тяжкопоранених, справляли на нього моторошне враження. Інколи через затримку такого потяга Коритовський заходив до військового лікаря у вагон або запрошував його до себе в кабінет на другому поверсі станції поговорити про війну. Одного разу при такій розмові лікар повідомив, що багато поранених у його ешелоні — з-під Язлівець, де прорвано всі лінії оборони, а війська залишили позиції. Вони знайшли пораненого, який розповів Феліціянові про бої, що точилися на відтинку між Митницею та Язлівцями. Навколо Митниці, зі слів пораненого, усе вигоріло. Коритовський не сумнівався, що дім під час російської окупації постраждав найбільше.

У Чорткові Коритовського зустріла розграбована вілла, натомість дім на митницькому фільварку, куди він навідався, був у куди кращому стані, аніж він сподівався, хоча за роки війни і квартирування російських кавалеристів дещо з меблів, посуду й білизни було безповоротно втрачене. З породистих коней у стайні залишилося дві старих кобили, а корови симентальської породи, перевезені на військових платформах, можливо, бродять тепер лугами Костромської губернії. Дещо прибрали до рук митницькі селяни, про що міг би знати о. Феліштан, якщо б вони сказали йому на сповіді. Про агронома Шипракевича Феліціян нічого не чув. От придався би!

Від запеклих боїв найбільше постраждала вулиця на Тій Горі, яка заросла по коліна кропивою та колючими будяками. Особливо на початку літа, коли буйна рослинність завойовувала собі життєвий простір. Стебла кропиви набирали жилавого росту, напоєні життєвим соком землі та затяжними тогорічними дощами. Попелища підживили митницький ґрунт. Після кількох весняних злив рослинність зашивала собою всі латки, що витрамбовувала холодом і снігом зима. Запустіння, яке надійшло на Митницю, проглядалося всюди. Але поруч із порожніми полями Коритовського зеленіли поля митницьких людей. Цвіт бараболі білів поміж зелених кущиків. Зеленіла пшениця, вився по землі горох, пахли коноплі. Люди садили квасолю, біб, тютюн, гречку. Повсюди звивалися ластівки, літали низько, майже торкалися крильми землі.

Збиралося на дощ. Феліціян, розвернув свою бричку вбік селища. Перед поверненням до Чорткова вирішив заглянути до Феліштана, але того не було вдома — поїхав до сусіднього селища сповідати смертельно хворого. Поговоривши з паніматкою Катериною, Коритовський сказав, що повертається до Чорткова, бо завтра прибуває Гелена.

«З дітьми?» — запитала їмосць.

Коритовський відповів, що з дочкою. Розповів, що минулого місяця вві сні помер восьмилітній Владислав Алоїз. Катерина сказала, що все в Божих руках. Коритовський погодився. Смерть Владислава Алоїза, якому вкоротив віку вроджений горб, схиляла Коритовського покинути військову службу, щоб назавжди оселитися на фільварку. З того, як описувала Гелена в листі до Феліціяна, заадресованого до Сяноку, причину смерті сина, було зрозуміло, що горб побільшав за два місяці до смерті — наче обруч, здавив дихальні шляхи. Про це Гелені сказав лікар, що оглядав тіло померлого. Тимчасово сина поховали в Кракові, але при першій нагоді перевезуть до родинного гробівця в Митниці. Переїжджаючи місток через річку в центрі селища, Феліціян згадав, як вони з Владиславом Алоїзом перед війною поїхали на Ставища дивитися річкових бабок; у нагрітій за день воді борсалися сільські хлопчаки, засмаглі й здорові, а Владислав Алоїз, надкусивши щільник, закашлявся від задушливого смаку липового меду. У пам’яті Коритовського залишилося тепле липневе надвечір’я й солодкі медові щільники, які вони захопили тоді з собою.

Коли паротяг наблизився до чортківського двірця, на залізничних торах стояв ешелон із мадярським полком. Мадяри ґелґотіли. Командир про щось домовлявся з комендантом станції, який хотів швидше позбутися захмелілих від свободи вояків. Гелена цілу дорогу, поки їхали до «Брістоля», розповідала про зруйнований Бучач. Чортків, на щастя, постраждав менше, принаймні на жодній вулиці Коритовські не зауважили зруйнованих будинків. Потім вони дізнаються про пошкоджений рабинів палац. Переїжджаючи Колійову, Феліціян помітив кількох мадярських солдат, що виходили з дому Бенціровської. «Ага, — подумав граф, — життя продовжується». Коритовські переночували у «Брістолі». З їхньої чортківської вілли винесли все, а перед відходом з міста хтось із російських солдат на прощання її підпалив. Розплавлене скло, цурпалки від старовинних крісел, запах згаслого попелу. Наступного ранку Коритовські подалися до Митниці. Їхали мовчки, думаючи про різне. Поки виїхали на бучацьку дорогу, дочка Алєксандра, п’ятнадцятирічна дівчина, встигла зібрати усмішки молодих австрійських офіцерів, які прогулювалися вулицями. З її тілом і думками останнім часом відбувалися дивні речі, яких молода й недосвідчена дівчина соромилася. Феліціян розумів, що означає лоскотний жіночий запах, який випромінювала Алєксандра, спостерігав за її гострими поглядами на молодих чоловіків. Гелена також бачила зміни в доччиній фізіології. У Митниці вона поговорить із Алєксандрою так, як належиться матері з дочкою.

У 1919 році війна знову зайшла до Чорткова, як давня знайома. Військові частини Української Галицької Армії та не розформовані підрозділи Січових Стрільців почали воювати з поляками. Звичайно, Феліціян Коритовський був цілковито на боці нової польської держави. Усі вони — Коритовські, Волянські, Козєбродські, Боґуцькі — з гербами й виписаними родоводами на телячих пергаментах, володарі фільварків і сотень морґів землі, не хотіли й навіть думки не допускали ні про яку Україну. До того ж, п’ять чи шість поколінь їхніх родин народилися тут. Тут збудовано їхні фортеці й замки, тут на молочних берегах течуть кисільні ріки, у яких вони купалися, тут у стилізованих під римську архітектуру гробівцях сільських цвинтарів покояться їхні предки. Взагалі, «тут» — це вони.

Приїхавши з родиною до Митниці, Коритовський зголосився до польської комендатури в Чорткові. Того дня, коли Коритовський відправив перші секретні відомості про склад українських військ для польського штабу, в Митниці збиралися на війну. Події навколо Чорткова та успіхи українських військ занепокоїли Феліціяна. Таємно він отримав від польського командування прохання сповіщати про переміщення українців та діставати розвідувальну інформацію. Протягом червня він сам та кілька його форналів часто їздили до Дністра, де дислокувалися українські частини.

На початку червня, коли Чортків зайняли українські війська, звідкись до фільварку перед ранком прибув кавалерійський загін. У порожньому домі Коритовських, окрім господарів, були тільки служниця і старий форналь. Коли перед будинком почулися голоси й кінський храп, Гелена засвітила свічку в спальні. Коритовський прикипів до парадних дверей. Він стояв босий, відчуваючи підошвами холодний паркет. У сутінках розібрати, хто це завітав, було неможливо. Господар відійшов від дверей углиб вітальні, сів у крісло й чекав. У двері загупали й попросили відчинити. Така чемність під час війни насторожила Феліціяна. Він підійшов, присвічуючи каганцем, знайденим у вітальні на столі, і нервово почав перекручувати в замку великий металевий ключ.

На порозі стояв агроном Шипракевич, одягнений у військову уніформу.

«Не смію питати якими вітрами, пане агрономе? — почав Феліціян, — хоча, прецінь, війна…»

Вони сіли за стіл, де було свого часу зіграно стільки партій у бридж і переговорено про все на світі.