Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вкотре слухаючи вірш, Настя зривала стебло трави й торкала ним дрібні зорі, пробуючи їх струсити з неба. Шум річкової течії гасив вихлюпи їхньої з Еліясом пристрасті. Втиснувшись одне в одного, в нерозривний клубок, вони переверталися, сплівшись руками й ногами. Витолочували траву і кропиву. Зранку в Насті пекли литки й сідниці, кидалися від кропиви по всьому тілу великі пухирі. Анна-мурзиха змащувала пухирі сироваткою, а до наступного ранку вони не зникали — їх ставало ще більше. Припухлі від поцілунків Настині губи інколи покусували мурахи, коли вона засинала, перевернувшись зі спини на живіт. Зранку, коли над Джуринкою в заростях прокидалися перші птахи й виходили на берег водяні щурі, Еліяс підвозив Настю до язлівецького кінця, а сам, вислухавши рапорти підлеглих у комендатурі, влягався спати на бамбетлі до обіду. Через два місяці австріяки відступили, і коханець Насті опинився за два кілометри від Митниці. Після Еліясового полку в шанцях — від Горб-Долини до Дубини — з’явилися турки. Коли Настя після Еліяса зустрілася з Кюбатом, вона вже вміла любити чоловіків. Приїхавши надвечір бричкою, дівчина даремно прочекала коханця до пізньої ночі. Ні першого разу, ні другого, ані третього Еліяс не з’явився в умовленому місці, яке вони облюбували для зустрічей. Бузковий гай починався за Горб-Долиною й легко переповзав від одних позицій до інших. Отже, Еліяс заходив у бузкові кущі з австрійського боку і продирався назустріч Насті вбік Митниці. Настя, доїхавши до Горб-Долини, спутувала, відв’язавши від брички, коня, і прослизала до гаю з протилежного боку. Утретє, не дочекавшись появи австрійського офіцера, Настя знайшла біля Горб-Долини присипаного землею Кюбата… Він ще дихав. У лівій частині грудей свистіла продірявлена легеня. З першого разу їй не вдалося піднести й закинути дебелого Кюбата до брички. Вона повернулася додому, покликала з обори Юльку. Обидві насилу витягли пораненого на бричку й довезли до двору. Анна-мурзиха обробила рани. Покликали кушарку, котра зналася на всіляких хворобах. За якийсь час турок отямився. Щодня зелені та сині очі жінок, у домі яких він перебував, заглядали на нього. Ім’я Кюбата з Перґамону з’явилося у стамбульській газеті. У колонці друкували імена загиблих, пропалих безвісти, ранених та полонених турецьких військ з усіх фронтів. У стамбульській газеті Кюбат був мертвим, а насправді щоночі, Анна-мурзиха все чула, кохався з Настею. Відколи турок самостійно ходив до виходку, Настя пильнувала за ним, як за яким-небудь псом, щоби раптом він не перекинувся від неї на Юльку. Від Насті Кюбат довідався, що його мули живі. На одному селищем їздить унтер-офіцер Єфім Фролов, іншого віддали санітарній роті якраз тоді, коли один із коней, якими москалі перевозили ранених із передових позицій, покалічив ногу. Коня прирізали, замінивши на одного з Кюбатових мулів. Протягом двох літніх місяців 1915 року, коли Кюбат перебув із Настею, він запримітив, що в дівчини зникли місячні. Однієї ночі, поки Настя готувалася до спання, вимиваючись і розчісуючи своє пишне волосся, Кюбат вийшов із двору Баревичів і на ранок зголосився своєму командирові Назрі-бею, увійшовши до Язлівець збоку Новосілки.

Якби знаття, що російська армія згідно з розробленою широкомасштабною операцією, розпочне наступ на Язлівці у травні 1916 року, то, можливо, Кюбатові варто було б залишитися в Баревичів і перебути вогняне пекло. У перші дні наступу їх із майором Назрі-беєм накриє вибухом авіаційної бомби.

Перед наступом до Митниці ввійшли ескадрон донських козаків, полк драгунів та вісім полків піхоти. 22 травня розпочнеться з гаубиць і важкої артилерії обстріл австрійських позицій. 23 травня росіяни продовжуватимуть гаратати артилерією по австрійських тилових позиціях й окремими розвідувальними загонами заходити вглиб австрійської оборони. Туркестанська дивізія здобуде дві стратегічні височини — 335 і 366 на шосе Кошилівці-Язлівець. Її прорив несподіваний, як шквальний вітер, прорве оборону, відкинувши австрійців за Стрипу.

Протягом наступного дня, коригуючи вогонь за допомогою аеропланів, росіяни проломлять спротив на лінії Язлівець-Бучач-Монастириська і в деяких місцях форсують Стрипу. 24 травня лівий фланг корпусу генерала Флуґа проламає оборону 13-ого австро-угорського корпусу і 25 травня росіяни ввійдуть у Язлівець. Містечко палатиме. На місці дому Минаса Сириновича буде згарище.

Імператор Ніколай ІІ у своєму щоденнику запише: «Вчора на багатьох ділянках Південно-Західного фронту після потужного обстрілу ворожих позицій було прорвано їхні лінії й назагал захоплено в полон 13 000 осіб, 15 гармат і 30 кулеметів».

5

Унтер-офіцер Єфім Фролов із рядовим Тіхоном Сєлєзньовим поверталися з Горб-Долини верхи на мулах. Їхали без сідел, тримаючись за гриви, по-кавалерійськи обхопивши ногами мулячі черева. Біля Червоної керниці кавалеристи з ескадрону Уральського полку зустріли вершників викриками. Щойно повернувшись із розвідки, здалеку бачили вони одиноку турецьку кухню, привалену землею. Під’їхавши до своїх шанців, розповіли про побачене. Унтер-офіцер Фролов разом із Сєлєзньовим вирішили підкрастися до місця вибуху. У видолинку біля Червоної керниці, неподалік кавалеристів зупинилася санітарна рота. Кілька сестер милосердя прали брудну білизну. Потім Фролов розповідатиме про те, як вони з Сєлєзньовим пробралися до місця вибуху. Побачили перевернуту похідну кухню, з якої виливалася чорна юшка. Розрізали ножами хомут, шлеї та попони двом мулам і звільнили тварин. У більшого мула від гарячих підтьоків попеклося підчерев’я, у меншого — праве стегно. Сєлєзньов при таких розмовах додавав, що обоє бачили присипаного землею турка, по чорному лиці якого вже лазила мушва. Саме до того місця, звідки верхи приїхали до Митниці Фролов і Сєлєзньов, турки довозили своїм частинам їжу польовими кухнями. Там, на лівому фланзі, за кількасот метрів від Горб-Долини, тримали оборону турецька піхота з артилерією. У Язлівцях турецькі військові куховарили. В окремих чанах варили свою їжу, за якою наглядав імам, дбаючи про правильне розуміння хараму і халялю. Уже нам відомий Кюбат допомагав куховарам і розвозив обід до шанців. Оскільки запліччя союзників — австрійців і турків — знаходилося в Язлівцях, то звідти дорога до передових шанців займала годину. Цього дня, коли солдати влаштували перестрілку, а артилеристи прицілювалися, снаряд, випущений із російського боку, розірвався саме біля Кюбатової кухні. Вибухова хвиля відкинула Кюбата і присипала землею. Це врятувало його від полону, бо Фролов із Сєлєзньовим подумали, розрізаючи ножами віжки й посторонки, що турок убитий. Вскочивши до Горб-Долини, Фролов і Сєлєзньов вичекали, коли з австрійського боку припиниться стрілянина. Вивільнивши двох мулів, щодуху верхи помчали до Митниці.

Кавалеристи, не очікуючи такої сміливості від піхотинців, поплескували героїв по плечах. Розпитували й дивувалися цій дивовижній пригоді. Надвечір знайшовся ветлікар, який обробив обом мулам рани. Наступного дня прийшов до Фролова санітарний фельдшер і попросив передати одного мула санітарній роті. Фролов подумав — і віддав більшого. Меншого лишив собі.

Попідлідвзеленікукурудзи був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки. Брехав, відколи себе пам’ятає. Навіть на своє весілля не з’явився. Молода з гістьми прочекали молодого до вечора. Уночі, коли гості з сумного весілля розійшлися, лишила на ніч кульгавого музику. З ним і повінчалася. А коли поголос доніс до Митниці, що Попідлідвзеленікукурудзи ославив молоду дівку, то питалися його про це. «Та я казав, що сє вженю з нев». «То чого ж не вженивсє?» «Я не казав, шо сего літа». Любив оповідати про біди, перебрані на вродливих дівчат, що ходять Митницею та збиткуються над людьми. Наче зустрів узимі коло рури таку одну, але втік від неї попід лід в зелені кукурудзи. «Та звідки взимі зелені кукурудзи?» — допитувалися слухачі. «А-а-а, — відказував брехун, — поки я від тої біди втікав, то вже було літо». Попідлідвзеленікукурудзи вдалося обдурити навіть отця Феліштана, наговоривши на сповіді, що Явдошина дитина — то Критаїв байстрюк, а отцева служниця краде по селу курячі яйця й купує за них в Альтмана цукерки, бо дуже їх любить. Попідлідвзеленікукурудзи приходив до Великодньої сповіді, але панотець не слухав, що той там меле. Гріхи брехунові відпускав, бо належалося відпускати й найбільшим грішникам — убивцям, перелюбникам, злодіям, марнославцям, заздрісникам. Пам’ятаєте, що летуни, пролітаючи над Митницею, скидали шоколад і листівки з зображенням імператора? Одного серпневого дня Попідлідвзеленікукурудзи захотілося солодкого. Він пішов за селище, наблизився до Горб-Долини і став виглядати аеропланів. По обіді того ж дня унтер-офіцер Фролов привів Попідлідвзеленікукурудзи до штабу. Штаб тимчасово розміщувався в покоях отця Феліштана. Тут ночував ротмістр. Він спав на бамбетлі, а його денщик — на соломі у стайні. Відколи москаль оселився у стодолі, Феліштан сам ходив вибирати курячі яйця з гнізд під дахом. Спочатку він почув крізь побиту шрапнеллю черепицю знайомий брехунів голос. А тоді підійшов ближче — і побачив на оборі Фролова з Попідлідвзеленікукурудзи. Фролов доповів, що привів австрійського шпигуна. Ротмістр, не вдаючись у деталі, наказав повісити Попідлідвзеленікукурудзи. Почувши наказ офіцера, отець зліз із драбини, побіг до ротмістра. На оборі, поки Феліштан злазив із драбини, нікого не було. Офіцер знайшовся в садку. Він збирав у траві яблука. Феліштан почав просити за брехуна. Він переконував офіцера, що знає Попідлідвзеленікукурудзи давно, йому, кого з місцевих не запитай — скажуть, що бракує клепки. У кінці садка Фролов і ротмістрів денщик готували екзекуцію — закидали шнурок на найгрубшу гілку ясена. Життя брехунові врятувало те, що з першого разу Фролову не вдалося закинути шнурок. Попідлідвзеленікукурудзи стояв збоку зі зв’язаними руками. Офіцер покликав унтера Фролова. Той передав шнурок денщику. Ротмістр наступив чоботом на зогниле яблуко й ледь не посковзнувся. Вилаявся. «Унтер, отвезешь арестованного в жандармерию. Пускай проверят на всякий случай, — звернувся він до Фролова. — Вот с батюшкой на его двуколке».

Феліштан правив бричкою, бо руки в Попідлідівзеленікукурудзи були зв’язані.

З рушницею через плече на мулі, як конвоїр, їхав Фролов.

Зима з 1915 на 1916 скаженіла.

Дім Коритовських стояв пусткою — Гелена з дітьми на початку війни встигла виїхати з Чорткова разом із чортківським піхотним полком, що відступав, а Феліціян служив при штабі військової комендатури в Сяноку. Коритовські між собою листувалися. У їхніх листах, попри питання й відповіді про здоров’я, дітей і харчування, Феліціян бідкався про будинок, який перебував на території, зайнятій російськими військами. Феліцян сповіщав дружину про вичитані в пресі повідомлення — солдатня грабувала та нищила фільварки, палила господарські будівлі, реквізовувала худобу. Дика дивізія на короткий час увійшла до Митниці. У селищі лютував тиф. Командування наказало кавалеристам розквартируватися в порожньому домі. Протягом двох тижнів темнолиці вояки в баранячих шапках спалили залишки вугілля та заготовлені на зиму дрова. За фасадом будинку зрубали кілька столітніх сосон. Потім почали розбирати дахи стаєнь. З усіх фільварків Чортківського повіту російські інтенданти забирали породистих коней до кавалерійських частин. Племінних голландських корів відправляли вглиб Росії — до Самарської губернії. Пограбування, звісно, не оминуло фільварку Коритовських, хоча дещо форналі встигли приховати по своїх стайнях. Побоювання, висловлювані Феліціяном у листах, підтвердяться після війни, коли Коритовські, повернувшись до Митниці, застануть руїну. Гелена натомість, описуючи своє з дітьми життя в Кракові, скаржилася на кепський стан здоров’я Владислава Алоїза й питала поради: чи не варто поїхати з дітьми на курорт, бо хтось їй підказав Баден-Баден. Феліціян застерігав дружину від необачного кроку — куди-небудь вирушати з Кракова. Він писав: «Геленко, знайди на місці доброго лікаря. Ситуація на фронтах непевна. Повір мені — усе може змінитися навіть за кілька годин. Не ризикуй життям наших дітей і своїм».

У Чорткові покинуті біженцями квартири та готельні кімнати «Брістоля» займали російські офіцери. У єврейських халупах набивалося по десять-двадцять солдат. За кілька кілометрів від фронту, на випадок неочікуваної ворожої атаки, міські вулиці поперегороджували колючим дротом. Посилено охороняли колію. На залізничну станцію прибували потяги з поповненням та артилерією. Перед великим наступом, запланованим на весну, заклад пані Бенціровської біля станції несподівано розширився. Обидва двоповерхові будинки, залишені австрійськими колійовцями, Бенціровська прибрала до рук. Разом із хвилями поповнення до Чорткова внадилися дівчата з-за кордону. Але який тепер кордон? З Вінниці, з Києва в офіцерських вагонах і санітарних потягах прибули з патріотичних мотивів кілька повій. Приїхали з медичними книжками, завіреними поліцмейстерами губернських міст. З собою привезли презервативи з риб’ячих міхурів благородних сортів риби. Незважаючи на те, що чортківські лікарі — військові й приватні — взимі 1916 року фіксували спалахи венеричних хвороб — у шухлядах креденсів Бенціровської пріли офіцерські та солдатські рублі, а власниця веселого закладу мала охоту прикупити третій будинок. Спам’яталася — через відмову в комендатурі міста. У короткі зимові дні двері до закладів Бенціровської не зачинялися.

Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.

Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.

Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два огирі, ні сороката кобила не розуміли.

Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.

«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.

Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:

«Який я радий побачити й почути тебе!»

Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.

Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:

«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»

«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».

«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».

«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».

«І я не розумів, що трапилося».

«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».

«Якби не ті два росіяни, теперішній твій власник Фролов і той, як його…»