Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А ваша мавпа здорова?»

«Від переїзду вона втратила апетит».

«Я бачу…»

Повернувшись, Бім-Бом переповів розмову з комісаром Марґарет.

З’ясувалося, що інший цирк, який прибув на ярмарок із Київської губернії, розпускав чутки, що в цирку Бім-Бома перерізають пилами живих людей, а мавпа хвора й заразна.

За два перших дні ярмаркування скриня під капуцином наповнилася злодійським крамом. А третього дня, коли мавпа, одужавши, збудила своїм вереском ярмарок, перекричавши улашківських когутів, до цирку навідалися жандарми. Вони з огидою зняли клітку з капуцином — і відчинили скриню.

Арешт циркачів бачили Коритовський із Козєбродським, оскільки того ранку прямували до віденської ресторації.

Цирк розібрали найняті селяни. Зняли брезентове покриття й дерев’яні жердини, на яких усе трималося. Бім-бомівців посадили на вози, склали їхні манатки й під вартою повезли до Чорткова.

За жандармами їхали бричками злодії, обмірковуючи плани нападу.

Публіку продовжував веселити цирк із Київської губернії — чотири пси, два акробати, вчена кобила і двоє клоунів.

Полковник Якуп Шевкі терміново викликав до штабу дивізії командира 62-го піхотного полку майора Назрі-бея. Майор здогадувався, зважаючи на нагальність виклику, про наступ. Але у просторій кімнаті дивізійного штабу Шевкі сповістив, що зі Стамбула з інспекцією до Галичини прибуває військовий міністр імперії Енвер-паша. Полковникові доводилося зустрітися з Енвером-пашею в Стамбулі, про що він сказав Назрі-бею під час наради Генерального штабу турецьких військ на початку мобілізаційної кампанії. Тоді турки покликали до війська двісті тисяч резервістів, але на всіх не вистачило зброї та амуніції. У турецькому Генеральному штабі точилися розмови про забезпечення війська та стратегічні плани майбутньої війни. Полковник Шевкі, старший за Енвера-пашу на сім років, не міг зрозуміти, чому цього майора Аллах підкинув так високо, як вуличні торгівці, бавлячись із покупцями, підкидають догори тісто, приготовлене для солодких булочок ачма. Тепер німці, з якими Османська імперія вступила в союзні домовленості, намовили Енвера-пашу перекинути дві дивізії з грецького театру воєнних дій до Галичини. Стратегічна позиція російської армії, що займала південний фланг ділянки від Язловець до Буковини, у разі прориву створювала росіянам коридор для виходу на Балкани. Назрі-бей запитав, чи військовий міністр інспектуватиме його полк, що знаходиться в шанцях другої лінії широкого фронту вздовж Стрипи.

«Не знаю, Назрі-бею, — по-товариськи звернувся до майора Шевкі, — мені нічого невідомо».

«Розумію вас, пане полковнику, — сказав майор. — Дозвольте повернутися в полк?»

«Хай оберігає вас Аллах».

З Берліна спеціальний потяг, у якому перебував військовий міністр Османської імперії Енвер-паша, вирушив о шостій ранку. Енвер-паша зі своїми ад’ютантами прямував до Перемишля. Цього разу візит військового міністра Османської імперії до Німеччини спланували заради інспекції турецьких дивізій у Галичині. Хто він, цей по-військовому стрункий 35-річний чоловік? Про що він думає, сидячи в потязі? Нащадок турків, албанців і черкесів, у жилах якого палала гаряча кров войовничих предків, внаслідок державного перевороту возноситься на вершину влади ослаблої Османської імперії. Син залізничного службовця стає міністром, заступником головнокомандувача, а дякуючи шлюбові з принцесою Еміне Наджіє Султан навіть членом султанської родини. Недаремно Якуп Шевкі запитувався, що розгледів Аллах в Енвері-паші, даруючи йому таку владу.

Початок вересня в цих європейських краях був теплий, щойно дощ покропив вікно, у яке Енвер-паша дивився, не кажучи ні слова. Його ад’ютант майор Кязім Орбай сидів навпроти. Енвер-паша закинув ногу на ногу, і генеральські червоні широкі смуги на галіфе стиснули його литки. Поки їхали до Кракова, потяг кілька разів на короткий час затримувався. На вузлових станціях не могли швидко вирішити, який потяг перепускати — той, де їхав паша, чи санітарний із пораненими зі Східного фронту? Енвер-паша дивився у вікно й, бачачи на станціях військові потяги з солдатами, що перечікували, поки спеціальний потяг мине їхню станцію, щоб їхати далі, згадав Македонію, де він, тоді майор кавалерії, виступив на боці молодих революціонерів із думкою врятувати імперію. За вікном пропливали поля. Інколи паша бачив поодиноких селян, які поверталися домів пішки. Велич Османської імперії, яка володіла територіями від Азії до Європи, була схожа на прив’ялу зелень польових доріг, за якими спостерігав паша. Пригадалася Енверові одна зустріч. Здається, це було на початку війни. До Стамбула прибула делегація українців. І поки вони вишукували шляхів для зустрічі з верхівкою Високої Порти, місцева преса швидко рознесла по всіх телеграфних агенціях про їхнє прибуття. Енвер-паша заплющив очі. Він хотів пригадати двох посланців, із якими при зустрічі в Міністерстві військових справ говорив німецькою мовою. Обличчя тих двох українців у його чіпкій пам’яті стерлися, але розмова відклалася. Військового міністра повідомили, що перед ним вони зустрілися з Талпат-пашею й вели перемовини про майбутнє Галичини. Енвер-паша також із ними говорив про це.

«Якщо майбутня українська держава таки з’явиться, — подумав Енвер, — то Крим мав би відійти до її складу».

Згодом він запитав:

«Що ви гадаєте, панове, про татар Криму?»

Один із відвідувачів відповів:

«Згідно з демократичними засадами їм буде надано всі права».

Тоді Енвер здивував своїх гостей:

«Висока Порта і Україна здавна трималися разом, от хоча б гетьман Дорошенко…» — і обірвана фраза повисла у повітрі. Енвер помітив — по обличчях українських посланців перебігло здивування, але вони себе опанували.

«Так, — сказав один із них, — у нас багата історія».

Наближаючись до Галичини, куди Енвер послав турецькі корпуси, йому згадалася ця зустріч. Від часу прибуття на ці терени Туреччина зав’язла у війні на два фронти. Він так і не промовив ні слова до самого Кракова. Зрештою, Кязім звик до його німоти. Однією з причин постійного самозаглиблення й мовчання, підозрював Кязім, було те, що Енвер пережив важкий 1915 рік — поразку від російських військ у Стамбулі йому вибачили, а різню, яку вчинили з вірменами три паші, прикрили німецькі союзники. Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган. У Кракові висока інспекція пересіла на автомобілі й помчала в напрямку Перемишля. Енвер-паша приїхав оглядати своє військо, що влізло у три ряди шанців.

Кухню тягнули знайомі нам мули. На передніх рубежах фронту було спокійно. Інколи російський розвідувальний літак пролітав над Кюбатовою кухнею. Він бачив голови льотчиків у шкіряних шоломах і захисних окулярах. Літак пролітав лише над шанцями, очевидно, розвідував їхню довжину. Покружлявши над дорогою, якою турецький солдат віз для своїх обід, летів на схід, ховаючись у низьких вересневих хмарах. Мули поволі тягли металеву кухню, з труби валував дим. До передової залишалося кількасот метрів, але саме від дерев’яного хреста, що позначав межу, закінчувалися язловецькі поля й починалися пагорби. Кюбат вирішив, що особливо підганяти мулів не треба. Подивився на сонце й подумав, що поспіє на час, поправляючи на стриженій голові свій кабалак.

Для Енвера-паші влаштували обід у домі Минаса Сириновича. Приймав міністра полковник Якуп Шевкі, командувач турецькими військами в Галичині. Енвер, увійшовши в дім, побачив стіл, накритий білим обрусом, біля якого крутилися штабні офіцери й рядові офіцерської обслуги. За обідом Якуп Шевкі доповів ситуацію на фронті за останню добу. У кутку штабісти поставили ще один стіл, окрім обіднього, і полковник Шевкі наприкінці обіду звернувся до Енвера-паші з пропозицією оглянути оперативну ситуацію на мапі. Інспектуючи війська в супроводі Кязіма Орбая та двох німецьких офіцерів, Енвер бачив, що споряджений 15 корпус на цих галицьких пагорбах розкис, як земля після дощу. Попереду солдатів очікувала люта зима, обмороження, перестуди й шалений наступ росіян наприкінці травня 1916 року. Полковник Шевкі запропонував паші відвідати полк майора Назрі-бея. Високі гості попрощалися з офіцерами — і виїхали з Язлівця.

Назрі-бей відрапортував міністру про лінію оборони, утримувану його полком. Енвер-паша роздивлявся в бінокль митницькі поля, ковзаючи поглядом по дахах крайніх хат. Під час інспекції паша нагородив Військовою медаллю Ахмета з Боснії, Велі з Кони, Мустафу з Перґамону, Палабиїка з Касері й Кадіра з Алає за знищення російських кавалеристів-розвідників, які нещодавно напоролися на турецьку засаду. Дорогою назад до Язлівця автомобіль паші обігнав Кюбата, двічі посигналивши, щоби той поступився дорогою. Наступного дня вузькоколійною залізницею підвезли два німецькі аеростати. На полотні, за триста метрів від офіцерських покоїв, прикрашених сосновими гілками, стояла платформа з аеростатами та будівельними матеріалами. Підрозділ Назрі-бея мав допомогти під час запуску.

Два дні німецькі інструктори навчали турків, із якою послідовністю готувати аеростат до наповнення воднем, а потім, коли величезна куля здійматиметься вгору, яким способом підтримувати її спеціальними шнурками. З обох боків у запуску брало участь не менше сорока вояків. Потрібно також було визначити напрямок вітру й переконатися, що величезний заячий хвіст, припасований до аеростата, зможе керувати напрямом польоту. У кошику на одну або двох осіб усе було облаштовано для візуальної розвідки та фотографування. Аеростати поволі пливли за ворожими позиціями, наче грозові хмари. Така швидкість якнайкраще пасувала для точного фотографування й нанесення на мапи всіх ворожих укріплень чи артилерійських бойових підрозділів. Зазвичай аеростати разом зі спостерігачами в кошику були улюбленими мішенями авіаторів. На кошиках аеростатів встановлювалися кулемети для відповіді на можливий напад у повітрі, але від точного потрапляння рідкого фосфору, яким стріляли з літаків, жоден аеростат не був застрахований. Навпаки — вони спалахували. Великою кількістю бойових вильотів не міг би похвалитися жоден екіпаж. Їм видавали парашути на випадок атаки ворожої авіації. Одна рота Назрі-бея пройшла інструктаж і настав день, коли австрійці вирішили випробувати аеростат. На рівнинному полі над Стрипою сорок вояків розгортали брезент, пробували накачувати аеростат воднем. Перші польоти над митницькими полями запланували через тиждень. Назрі-бей на час підготовки аеростата поселився з австрійськими офіцерами в облаштованому шанці. Попереду командного пункту відкривалися простори, перемежовані лісами й пагорбами. Австрійці вирішили на Покрову запустити перший аеростат. Їхня авіація доповідала, що в найближчих населених пунктах на язловецькому напрямку — Митниці, Джурині, Ягільниці й Чорткові — помітна передислокація військ. Аеростат мав пролетіти над лінією фронту, аби підтвердити активність росіян. Поруч із австрійськими шанцями, заповненими піхотинцями, підрозділ Назрі-бея почувався наче безпечніше. І хоча турецькі й австрійські штаби узгодили спільні дії на випадок ворожого наступу, а між піхотинцями, артилеристами та інтендантськими службами провели наради — все одно нервозність і страх першого бою непокоїв кожного солдата. Після інспекції Енвера-паші і його розмови з офіцерами дивізії в Язлівцях майорові здалося, що навіть генералісимуса не зовсім посвятили в реальний стан справ.

Майор щовечора перед сном обходив шанці, перевіряючи варту.