Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Звідки?» — запитав Назрі-бей смаглявого вояка, що заступив на варту спостерігачем.

«З Боснії».

«А з якого міста?»

«Із села з-під Сараєво, пане майоре», — відрапортував Ахмет.

За три століття до народження Назрі-бея Іван Баревич, син Гриця з Митниці, переїхав із Сараєво до Стамбула, започаткувавши рід, з якого походив майор. У родинних переказах Назрі-бея Боснія згадувалася. Майор Назрі-бей одного разу дивився в бінокль, промацував очима кожен пагорб російських позицій, роздивляючись Митницю, спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції. Попросив помічника принести топографічну мапу, на якій були детально нанесені найближчі селища, річки, пагорби й висоти. Неприступні висоти навколо Язлівця переходили ближче до Митниці в пологу рівнину, прориту рівчаками потічків і невеличкими озерцями. Далі селище прив’язувалося двома вулицями до язловецького поля. Назрі-бей вийшов із облаштованого офіцерського шанцю — і знову прикипів до бінокля. Пояснити собі це майор ніяк не міг. Можливо, пам’ять Івана Баревича скипіла в Назрі-беєві неточними тьмяними імпульсами. Він дивився в бінокль, і щось від цього незнаного й ніколи небаченого пейзажу сіпнулося в нім, наче набухла кров’ю жилка на скроні. Переживши зі своїм полком зиму, Назрі-бей загине під час першої російської атаки. На нього та ще кількох солдатів упадуть авіаційні бомби. Ближче до Стрипи, за другою лінією австрійської оборони турки вириють одну широку яму, куди поспіхом поховають загиблих. Місце позначать зеленим півмісяцем. На прямокутній дошці випишуть слова арабською в’яззю, які пишуться в таких випадках.

Кюбат переживе першу атаку в Язлівцях і встигне написати додому лист, у якому розповість, що місцеві жінки тут, де він служить, ходять у чоботах і без трусів, а очі в них — голубі й зелені.

4

Узимку 1916 року Митницю накрили сніги, схожі на навоскований білий папір. Такі білі й блискучі, аж очі виїдало. Митницькі старожили казали, що за їхньої пам’яті такого не було. Але хто б довірився їхній пам’яті? Морози протрималися до березня. У перемерзлій до дна Джуринці виднілася нерухома риба. Діти розчищали від снігу поверхню річки й роздивлялися під кригою мертвих, як їм здавалося, карасів. Тоді митницькі ходили на Джуринку. Довбали закаменілий лід, щоб порятувати рибу, бо як навесні дотягнуть до першої зеленини? За два роки війни навчилися жити на лободі й рибі, а здебільшого впроголодь.

Великі сніги паралізували шляхи військових комунікацій, перекрили залізничні колії й автомобільні дороги. Військо мерзло. Переживали тріскучий мороз по селянських хатах і мурованих міських будинках. Російські потяги з кожухами застрягли під Тернополем.

Австрійці підвезли теплий одяг завчасно, але забули про дві турецькі дивізії. Лазарети по обидва боки фронту були переповнені обмороженими солдатами, особливо тими, кому, на їхнє нещастя, доводилося чергувати в холодних шанцях.

У зимові місяці над галицькими полями запанувала тиша. Лінія війни протягнулася суцільним фронтом від Волині до Буковини. А Митниця, Язлівці й Чортків уміщалися в кількох сантиметрах на штабних мапах обох ворожих армій. І поки тривала зима — ці засніжені кілька сантиметрів нічим особливим із погляду військової тактики не відзначалися. Вояки пострілювали один в одного, інколи влаштовували кавалерійські рейди вглиб супротивника, а деколи лупили з гармат. Хоча таке траплялося нечасто, і якби не дрібні грабунки чи мародерство розквартированих вояків, то здавалося, що війна відступила від Митниці. Отець Феліштан щонеділі під час казання ділився розповідями про свої сни, які видавав за пророцтва зі Святих Писань. Перебування кавалеристів у маєтку Коритовських та піхотного полку в самій Митниці нікого вже не бентежило, до них звикли. А от перехід через селище «Дикої дивізії» в січні стривожив усіх. Люди перестрашилися темних облич і чорних баранячих шапок. Сотні вершників, не зупиняючись, подалися в напрямку Язлівця. Ходили чутки, що сам брат царя тоді їхав із ними на чолі.

Австрійська пошта до Митниці не доходила. Жодних звісток від тих, хто пішов на вóйну з селища, за останні два роки не надходило. Якщо ж цісарська авіація залітала на територію російських військ, то інколи, щоби підбадьорити своїх підданих, скидала листівки з зображенням Франца Йосифа, цукерки й сигарети. Підбирати листівки було небезпечно — москалі могли звинуватити будь-кого у шпигунстві, а цукерки й сигарети охоче збирали селяни та російська солдатня. Усі — війська й селяни — чекали весни. У березні прилетіли бузьки. Від часу з’яви птахів, які приносили зі собою звістку про весну, до Пасхи, що того 1916 року припаде за католицьким календарем на 18 квітня, а за на православним — на 23, залишиться неповний місяць — і на Джуринці почується тріщання льоду. Річка почне скресати. Розмерзлі джерельні води й талий лід наповнять її. З повним черевом примерзлої риби, яку митницька дітлашня вважала мертвою, ріка зрушиться. Мине ще кілька тижнів, і лід, поламаний силою течії на брили, плистиме вздовж відталих солом’яних хат.

Але поки що падають сніги, і пронизливий вітер пробирає до кісток унтер-офіцера Єфіма Фролова.

А збоку Язлівця мерзне Федір Критай, роздивляючись у бінокль знайомі пагорби й хати з чубками снігу.

У прифронтовому Чорткові змішалися військові й цивільні, бруд і сніг. Місто посіріло. Ті, хто не виїхав разом із відступом частин австрійського війська, прирік себе на життя під окупацією. 22 вересня 1914 року російські війська ввійшли до Чорткова. Перед російською армією бігла наперед чутка, що москалі — то люди одноокі, косі, вони вирізають язики, жінкам — груди, виколюють очі. Містечко причаїлося. Перед приходом російських військ у місті розпочалася евакуація. Виїжджали вдова бурмістра Емілія Носс, адвокати Давид Андерман, Максиміліян Аппензеллер, Лео Бляйхер, Едмунд Франкель, Якуб Ґольдберґ, купець Лейб Фуш Ґерц, колійовий урядник Стефан Крукевич, вчитель Адам Мадурович, судовий урядник Юліян Косович. Однак більшість мешканців, незважаючи на війну, залишилися. Навіть заклад пані Бенціровської працював, бо власниця сказала своїм дівчатам, що війна додасть їм роботи. У залишених і покинутих міських віллах, помешканнях і хатах розквартирувалося чужинецьке військо. Погіршилося постачання. Цегельний завод, олійня, фабрика сільськогосподарських машин, фабрика рому й лікерів припинили будь-яку роботу. На вулиці Колійовій, у залізничних майстернях продовжували ремонтувати паротяги й обслуговувати колію. У водяному млині петлювали зерно, запаси якого щодня зменшувалися. Земства облаштовували для свого війська пекарні й крамнички, у яких торгівля велася за рублі. Більшість чоловічого населення міста австрійці рекрутували на війну. А ті, що залишилися — старики, каліки й підлітки, або копали шанці навколо міста, або розчищали сніги, залежно від пори року. На початку січня 1916 навіть у самому місті траплялися по вулицях дротяні загорожі на випадок австрійського контрудару. Протягом першого воєнного року війна й пальцем не дряпнула жодної будівлі. І тільки у 1915 році, коли по всьому театру воєнних дій у Галичині москалі почали відступати, то армія почала руйнувати в Чорткові мости, а поодинокі будинки й залізничну станцію пошкодила австрійська артилерія. Саме тоді розграбували палац чортківського ребе. Середина будівлі вигоріла — влучили артилерійські снаряди. Нову синагогу, побудовану ребе Ісроелем Фрідманом, розікрали. Винесли срібні й золоті речі, повикидали з дубових шаф сакральні книжки. Чортківські гебреї приходили до стін синагоги, збираючи вцілілі аркуші, згрібали долонями попіл, залишений від священних книг. Врятоване несли додому, а попіл зсипали до Серету. Пригадуєте загадкову смерть Миця на віллі Коритовських? Жандарми підозрювали тоді кількох чортківських злодіїв, але наступив серпень і розпочалася війна. Архів поліції завчасно вивезли до Відня, а Мицеві вбивці дочекалися приходу москалів. Тепер вони без перешкоди заходили до покинутих помешкань у каменицях, навідувалися до вілл, забираючи все, що потрапляло на їхні злодійські очі.

Поки армія виставила караули і призначила комендантську годину, усе цінне, що під час поспішної евакуації залишили господарі, було забране й заховане в підземних ходах чортківської фортеці. Узимку, перед язловецьким наступом, чортківські злодії притихли й віддали місто на грабіжництво голодній і холодній солдатні. Грабували й вимагали від колись заможних городян усе, чим можна було поживитися або перепродати. Прийшли на постій три солдати 74-го піхотного Ставропольського полку до гебрейської родини. Переночували. Роздивилися. Поки господиня готувала для них сякий-такий сніданок, підкинули до шухляди пістолет. Прощаючись, один із нічних постояльців, що стояв уже у дверях, сказав, що щось забув. Підійшов до креденсу. Відсунув шухляду. За законом військового часу за зберігання зброї господаря очікувала смертна кара. Перестрашені гебреї відкупилися десятьма рублями. Щасливі солдати тієї ж ночі пішли до будинку Бенціровської, перебули ніч у теплих обіймах куртизанок. Потім їх шукали, бо вони не з’явилися на ранішню перевірку, і призначили їм дисциплінарне покарання — перед «Брістолем» викопати глибокий шанець.

З початком 1916 року Митниця на мапі Генерального штабу російського імператорського війська опинилися, обведена червоним олівцем, у центрі Язловецької наступальної операції. На Язловецькому напрямку було скупчено вісім піхотних і три кавалерійські дивізії 7-ої армії генерала Щербачова. Супротивник — Південна армія Ботера — налічувала шість піхотних і одну кавалерійську дивізію. Армія генерала Щербачова формувалася в Одесі, щоби, перейшовши Румунію, допомогти сербам. Серби ж під натиском австрійців і німців із півночі, а потім болгарських військ зі сходу, відступали з тяжкими боями до Чорногорії — десь поміж Савою і Дріною. Румунія, зберігаючи нейтралітет, не дозволила 7-ій армії перейти свою територію. Внаслідок відмови румунів 7-му армію перекинули на Південно-Західний фронт, яка в історії Язловецького наступу відіграє ключову роль.

Командир 2-го корпусу Васілій Єґоровіч Флуґ повертався з Чорткова до Митниці. І щоби скоротити шлях, генерал наказав їхати через Ягольницю, аби польовою дорогою до двох годин дістатися Митниці. До Чорткова генерала Флуґа викликав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. На початку 1916 до Чорткова прибували і прибували російські війська, розміщувалися штаби армії та корпусів, польовий лазарет, допоміжні служби. Великий князь займав простору кімнату в «Брістолі». Для такого воєначальника придався б палац чортківського рабина, але будівля, зруйнована артилерійськими обстрілами, не була придатною для проживання. У дворі палацу росіяни тримали коней, а в самому будинку, залатавши сяк-так дах, облаштували склади боєприпасів.

Перед Різдвом до чортківського двірця прибув потяг «Дворянская огранизація помощи больнымъ и раненым. Военно-санитарный поезд № 234 Оборудованный Черниговскимъ дворянствомъ». Привезли медичне обладнання для військових лазаретів. Солдатня, прочувши про санітарний потяг, почала обговорювати майбутній наступ на фронті. Бо навіщо привезли стільки польових лазаретів? Потяг розвантажили за два дні. А назад, до Києва, забирали поранених, яких не було ще так багато, бо ніяких бойових дій не велося: більшість — із незначними кульовими пораненнями, тифозники й обморожені.

Коли вагони санітарного потяга заповнилися пораненими і хворими — розпочався затяжний снігопад. Місто засипало з чубком. На Колійовій вулиці коні провалювалися у сніг. Сніги були такі високі, що об заледенілу поверхню тварини кривавили шиї й морди. Доїхати до станції було неможливо. Колію також засипало, особливо задувало збоку Горішньої Вигнанки. Обриси потяга та вагонів вгадувалися за димохідною трубою. Комендант міста спочатку вивів на Колійову роту піхотинців, а тоді кілька ескадронів кавалерійської бригади, які прокопали глибокий шанець і дісталися двірця. Санітарний потяг вдалося відтранспортувати на запасну колію. Поранених оперували у вагонах і там надавали допомогу хворим. З початком березня, коли мороз зм’як, військово-санітарний потяг № 234 вибрався на Горішню Вигнанку, а звідти посунув до Гусятина вбік кордону.

На горішньому фільварку Коритовських товклися два кавалерійські ескадрони. І хоча на Язловецькому напрямку панувало затишшя — у лютому пішов поголос про наступ австрійців на Буковині. Один із ескадронів, із розквартированих на фільварку, рушив на південь цісарською дорогою. Отець Феліштан відсунув вазон із мушкателькою й застиг у вікні. Попідлідвзеленікукурудзи найнявся до отця перебирати бараболю. Через морози багато бараболі перемерзло, у пивниці кинулася цвіль. Уражена бараболя стала слизька, як слимаки, заражаючи здорову. Не зносячи брехуна, отець однак не мав вибору. Митниця спустіла. Кого мав брати до роботи? Феліштан побачив, що Попідлідвзеленікукурудзи, кинувши перебирати перемерзлу бараболю, побіг до дзвіниці. З дзвіниці брехунові показалися останні кінські хвости.

Холодної березневої ночі 1916 року, коли минули найлютіші морози, по душу Данила Баревича прийшов ангел смерті. Пройшов невидимо крізь стіни. Юлька потім казала, що чула шурхотіння в сінях. Але чи то ангел невидимий прошурхотів опущеними крилами по підлозі, чи, може, кіт зіскочив із драбини — з упевненістю не скажеш. Нічого підозрілого не чули в домі ні Анна, ні Настя — тої ночі спали міцно. Однак ангел увійшов і відкрив своє лице Данилові. На ранок, прокинувшись, Анна знайшла чоловіка в сусідній кімнаті мертвим. Юлька сама висунула на середину довгий стіл, за яким роками приймали гостей, протерла від порохів. Знайшла в шафі посеред постільної білизни домоткані грубі простирадла, куплені на улашківському ярмарку, і простелила їх Данилові на смерть уздовж столу. Обмивши тіло та вбравши покійного в офіцерський мундир, утрьох — Анна, Настя і Юлька — перенесли зхороване тіло Баревича на катафалк. Потім Анна зв’язала шнурком ступні босих ніг, бо давно на одному похороні бачила розведені вбік стопи. Не сподобалося їй, що мрець лежить, розвалившись, в очікуванні останньої дороги й присуду Божого. Данило, виструнчений, як на параді, очікував приходу о. Феліштана, щоби той прочитав «Послідування відходу душі від тіла». Настю послали сповістити пароха, і вона пробиралася глибокими снігами до його хати. О. Феліштан грівся в ліжку, з головою накрившись теплою периною. Почувши стукіт, подумав, що Попідлідвзеленікукурудзи прийшов просити на вечерю ґелетку кукурудзяної муки. Охаючи, отець устав і відчинив двері. Але на порозі замість Попідлідвзеленікукурудзи стояла Настя Баревичева. Дізнавшись про смерть Данила, на якого через бридж у Коритовського часто гнівався, отець сказав:

«Мусиш сповістити комендатуру».

«Мама післала до них Юльку. Прошу отця, мама питала, хто буде читати над татом прощальні молитви?»

«Попіділдвзеленікукурудзи…»

«А він уміє?» — засумнівалася Настя.

«Навчив на свою голову, — відповів парох. — Зачекай».

Повернувся до кімнати, де паніматка Катерина саме засвітила.

«Хто прийшов, Іване?»

«Від Баревичів».