Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мицьо, розповідаючи щось про бджіл, не раз пригадував історію, як дика оса колись укусила за язик одного митницького, який від того помер. Гелена завжди була перелякана бджолами та осами. Завжди не радо відпускала Феліціяна з сином на Джуринку, над якою літали бабки, оводи й дикі оси. Деколи плавали водяні щурі, лякаючи митницьких хлопчаків і віднаджуючи їх від води. Улітку митницькі діти днями борюкалися у водах Джуринки. І жодні погрози, що зі сраки виросте верба, не могли їх налякати. Але щурів — боялися.

Гелена благально дивилася на Миця, який поволі ліз по дереву. Здавалося, що рій заплутався в листках липи. І щойно Мицьо дістанеться до бджіл поближче — вони залишать Геленин сад і Геленині думки. Бджоли й самі не знали, що їм чинити. Відділившись від старих бджіл, молодий рій облюбував липу. «Чому нашу?» — думала Гелена. Тим часом Мицьо зачепив відро, наповнене на три чверті водою, на гілку. Рій висів у нього над головою. Гелені здавалося, що бджоли тепер усілися на голову Миця, і йому тра тільки обережно злізти з дерева і стрясти з голови небезпечних комах. Насправді Гриць міг дістати рукою гілку, обліплену бджолами. Він запхав руку в відро й зачерпнув долонею воду. Бджоли сполошилися й наче на мить притихли, але за якусь хвилю знову загули, і рій почав розростатися на очах. Тоді Мицьо підніс відро й узявся струшувати рій. Бджоли падали у відро й поза ним. За годину боротьби з роєм він переніс бджіл до вулика, який привезли Коритовському з Митниці. Рій увійшов до свого нового дому. Ніхто з обслуги Коритовського не знав, що з тими бджолами чинити. Пообкушуваний Мицьо, у якого спухла ліва щока, а під оком чорніла смужка бзини, припустив, що цей рій летів з новою маткою.

Що може залишити святий по собі?

Десять тисяч послідовників Довіда Моше Фрідмана не потребували особливих доказів святості цадика. І навіть якщо ребе подорожував каретою, одягав на голову соболиний штраймле, взував на ноги золоті черевики, оббиті срібними цвяшками, то все-одно летів хмарами переказів хасидів та ґоїв про свої чуда. А благословення й поради, які ребе вділяв усім, хто відвідував його в чортківському палаці, кружляли містечками та селами Галичини й Буковини. Залишив свій палац, який зруйнували війни. Залишив синагогу, яку пограбували й перетворили на палац піонерів. Місце його поховання на одному з чортківських кіркутів стало місцем паломництва, хоча з тих десяти тисяч небагато хто вижив. Хтось ще існує в Ліверпулі та Єрусалимі. Перервалася ружинська династія. Але через багато років по смерті Довіда Моше і його сина Ісроеля на аукціонах з’явилися листи, статті й навіть печатка. З-поміж рукописів, які залишив по собі ребе Довід Моше Чортковер, знаємо про кілька листів до рабінату, записки до чортківського магістрату й незавершену статтю про Саббатая Цві. Звичайно, писане і друковане слово ребе мусило пережити вогонь, злодіїв, міль і потопи, щоб опинитися на розпродажі. Хтось це переховував, перевозив і наражався на небезпеку. Довід Моше листувався з багатьма цадиками, дописував до хасидських видань і редагував книжки. Кілька пожовклих аркушів, списаних рукою ребе, через багато років з’являться на одному аукціоні книжок, рукописів та листів рабинів. Найцікавіше з виставленого на продаж — аркуші про Саббатая Цві, що були, очевидно, статтею. Однак те, що продавалося, назвати завершеним твором чи статтею не випадало. Аркушів було всього чотири. Вони якимсь чудом уціліли. Через сто років після того, як просохло на них чорнило й рука ребе погладила написане, хтось виставив рукопис на продаж у Єрусалимі. Три лоти, у яких фігурувало ім’я чортківського ребе, помістили в каталозі аукціону Кедем. Один — як ми вже знаємо — уривки статті про Саббатая Цві, другий — знимка, а третій — печатка. З опису пропонованої печатки виглядало, що 1880 року виготовлено її у Цфаті. По колу напис «Печать ребе Давида Моше з Чорткова». У центрі Маґен Давида, навколо якого написано «Бейт Давид, Охель Моше, Тіферет Ісраель». У центрі зірки Давида виднілися літери, які означали «Цфат», розгорнута книга й корона Тори.

Хіба це все, що залишилося?

3

Штаб п’ятнадцятого корпусу дев’ятнадцятої дивізії Османської імперії з основними підрозділами зайняв лінію оборони біля Бережан. На початку травня по Язловецькій дорозі в напрямку Митниці сунуло три роти — дві піхотні й одна артилерійська. За ними їхали санітарна підвода та три польові кухні. В кінці маршової колони плентався рядовий Кюбат. Він роздивлявся на всі боки, незлобиво підганяючи мулів, що тягнули його двоколку. Неперервні дощі розквасили польові шляхи, мули застрягали у в’язкому болоті, насилу витягуючи вгрузлі колеса. На новому місці Кюбат устиг помітити інші кольори неба й землі, не такі, до яких він звик в околицях Перґамону в Малій Азії, звідки походив. До мобілізації він, селянський син, випасав отари овець у передгір’ях свого села, з цього й годувався. Був одружений і тішився двійком дітей. У перші дні війни Кюбатів річник мобілізували, і він потрапив до піхотного полку. В бою під Салоніками Кюбата поранили. Сподівався, що його комісують, але лікарська комісія визнала його ще цілком придатним для служби. Після переформування поріділого після боїв полку Кюбата перевели до відділу польових кухонь. У складі нової частини він потрапив до Белграда, а далі — на митницьку дорогу. Підрозділ кухонь, у якому Кюбата призначили старшим, замикали Гусейн із Афиону і Велі з Кониї. Гусейн і Велі — новобранці-резервісти. Командування фронту на язловецькому відтинку вирішило висунути малу групу новоприбулих турків на передову. Їм належало зайняти другу лінію оборони разом із австрійськими підрозділами, укомплектованими чехами, словаками й русинами. Перші підрозділи, діставшись Язлівця, переночували в наметах. Наступного дня, поснідавши, вирушили до передових позицій. В австрійських шанцях на них чекали ті, хто пережив люті холоди зимових місяців на межі 1915 й 1916 років. Австрійці вирішили замінити деякі свої частини на турецькі. Солдати та офіцери на фронтових позиціях перехворіли тифом, а навесні — щойно пробилися перші паростки трави з лободою — дизентерією. Доводилося відправляти на лікування цілі роти. Командири турецьких підрозділів висловлювали побоювання перед союзниками, що зміна клімату й харчування може позначитися на боєздатності турецьких частин, однак ситуація на Східному фронті вимагала поповнення. Турки одразу потрапили під затяжні дощі і проливні весняні зливи. І, хоч у Галичині весни од травня переважно теплі, але цього, 1916 року, дощило. Вояки всіх армій, що зійшлися тут воювати, місили болото. У шанцях було сиро й мокро. Нерідко вечорами та поночі від безперервних дощів ставало зимно, тому після теплих адріатичних вітрів, що обвівали пасма кам’янистих гір навколо Салонік, чорні від пилу й бронзові від південного сонця турецькі вояки, не призвичаєні до холоду, мерзли… Їх перевезли транспортними військовими потягами спочатку до Белграда. Там замінили турецькі мідні банячки на австрійські казанки, а в Земуні, околиці Белграда, з австрійських продовольчих складів рядовим та сержантам видали баранину, жир, картоплю, сигарети й чай. Офіцерам додатково — вино й каву. Особовий склад дивізії посадили у вагони, провіант повантажили, до потяга підчепили кілька відкритих платформ для гармат і похідних кухонь. У спеціальні вагони загнали мулів і коней — офіцерських, кавалерійських і призначених для господарських допоміжних робіт. Тоді ж Кюбата разом із резервістами Гусейном і Валі призначили доглядати за тваринами. Протягом усього шляху, під час перечікувань на залізничних станціях, Кюбат із товаришами стежили, щоби в жолобах вистачало вівса та заготовленої на дорогу соломи, вичищали гімнюхи. Якщо ешелон із якоїсь причини затримували на добу чи дві, то виводили коней на водопій. Кюбат металевою щіткою зішкрібав залежані кінські боки, а Гусейн і Велі їх мили. Кюбат, не чекаючи командирських розпоряджень, вибрав собі двох мулів, яких особливо обходжав. Він так і сказав резервістам, що ці мули — його. З Белграда доїхали до Нового Саду, а потім до Суботіци. Звідти повернули на Будапешт. За Будапештом у багатьох вояків турецького війська було відчуття незрозумілого петляння європейськими залізницями. До тих, хто повоював у Греції, долучили новобранців, зібраних із усієї Османської імперії. Необстріляні розпитували в досвідчених про війну, а ті, хто повоював, — цікавилися, чи на вулицях Стамбула продають кумпір. Коли їм відповідали ствердно, то одні допитувалися далі про бьорек, а інші — про кокореч. Від споминів про смачні наїдки прибувала слина й підсмоктувало у шлунках. Турецькі дивізії прибували до Галичини. Насамперед до Львова. Звідти, минаючи малі станції — Ходорів, Рогатин, Підвисоке, — наближалися до фронту. Де і як пролягає лінія того фронту, не знали ще ні турецькі командири, ні вояки, які з теплих мадярських рівнин, захищених зеленим хребтом Карпат, потрапили до продутих вітрами галицьких країв. У середині серпня, після короткого карантину й перепочинку, дев’ятнадцяту дивізію, що ввійшла до складу армії графа Фелікса фон Ботера, спішно направили на фронт. Кілька місяців поспіль лінія фронту прогиналася то в один, то в інший бік. Втрати супротивників — убитими й полоненими — із кожним днем зростали. Навесні почала назрівати напруга чогось невідворотного. Штаби армії Ботера і п’ятнадцятого корпусу, узгодивши місця для турецького війська, першим направили на язловецький напрямок шістдесят другий полк, хоча основні сили турків залишалися вздовж Золотої Липи. З кожним кілометром, що наближав дивізію, полк, чоту та кожного вояка до місця бойових дій, солдат опосідала нудьга, у них закисали обвітрені очі, боліли зуби й нападала на ешелон срачка. Мимо пропливали банатські рівнини й мадярські передгір’я. По всьому шляху, де б не затримувався турецький ешелон, засмаглі вояки зазнавали перших звитяг від пильної уваги місцевого жіноцтва. Спраглі любові вдови, заміжні жінки чи молоді, вирослі за війну дівчата, ішли до вагонів. Вони приходили на станції продавати молоко, сир, кукурудзу, вино і приносили в очах нерозраджену тугу, роздивляючись випнуті розпірки на галіфе, оброслі волоссям обличчя й волохаті руки. Втягували запах чоловічого поту, який упереміш із запахом непраного сукна й білизни, немитих тіл, збуджував особливо хтивих. Сербки й мадярки, не розуміючи ані слова по-турецьки, реготали з вояками біля вагонів. Цих чужих чоловіків, що долею випадку прибули на станцію, вони ніколи більше на бачитимуть. Ніколи! Але в тисячах цих випадковостей, у нестримному бажанні протилежної статі, у тузі за теплом людського тіла забувалася війна — і щоразу коханців накривала тінь райського дерева. Від мимовільних, випадкових, гріховних зв’язків через дев’ять місяців у якомусь сербському чи мадярському містечку з’явиться дитя, зачате під перестук коліс залізничних ешелонів, від батьків, що своєю мовою прошепотіли млосні слова, поспішно розстібаючи розпірки солдатських галіфе й задираючи до живота спідницí.

Першим залишить Язлівець полк майора Назрі-бея. Полковник Якуп Шевкі покличе майора до штабу в будинок Минаса Сириновича. Будинок шістнадцятого століття пережив війни, напади, направи та різних власників і зберігся в доброму стані завдяки особливому камінню. У ті часи вірменські майстри вибирали камінь на слух: надлупають із перших пластів і прикладають до вух. Під час брусилівського прориву велика бомба проб’є дах і вибух рознесе стіни. На місці будинку утвориться велика вирва й залишиться згарище. Трапиться це приблизно через півтора місяця після нальоту на місто «Іллі Муромця». А поки що полковник Шевкі уточнить із майором місце розташування Назрі-беєвого підрозділу й віддасть наказ вирушати до другої лінії оборони на полях перед Митницею. Майор Назрі-бей був прямим нащадком Івана Баревича. Історія, очевидно, виглядає невірогідною й заплутаною: три століття тому Іван Баревич залишив Язлівці після штурму фортеці й виїхав зі своєю сестрою Варварою, її чоловіком Мурзою та їхніми дітьми до Волощини. Далі Іванові сліди губляться. Бо якщо Варварина родина за три тижні дісталася Стамбула й там осіла, то Іван після Волощини, опинившись на Балканах, якийсь час перебув у Белграді, потім у Сараєво, палацовому місті, одружившись тут із дочкою місцевого бея, а за якийсь час залишив Сараєво й перебрався до Стамбула. Прибувши до міста над Босфором, він узявся розшукувати родину сестри, однак на той час Варвара при третіх пологах померла, а Мурза, одружившись удруге, зайнявся торгівлею й виїхав до Дамаска з молодою дружиною та дітьми від першого шлюбу. Майор Назрі-бей був шостим поколінням від Гриця Баревича, у його жилах текла українська, турецька, боснійська, грецька й болгарська кров. У всіх поколіннях Назрі-бея чоловіча й жіноча лінії перепліталися, наче водорості в Мармуровому морі. Зрештою, як і в кожного третього мешканця Османської імперії — країни солдатів та полонених.

У Язлівцях турецькі солдати в уніформі кольору прибережної глини, у якій талапаються після дощу качки, зустрілися з австрійськими. Австрійці з цікавістю розглядали союзників. У містечку громадилися склади провіанту і зброї, купчилися санітарні підводи біля колишнього будинку магістрату, а тепер військового лазарету. Місцеві не почувалися в повній безпеці, бо знали, що росіяни стоять за кілька кілометрів і будь-коли можуть ударити по стратегічному місцю, яким тепер були Язлівці. Розвідувальні літаки росіян перелітали лінію фронту, фотографуючи розташування військ супротивника та тилові об’єкти. Побачивши дивне військо, яке похідним маршем сходило з пагорба, першими заговорили між собою артилеристи польової артилерії. Вони розвантажували з підводи снаряди й хотіли встигнути до сутінків. Коли перша колона вояків Назрі-бея порівнялася з артилерійським складом, троє чехів із полку польової артилерії зупинилися, щоб роздивитися чудних прибульців.

«Дивіться, дивіться», — сказав до товаришів фоєрверкер Отокар Прохаска.

Турки понуро проходили повз товаришів Прохаски — Кржегкого і Жижалу. Вимучені тривалим маршем, дощем і зміною клімату, вони пройшли мимо складів. Це був піхотний полк. Зупинилися вояки біля фортеці, де їхній командир наказав виставляти намети. А сам пішов шукати турецький штаб полковника Шевкі, щоб доповісти про прибуття. Штабісти двома автомобілями приїхали на кілька днів швидше для узгодження дій із австрійцями. Назрі-бей знайшов будинок Сириновича й доповів полковникові, який уже зачекався, про прибуття батальйону.

Прохаска, Кржегкий і Жижала вивантажили снаряди й передали склад вартовому з їхнього полку. А самі з цікавості підійшли поближче до турецьких наметів і підслухали розмову.

«Bu hangi ülke?»[2] — скидаючи черевики, запитав Агмет із Боснії. Молодому солдату нове військове взуття під час переходу натерло праву ногу вище п’яти. Він стояв босий у мокрій траві, гасячи пекучий біль здертої шкіри.

«İmparatorluğun sınırı»[3], — позіхнув башчавуш.

Небо затягнуло синіми хмарами, і в  повітрі запахло зеленим дощем.

До ранку проспавши під монотонне серцебиття дощу, турки прокинулися від гарматних пострілів. Війна була поруч.

Назрі-бей наказав Кюбатові разом із підлеглими залишатися в Язлівцях до того часу, поки не вирішиться питання з харчуванням підрозділу. Інтендантська служба шукала приміщення для кухні, аби звідти розвозити до шанців обіди. Імам наполягав на дотриманні мусульманських приписів щодо їжі, навіть на війні

Кюбат побачив, що австрійський офіцер вів кудись два десятки жінок, дівчат і стариків — у тому ж напрямку, куди пішли турки. Це були мобілізовані для копання шанців та мощення доріг мешканці Язлівця. Огинаючи порослий лісом високий пагорб, група цивільних, спускаючись униз, побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі.

У середині травня дощі припинилися. Польові дороги вкрилися пилом. Зазеленіла й розквітла земля. Оголені у квітні береги річок і потічків покрилися жовтизною кульбаб, соковитими кольорами різнотрав’я. Благословенна весна прийшла на цю землю, висушивши вологі шанці та звеселивши втомлений війною люд.

За місяць турки обжилися — до них звикли австрійські вояки, придивилися язловецькі містяни, дивуючись набожності визнавців ісламу.

Російська розвідка підтвердила здогади про прибуття турків.

У штабі 7-ої армії генерала Щербачова готували мапи фортифікаційних оборонних укріплень, які доведеться під час наступу долати піхоті. Помічник начальника інженерної служби армії полковник Полянський вивчав розвідувальні звіти й малював на мапах оборонні ряди, артилерійські батареї. Він позначав фронти, які обороняли німці чи австро-угорці. Авіаційна розвідка російської армії щодня облітала позиції супротивника, хоча те саме чинили німці з австрійцями. Нерідко в небі зав’язувалися авіаційні бої. Росіяни готувалися до наступальної операції: до Чорткова прибувало поповнення, гармати, авіація, санітарні потяги. Скупчення військ у Чорткові та околицях відзначали австрійські пілоти, яким із висоти пташиного польоту було видно найдрібніші деталі. Піхота й кавалерія, похідними маршами долаючи кілометри польових доріг, наближалися до Митниці. В австрійському Генеральному штабі гадали — чи це не обманний маневр. На початку квітня розвідка доповіла про прибуття Туркестанської дивізії, якою командував сам брат царя, великий князь Міхаіл Алєксандровіч. А російські летуни якогось дня помітили біля Язлівець куряву. Вони щодень облітали позиції австрійців від Бучача і Трибухівців до Язловець і Митниці. Протягом тривалого часу прориті ряди оборонних шанців та укріплень готувалися до затяжної оборони. Російський льотчик авіаційного полку поручник князь Франтенберґ, кружляючи над Язлівцями, помітив розтягнуту жирну смугу пилюги. Звалившись на праве крило, у яке вдарили рвучкі потоки повітря, знизився. У густій куряві помітив піхотинців. Таких військ йому ще не доводилося бачити. Брунатно-коричнева форма, а на головах пілотки, складені, наче листки капусти. Літак, видно, наполохав ці дивні війська, бо з землі зчинилася стрілянина. Франтенберґ, пролетівши над головами, узяв рвучко вгору в напрямку Митниці. Глипнув ще раз униз — помітив військовий автомобіль, за яким плелася роздмухана жовтява курява. Автомобіль із Язлівця мчав до передових австрійських позицій. Про побачене переміщення князь доповів у штабі армії. З його слів зробили висновок, що супротивник перекидає додаткові сили. Але звідки й кого — треба ще з’ясовувати. В автомобілі, про який також доповів поручник, їхав на інспекцію до майора Назрі-бея сам Енвер-паша. Якби Франтенберґ знав, який шанс покрити себе вічною військовою славою він проґавив, то розвернув би літак і промчав би ще раз над автомобілем, вистрілюючи все до останньої кулі…

У березні 1916 до управління коменданта залізничної станції «Чортків» надійшла телеграма про прибуття спеціального потяга з двома літаками «Ілля Муромець». Ешелон прибував із Вінниці. У штабі 7-ої армії вирішили розмістити бомбардувальники поближче до лінії фронту. Вибрали місце біля залізничної станції в Ягільниці, куди можна було підвезти платформи з літаками та безпечно розвантажити. Інженерна рота швиденько підготувала летовище для «Муромців». Цим займався у штабі Щербачова військовий інженер, підполковник Алєксандр Версе. На початку квітня до чортківської залізничної станції прибув військовий ешелон із двома завантаженими на платформи літаками «Ілля Муромець». Один літак займав дві платформи. Довгі біпланерні крила, фюзеляж, чотири мотори, шасі розвантажили, перевезли до летовища й там склали. Авіаційна ескадрилья Франтенберґа поповнилася двома величезними «Муромцями». Прибуття до Чорткова потужних машин росіяни намагалися приховати, бо використовували «Муромців» для бомбардування під час наступу.

На початку травня волохатий гул розполохав Митницю. Отець Феліштан помітив, як величезний літак — таких він ніколи не бачив, втрачаючи висоту, летів до Ставища, наче поранений птах. Парох вибрався на дзвіницю. Звідти було видно блискучу смужку Джуринки й пологі пасовища. Гул наростав. Літак розвернувся і знову описав коло над церквою і дзвіницею. Те, що побачив о. Феліштан, руйнувало його уяву. Звичайно, виписуючи газети зі Львова перед війною, бачив різноманітні фото військових літаків, але те, що пролетіло щойно над його головою, вражало. Навіть пес утік із обори. Феліштан на мить завмер на дзвіниці. Повернув голову, ще не зовсім розуміючи побачене. У дверях хати стояла бліда їмосць Катерина й шукала очима чоловіка. «Іллю Муромця» з другої спроби посадили на пасовище на Ставищах. Першим тоді прийшов під дзвіницю Попідлідвзеленікукурудзи. Присів на сходи й чекав на пароха. Попідлідвзеленікукурудзи хотів побалакати. «Може, панотець знають, що то до нас прилетіло?» — сказав він уголос. У вікні парохового дому хтось відслонив фіранку. Попідлідвзеленікукурудзи побачив червоний цвіт мушкательки, але фіранкою шарпнули — і вазон знову заховався від брехуна. «Прошу отця, — підсміювався, — сказати, бо люди перепуджені». Удруге ті величезні літаки напудили о. Феліштана, коли, тримаючись за шнурок дзвону, він спостерігав за боєм у митницькому небі. «Господи, — молився Феліштан, — війна вже перенеслася на небо». Перед обідом почали завивати авіаційні мотори. Літак, зауважив парох, вилетів із‑за великого пагорба, з боку Ягільниці, у напрямку Язлівців. Велика тінь проплила над дзвіницею. Феліштан зійшов униз і рушив у садок — приглядатися після зими до дерев. Більшість стовбурів за два роки війни була посічена кулями і шрапнеллю. Найбільше отець шкодував кількох деревець балканської айви, привезених Шипракевичем перед війною. За бриджем у Коритовських почув про поїздку агронома по чергову партію розсади тютюну. Відтак Феліштан відклав свої карти й солодким голосом попросив привезти кілька деревець айви. Того разу Феліціян спроваджував Шипракевича по розсаду до Нового Саду. Купувати й висаджувати дерева було одним із отцевих вибадів. Прочитавши про айвові дерева в «Сільському господарі», він радився зі Степаном Шипракевичем про те, чи можна було би плекати айву в Митниці. Шипракевич сказав, що хоч зими в нас трапляються люті, айву можна садити. «Спробуйте пообмотувати стовбури, — порадив, — стирками».

«Ілля Муромець» кружляв над Язлівцями. Екіпажеві капітана Панкратьєва у складі підпоручника Павлова, унтер-офіцера Фьодорова й моториста Ушакова довелося кілька разів пролітати над містечком, фотографуючи розташування ворожого запілля. Коли Панкратьєв звалювався на крило, щоби фотограф зміг зробити точні знімки, смужка Стрипи сліпила очі й зникала в густих яскраво-зелених лісах. Заходячи втретє над Язлівцем, Панкратьєв побачив щось схоже на колію. Він наказав Ушакову принести карту. Це була найновіша секретна карта штабу 7-ої армії, поновлювана картографами щоразу після рапортів авіаторів та аерозйомок. Ушаков покинув свого кулемета і пройшов довгим фюзеляжем до кабіни пілота. У небі не було ні німецьких «Альбатросів», ні австрійських «Фоккерів», але про всяк випадок, місце Ушакова зайняв Фьодоров. Ушаков приніс карту і став поруч із Панкратьєвим. Унтер-офіцерові в заскленій кабіні пілота відкривалася широка панорама неба й землі. Командир літака вирівняв машину. «Муромцем» трясло, літак долав сильні повітряні потоки і впевнено летів углиб ворожої території. На карті, принесеній Ушаковим, не було позначено колії. Панкратьєв вирішив, ризикуючи, упевнитися, що колія насправді існує. Ніким із російських авіаторів не зауважену польову залізницю активно використовували: до Язловецьких складів підвозили боєприпаси. Від побаченого Панкратьєв закричав. Щойно сфотографували, літак розвернувся. Два «Фоккери» наздогнали Панкратьєва за лінією фронту. Австрійські пілоти атакували росіян у небі над Митницею тоді, коли о. Феліштан виходив із садка з тяжким серцем: тільки на одному айвовому дереві цієї весни пробився до життя червоний цвіт. «Решту понівечених, — заспокоював себе Феліштан, — викорчує Попідлідвзеленікукурудзи». Пронизливий гул чотирьох потужних моторів захлинався в повітрі, наче астматик. За деякий час біля Ставища бухнуло, аж затряслася під ногами земля. Високий стовп чорного диму виднівся на віддалі кількох кілометрів. Згодом росіяни забрали вщент згорілий фюзеляж і поховали обгорілі трупи летунів на митницькому цвинтарі.

Перед Улашківським ярмарком кожного року очікували на появу святого Івана. За переказами Предтеча мав би з’явитися зі сталактитової печери і спопелити вогняним дощем усе навколо. У монастирі отців Василіян ченці щороку готувалися до зустрічі святого. Чутки, якими страхали дітей за непослух, кружляли, як птахи над Митницею, Язлівцями, Бучачем і Чортковом. Кожен, хто приїжджав у той час до Улашковець, наражався на складний вибір: зупиняючись перед в’їздом до містечка на роздоріжжі, мусив вибрати, якою дорогою продовжити свій шлях. Одна вела просто на ярмарковий майдан, до завчасно збудованих дерев’яних рядів, складів і будки мандрівного цирку. Друга — праворуч, просто до монастиря Василіян. Вони піклувалися печерою, з якої мав би з’явитися святий. Поки торговці довозили крам, а селяни вичищали свої халупи для винайму під час ярмарку, обома дорогами вдень і вночі їхали й ішли сотні людей. Каліки звертали праворуч. Прилаштовувалися хто як міг біля скелі над Серетом. Там просили милостиню й чекали появи Івана Предтечі. За якийсь час із найближчих кущів поширювався сморід від немитих людських тіл, загноєнь і екскрементів. Щойно закінчиться празникова неділя, каліки переберуться на ярмарок, відлякуючи своїм виглядом і запахом. У протилежному кінці Улашковець, якщо звернути з роздоріжжя ліворуч, ще задовго до основних торгових рядів, мостилися місцеві селяни, продаючи курячі, гусячі й качачі яйця. Біля гуцулів-кушнірів із овечими вичинками й вовняними коцами тулилися волоські цигани-ковалі. Їх — чорних і волохатих — побоювалися навіть злодії. На оболонях, за торговими рядами, продавали коней, рогату худобу, невеликі отари овець та кіз. Коней переганяли навіть із кавказької Росії — їх потім величезними партіями купували військові та великі землевласники. Коровами цікавилися управителі фільварків і селяни. З’їжджалися ресторани, але дехто з заможних брав із собою кухарів і челядь. Зупинялися в добротних хатах. Два тижні ярмарок гудів, реготав, лементував, скиглив, іржав, блеяв, купував і продавав. Знаходилося місце й циркачам поміж торговими рядами, вони ставили будку для продажу квитків і розгортали шапіто. Прибували, звичайно, і злодії. Випереджав їх комісар чортківського Староства з відділом жандармерії. Жандарми з’являлися за день до початку ярмаркування, а від’їжджали наприкінці — по обіді, коли каліки, кульгаючи, залишали містечко, а п’яні циркачі ладували на свої вози брезентове шапіто. Про те, що до Улашковець з’їжджаються найславніші злодії з усього краю, з-за кордону й навколишніх міст, знали жандарми, власники маєтків, орендарі, циркачі, селяни й каліки — знали й побоювалися. А як можна розпізнати злодія? А ніяк. Хіба ті ось у добротних убраннях, білих сорочках під краватку й капелюхах, що торгуються з перевізниками на ягільницькій станції, — злодії? Каліки, очікуючи, хто б їх задурно підібрав до Улашковець, бо пішки не хотілося, здогадувалися, що елегантно вбрані пани, від яких пахне кольонською водою і яким спішно потрібно на ярмарок — злодії. Вервиці возів і бричок, одна за одною, везли на ярмарок чортківських, тернопільських, львівських, варшавських і навіть київських злодіїв. Чортківські ж почувалися господарями: у переддень доїхали на возі з цирковими артистами.

В оголошеннях, опублікованих у кількох газетах на останній сторінці, цирк сповіщав про особливі атракції — жінку з планети Марс, дресированих псів, мавпу, двох клоунів і канатохідця. Клопотів власникам цирку — клоунові Бім-Бому й карлиці Марґарет, яка зображала під час вистав жінку з Марса, вистарчало. Бім-Бом цілий день ходив за кимось із дирекції ярмарку, вимолюючи місце, де можна було б розкласти шапіто. Він запевняв, що звірі здорові й що під час вистави нічого не трапиться. «Присягаюся, що наш цирк безпечний, ясновельможний пане», — дріботів біля урядника Бім-Бом. Нарешті, коли місце для цирку знайшлося, Марґарет винесла на спині стіл, накрила минулорічною афішею й почала продавати квитки. Чоловіча частина цирку, клоуни й канатоходець тим часом встановлювали високі жердини, натягували брезент. Якщо починали роботу зранку, то до вечора місце для вистав було готове. Карлиця вишукувала для псів дешеві курячі шлунки й качачі голови, а для білолобого капуцина — вишні, буряки і яблука. Перед ярмарковими виступами звірів починали годувати краще. Під час переїздів пси скавчали від голоду, а мавпа забивалася в куток клітки й агресивно кидалася на ловців ґав. В Улашківцях Бім-Бом виділив Марґарет додаткові гроші. Тепер щодня собаки їли м’ясо, а в капуциновій клітці валялися купи підгнилих овочів.

Ярмарок 1912 року розпочався з того, що спіймали волоського цигана, який серед білого дня викрав породисту сорокату кобилу. Гурма циганських жінок і дітей проклинала жандармів, що везли арештанта до Чорткова. Називали їх найбруднішими словами, грозили звести зі світу їх та їхні родини. Злодіям рейвах із циганами був дуже до речі. Вони вже крутилися біля столу карлиці. Заглядали до клітки капуцина й нишпорили очима за потенційними жертвами. Циркові актори переодягалися за шапіто. Там, де була їхня вбиральня, тримали клітки з псами й мавпою, а у скринях — цирковий одяг і реквізит. Украдене, домовившись із Бім-Бомом, чортківські злодії вирішили переховувати у скринях. Клітка з мавпою і дресировані циркові пси — найкраща запорука безпеки. Який жандарм полізе до скрині, на якій у клітці сидить дурна мавпа?

З Митниці польовими дорогами добиралися бричками до Улашковець Феліціян Коритовський, Данило Баревич і о. Феліштан. Коритовський із Шипракевичем, Феліштан з Попідлідвзеленікукурудзи. Баревич — сам. Селяни — возами або пішки. З початком липня настали спекотні дні, тому всі поспішали дістатися на ярмарок завчасно.

Феліціян Коритовський виїхав із Шипракевичем удосвіта. Гелена залишалася з новонародженим хлопчиком, зі служницями й Мицьом на кілька днів сама. Пологи для Коритовської минули легко, але новонароджений малюк важив півтора кілограми. Хлопчик був кволий. Між лопатками проглядався конус молодого місяця, що в майбутньому виявиться горбом. Через кілька днів після пологів Гелена на тілі сина не знайде жодного ґанджу, хоча уважно приглядатиметься. Головне, що руки й ноги з усіма п’ятьма пальцями й очі на місці. Невеличкий рожевий паросток поміж худими ніжками сина був запорукою продовження роду Коритовських-Волянських. З цим усвідомленням щасливий батько новонародженого чимдуж їхав укласти комерційні угоди під майбутній врожай пшениці й тютюну з єврейськими перекупниками. Частину тютюнового врожаю з митницького фільварку збували Лянцкоронському, але єврейські купці пропонували на майбутній рік кращу ціну. До того ж, ярмарок був доброю нагодою зустрітися з сусідами й родичами. Агроном Шипракевич після ярмарку обмірковуватиме, на скількох морґах садити тютюнову розсаду та скільки її купити на Буковині. Потім із розмови з одним перекупником з’ясується, що тютюн великими партіями наступного року закуповуватимуть тютюнові фабрики, бо господарський відділ військового міністерства збільшить закупівлю сигарет. Інший перекупник розкаже Коритовському, що наступного року зросте в ціні горох, який у великих кількостях уже й зараз закуповує Німеччина для консервів зі свинини.

[2] Що це за країна? (з турецької).

[3] Околиця імперії (з турецької).