Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По смерті Довида Моше ребе Ісроель перебрав усі маєтності й багатющу бібліотеку. Випало йому добудовувати нову синагогу, яку Довид Моше встиг побачити на архітектурних кресленнях. Приблизно з десятих років двадцятого століття в Чорткові почалося будівництво. Казали, що будуються як перед війною. У 1909 році почали будувати готель «Брістоль». Швидко будівлю перекупили два підприємливі юдейські купці. До нашої ж розповіді про цадиків чортківського двору варто додати ще одне ім’я — Ребе Меїр Шапіро, яке ми перед цим проминули. Молодого Шапіра було представлено чортківському ребе. У двадцятих роках, зібравши чималі гроші в Америці, ребе Шапіро викупить у Любліні місце для забудови, звівши Єшиву Чачмей Люблін, тобто Люблінську школу мудреців. 22 травня 1924 заклали юдеї наріжний камінь. При цій події, висвітленій у єврейській і польській пресі, почесними гістьми були ребе Ісроель Фрідман, ребе Абрахам Мордехай Альтер із Гури Кальварії й ребе Іцхак Зеліг Морґенштерн. 24 червня 1930 року, коли вулиці Любліна почорніли від сюртуків, а літні вітри колихали соболині штреймели й капелюхи на головах хасидів, Ісроель Фрідман прибив до дверей закінченої будівлі золоту мезузу, а наймолодший студент Єгуда Мельбер відчинив двері єшиви золотим ключем. Варто ще сказати, що Шапіро пошлюбив Малку Тову, дочку заможного хасида з Тернополя Якуба Брайтмана. Брайтман був великим прихильником чортківського цадика, хоч і не належав до його каґалу. Тісно спілкувався з Довидом Моше та зберіг дружні стосунки з його сином Ісроелем. Не дивно, що хасидські двори трималися купи, хоч по-своєму трактували деякі темні місця Тори й на свій розсуд тлумачили, яку довжину пейсів за вухами їм носити.

У Митниці з’явився орендар саду Едвард Ашкеназі, у якого були різні паспорти. По-різному писалося в них його прізвище: Ashkenazy, Eskenazi, Oskunazi. Спровадив його Феліціян Коритовський. Частину землі, яка належала громаді, але не була на неї записана, окружний суд передав Коритовським. Земля пустувала, і коли нагодився Ашкеназі, то вирішили Коритовські віддати йому в оренду. Цей Ашкеназі прибився до Чорткова з Сілезії. У його родині існував переказ, що давній їхній предок, який писався Ашкеназі, колись мешкав в околицях Язлівця. Едвард не знав — вірити цьому чи ні. Але коли Коритовський у «Брістолі» розповів, що шукає когось, кого б можна було найняти за орендаря занедбаного саду, то Едвард запропонував свої послуги. Прибулець шукав у чортківському повіті місця для заробітку. Коли Ашкеназі прибув до Митниці, то попрохав Лейбу Ґольдштейна допровадити його до Язлівець.

Дорогою Ашкеназі й Ґольдштейн мовчали, бо не знали один одного. До того ж, в очах Ґольдштейна Едвард виглядав чужаком.

Минувши Горб-Долину, Лейба запитав:

«Маєте родичів у Язлівцях?»

«Ні, — відповів Ашкеназі. — Не маю тут нікого».

«А все ж чогось їдете до Язлівця?» — поцікавився Ґольдштейн.

«Їду подивитися, куди забрели мої, благословенної пам’яті, родичі. Знайшов серед родинних паперів, що Ашкеназі прийшли до Сілезії з Язловець і що належали ми до бучацького кагалу».

«А я навіть не знаю, звідки ми прийшли, — сказав розчаровано Лейба. — Мій дідо вже народився в Чорткові. Ми тут давно».

А насправді Ґольдштейна гризли здогади: чи не задумав Коритовський замінити його, Ґольдштейна, на цього молодого Ашкеназі?

У Язлівцях супутник Ґольдштейна обдивився фортецю, зайшов до кількох єврейських крамниць. Побалакав із селянами. Ніхто з них не чув про купця Ашкеназі. Один крамар порадив поїхати до Бучача або Чорткова та пошукати в місцевих кагалах документи чи записи. «Може, щось удасться відшукати в міських староствах», — порадили йому наостанок. Повернулися до Митниці. Ашкеназі з дозволу Феліціяна заночував у будинку Коритовських. Підозра Ґольдштейна, що Ашкеназі посяде його місце, не справдилася. Феліціян прийняв пропозицію Ашкеназі, підписавши в Чорткові умову лише про оренду саду. Як було сказано, новий господар заповзявся модернізувати свої дібра. Найняв до праці кваліфікованого Шипракевича й віддав сад підприємливому Ашкеназі. Ґольдштейн належав Волянським, а їхній час минувся. За чотири роки до початку війни Ґольдштейн із виводком дітей та наладованим на три вози начинням, подушками, перинами й коцами, прослуживши управителем митницького фільварку двадцять років, подасться на Буковину. Запам’ятається він Митниці ґелеватою фігурою й одинадцятьма дітьми, які народжувалися щороку, поки не запротестував організм його дружини.

Данило Баревич господарював на ста морґах поля. Після Волянського Баревич був найбільшим митницьким землевласником. Підозра про османське золото, за яке Баревичі прикупили стільки землі, була достатнім аргументом для заздрісників. До родинних Баревичевих морґів додався Аннин земельний посаг. А також, як пізніше з’ясується, кожного року він скуповував окрайці землі в навколишніх власників фільварків. Дійшло до того, що за Ґольдштейнового управління, коли долішній фільварок був закладений до банку під заставу, Баревич спробував прибрати його до своїх рук. Коли Волянський дізнався, хто хоче придбати частину маєтку, який був під заставою, то позичив у родинній касі, до якої входили Волянські, Коморніцькі, Дзєдушицькі, Козєбродські, Уєйські та Раціборські, сто тисяч корон. Невдачею закінчилося намагання Данила прикупити невеликий фільварок біля гори Чигор, навколо якої він хотів засадити виноградники — його викупили Раціборські з намови тих же Волянських. На самій горі розрослися тернові кущі, а з сонячного пологого боку ріс дикий виноград. До зими половину тернових і виноградних ягід скльовували птахи, а половину збирав місцевий люд. Терен вимочували й пили, лікуючи шлункові захворювання, а виноград квасили на вино. Планував Баревич на Чигрі викорчувати дикий виноград, а терен залишити. Близько трьохсот п’ятдесяти морґів навколишніх ланів, пасовищ і сад належали Волянським, а згодом Коритовським. Дечим володіла митницька громада — пасовища на Ставищах і кілька десятків морґів для священника, які зі свого спадку вділив батько Данила. Тої землі, що він отримав і придбав, вистачало Данилові, щоби прогодуватися й заощадити в банку понад двісті тисяч корон. Решта в Митниці садили і збирали на морґові-двох. Після страйку 1902 року почали їхати митницькі на сезонні роботи до Німеччини. Баревич і Волянські мусили наймати робітників із буковинських сторін. Улітку перед війною Баревич найняв людей із придністровських сіл, які цього року знову підтопило. Вони жнивували на Баревичевих морґах. Було їх десятеро. П’ятеро чоловіків і п’ятеро жінок. Виглядали однаково — чорні, як стручки квасолі. Ночували у стодолі, а зранку йшли на Рудку. Там цього року Баревичі засіяли лани пшеницею, ячменем і житом. Коли в неділю йшли до церкви, то вбиралися в сорочки, вишиті чорними смугами.

Баревичі снідали. Данило сидів за столом просторої кімнати. Навпроти нього — Анна з Настею. У кімнаті два вікна. Одне — причілкове — виходило у двір, а друге, за Даниловою спиною — на язловецьку вулицю й Червону керницю. Анна з Настею бачили, що робилося на вулиці, а Данило — на оборі. На кухні поралася служниця, сирота з Пожежа.

Ранок розпочався з розмови про фільварок. «Вчора зустрів Критая», — сказав Данило до Анни. При згадці про Критая Настя зиркнула на батька, але Данило пропустив доччин погляд.

«Знов бив жидів?» — запитала Анна.

«Нєа, — відповів Данило і пробив шкаралущу яйця срібною ложечкою. — Розповів, що Коритовський привіз агронома».

«А звідки?» — зацікавилася Анна-мурзиха.

Вона дивилася, як Данило обчищає шкаралущу й віддирає разом із нею недоварений білок.

Давно Баревичі не згадували Волянських. А коли на оборі показався о. Феліштан у шеврових чоботях, то випала слушна нагода пригадати.

Приїхав отець цуговими кіньми, купленими в Коритовського, лискучим повозом.

Баревич бачив: парох зіскочив із повозу, але продовжував розмовляти з Анною, яка сиділа спиною до вікна.

«А ще в них були цигани», — продовжував Данило.

«В кого?»

«Ну, у Волянських», — розтягував Данило, дивуючись, чому о. Феліштан не заходить у дім, бо з Баревичевого поля зору він зник. «Певно, роздивляється сушарку», — подумав Данило. Він навмисно сказав Анні «у Волянських», а не «у Коритовських».

«Казав Критай, що стара циганка просто в лице кинула тому Коритовському, що він уже стоїть посеред руїни. І щось недобре казала про того його горбатенького хлопчика. Критай казав, що захлиснеться водою. Але чи п’ючи, чи купаючись — не знати».

«Що то на них за напасть?»

«Приїхали й хотіли, аби нагодували їх та їхніх коней, — розповідав Данило. — У Коритовського компанія грала у бридж. Циганів прогнали. За якийсь час, у довгій квітчастій спідниці з’явилася циганка. Казала це Коритовському в присутності гостей і служниць. Спустили на неї псів. Але вона спокійно пішла, звідки прийшла».

«І пси не вчепили її?» — перепитала Анна, знаючи, яких вовкодавів тримають на фільварку.

«Підбігли, але вона обернулася — і пси попадали як мертві».

Перед війною сказилися бджоли. Звідкись до саду, за будинок Коритовських, прилетіло аж три рої. Гелена, виглянувши надвір, перелякано закричала, що бджоли можуть покусати малого Владислава. Вона все страхіття накидала на горб сина. Феліціян натягнув сподні — і вибіг. Кілька форналів стояло перед акацією, задерши голови. У кроні, майже на самому вершку, дрижав волохатим наелектризованим гулом бджолиний рій. Два інших гуло на сусідніх деревах. Поодинокі бджоли літали навколо своїх роїв, розвідуючи, що діється навколо.