Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Леопольд Козєбродський після відвідин дому Бенціровської спізнився на один день і пошкодував, що не бачив арешту конокрада. Козєбродський любив циганський феєрверк під час ярмарку, на який зглядалися сотні людей. Кожного року цигани в Улашківцях щось крали. Шумовиння галасу, рейвах, плачі і прокльони подобалися графові, як сигари, жінки та карти. Про цьогорічну пригоду Леопольдові переповів за обідом Феліціян Коритовський. Картярний напарник і сусід із Малих Заліщиків — про свою ніч із Сарою Роботнік у домі Бенціровської. Згадка Сариного імені викликала в Коритовського короткочасну неприязнь до Леопольда, але він опанував себе. Зрештою, прив’язаність до Сари — давно минула історія. Так, так давно минула… але згадка про неї все одно миттю різонула серце…

«Ти бачив її зелене серце?» — запитався Феліціян.

«Яке?» — здивувався Леопольд.

І Феліціян зрозумів, що зелене серце Сари заросло шкірою.

«Знаєш, дуже люблю цей ярмарок», — щиро зізнався Леопольд.

«Чому?» — запитав Феліціян і подивився на Леопольдове лице, обмащене тлущем гусячої печінки.

«Ну можна… — Леопольд на виделці підніс до рота брунатний шматок, із якого звисала смужка цибулі, — заїхати до Бенціровської. Моя Доброхна нізащо не здогадається».

Він ковтнув печінку й потягнувся до синього келішка з горілкою.

Приплив миттєвої ненависті у Феліціяна минув. Вони продовжили неспішно ділитися новинами, сидячи у великій корчмі, яку винайняла віденська ресторація.

«Бачив твого Баревича», — сказав Козєбродський.

«І він тут?» — удавано здивувався Феліціян, хоча дорогою до Ягільниці минав бричку Баревича, але прикинувся, що згадка про Данила його не обходить.

«А де йому бути? — весело перепитав Леопольд. — Нині до Улашковець з’їхався цілий світ».

«Кажуть, — поділився новиною Феліціян, — що цього року тут зібралися всі славні злодії з Варшави й Чорткова».

«То ще буде забава!» — легковажно вигукнув Козєбродський, якого ніколи в житті не обкрадали злодії. Одного разу на чортківському двірці він відчув у кишені чиюсь руку, але сполохав злодія. Тлустого гаманця той витягнути не встиг. Козєбродський запитав наприкінці обіду, коли хреститимуть новонародженого. Феліціян сказав, що після Улашківського ярмарку, у костелі святого Станислава в Чорткові. А про те, що дитина квола, промовчав, відганяючи від себе неприємні думки. Не хотів навіть згадувати, що знайдеться де-небудь на тільці сина якийсь ґандж родового прокляття Волянських.

Данило Баревич справді стояв на узбіччі, коли мимо промчала бричка Коритовського. Напившись зранку молока, Данило на півдорозі відчув сечовий міхур, у якому зібралося чимало рідини. Зупинився біля ліщинового гаю й зайшов у зарóслі кропивою кущі. Жовто-білі китиці достиглого цвіту на вершках високих і жилавих стовбурів розносили навкруги гіркуватий запах. Данило необережно зачепив долонею волохаті листки. За мить на правій руці з’явилися червоні пухирі. Рука почала свербіти. В Улашківцях купив горня овечого лою й помастив уражену руку. Наступного дня пухирі зменшилися, але сверблячка не припинилася. Анна з Настею мали приїхати на ярмарок останнього дня разом із Баревичевими форналями, коли Данило прикупить для розплоду дві пари цугових коней із Кавказу.

Попідлідвзеленікукурудзи штовхав калік, пробираючись із о. Феліштаном до печери святого Івана. На їхньому шляху нещасних траплялося стільки, що можна було подумати, що на цій землі живуть самі каліки. Звідки їх вороняча зграя злетілася до монастиря Василіян — невідомо. Дорогу загороджували селянські вози. Вони хаотично ставали навколо головного місця паломництва, утворюючи в лабіринтові поміж хурами стежки, якими можна було дійти до печери, церкви й монастиря. Простору було так мало, що люди, штовхаючи одне одного, сварилися — наче їм відбило пам’ять, що нині свята неділя. Не допомагало й те, що святий Іван будь-якої миті міг вийти з печери, а тоді у вогняному дощі згорів би цей людський хмиз і сухе виноградне галуззя. Парох і Попідлідвзеленікукурудзи під пекучим липневим сонцем просувалися до монастиря. На обох чекали келії. Попідлідвзеленікукурудзи ніс на голові великий куферок, від якого вмлівали руки, о. Феліштана заливав піт. Попідлідвзеленікукурудзи майже дійшов до монастирського будинку, ненавмисно наступивши на одноногого каліку. Той переповзав під возами, щоб дістатися до скелі. Каліка йойкнув так, що митницький брехун від несподіванки опустив на нього куферок, окантований металевими пришвами. Куферок злетів із голови, придавивши каліку, як змію. За мить червона пляма проступила на грудях покаліченого. Попідлідвзеленікукурудзи, шукаючи поглядом о. Феліштана, опинився серед моря обурених паломників сам. Навколо фіри почав збиратися люд. Поранений йойкав, Попідлідвзеленікукурудзи, втративши з поля зору пароха, вперше в житті почувався незахищеним. Його обступили селяни й каліки. Поранений стогнав. Хтось дав знати ярмарковому фельдшерові. Груди каліки помастили йодом. Нізвідки з’явився о. Феліштан і всунув пораненому двадцять корон, запевнивши, що молитиметься за його здоров’я щонеділі від нині аж до Різдва. Нещасного перенесли поближче до скелі. Попідлідвзеленікукурудзи знову закинув куфер на голову і спокійно доніс до келії. Віддихавшись, обоє хотіли забути неприємну пригоду якнайшвидше.

Мимо шапіто ходило за день тисячі людей. Надвечір, коли ярмарок притихав, — наступав час видовищ. Бім-Бом тішився — вдасться щось заробити. У Лежайську, звідки вони приїхали, перебивалися на хлібі й воді. Нещастя полювали на Бім-Бома: то канатоходець підверне ногу під час підготовки до виступу, то собаки підхоплять незнаний вірус, бо вирвалися з кліток і біля м’ясарні нажерлися здохлятини. Виступати ні з ким. Пси одужали швидше за канатохідця. Порадившись із Марґарет, Бім-Бом покликав із Варшави іншого канатохідця, обіцяючи тому золоті гори. А коли підвернулися злодії, які за переховування краденого обіцяли заплатити грубі гроші, то мрії Бім-Бома з Марґарет — перебути осінь і підлікуватися в Криниці — уже здавалися реальними.

Квитки на перший виступ розпродали. Карлиця саме тягнула стіл, коли з’явився елегантний чоловік. Він перекинувся з Марґарет кількома словами — і завинений у тканину згорток опинився під пахвою карлиці.

Злодії зносили крадені речі до скринь, біля яких лежав в оббльованій клітці бездиханний капуцин.

Бім-Бом сповістив публіку, що мавпа захворіла й виступити цього вечора не зможе. У відповідь почулися незадоволені вигуки. Випустили псів. Пробігши коло перед глядачами, пси зупинилися, наче не знали, що далі робити. Вийшов Бім-Бом. Собаки перескакували бар’єри, сідали на задні лапи, крутили мордочками, танцювали. Потім акробат виконав сальто-мортале, канатоходець, який показував дещо надворі, на линві напнутій між двома деревами, тепер проходжався по линві під куполом шапіто. Публіка веселилася, на ярмарок власники фільварків брали не тільки челядь. З батьками прибували діти, яким із дому обіцяно ярмарковий цирк. Коли канатоходець посковзнувся на линві, запала тиша, було чути совання по дротині шкарпеток, обшитих тонкою шкірою молодого ягняти. Хвилювання публіки виявилося даремним — канатоходець утримався. Глядачі перебували в передчутті виходу на кін панни з Марса. Нарешті Бім-Бом веселим голосом оголосив панну з Марса і зник. Марґарет відхилила завісу. Позаду неї герштикалися пси. Упоравшись із хвилюванням, граційно вийшла в сукенці, обшитій пацьорками, з блискучою короною на голові. Усі збагнули, що зараз відбудеться щось значно цікавіше за балансування над головами присутніх канатохідця чи псячі трюки.

За Марґарет вийшов Бім-Бом, нахвалюючи незвичні здібності пані, що прибула до Улашковець із Марса. Небагато з присутніх уявляли собі, де той Марс є. Лише гімназисти, які вивчали астрономію, розуміли, що карлиця звалилася сюди просто з неба. Бім-Бом поклав Марґарет — і вона вляглася у скриню, відчувши спиною злодійський згорток. Канатоходець подав йому пилку — публіка притихла. Крізь дірявий брезент шапіто сочилося місячне світло. Клоун примірився й почав різати посередині, щоби переполовинити Марґарет у блискучому костюмі з пацьорками. Звідусіль почулися ахи й охи. Присутні заплющували очі, бо сподівалися побачити калабані крові. Натомість карлиця з застиглою посмішкою на лиці, схожою на гіпсову маску, спокійно чекала, коли Бім-Бом торкнеться зубчиками пилки її марсіанського тіла. У суцільній тиші, що запанувала довкола, Бім-Бом розсунув переполовинені частини скрині. В одній сміялося лице Маргарет, інша — світила порожнечею. Куди поділися половина живота й ноги карлиці — публіка не знала. Бім-Бом перейшовся з порожньою половиною скрині перед першими рядами й, повернувшись до нещасної марсіянки, склав дві половинки. Накрив червоним оксамитом, гукнув когутячим голосом якісь дивні слова, яких ніхто потім повторити не зміг, і, скинувши покривальце, явив публіці карлицю цілу й здорову, з руками й ногами. Бім-Бом допоміг їй піднятися зі скрині. Під шквал оплесків та радісні викрики Марґарет, зробивши кілька акробатичних сальто, зникла за завісою.

Бімб-Бом, Марґарет, канатоходець і акробат вечеряли за шапіто. Перший день вистави вдався. Ярмарком наступного дня поширилися чутки, що в цирку розрізають карлицю, а потім якимось дивом до неї знову приростають ноги. Комісар поліції, якому донесли про цирк, вирішив перевірити ці чутки. «Від цих бродячих цирків можна очікувати будь-чого», — думав, ідучи залюдненими вузькими рядами. Поява комісара між ярмарковими рядами викликала страх і пошану. Нарешті він дійшов до майдану, на якому сірів вимитий дощами брезент шапіто. Позаду стояв віз і клітки. Звідти смерділо гнилими овочами. Тепер комісар зрозумів, звідки цей сморід. Пси з бляшаних мисок хлебтали ранішні помиї, а капуцин, побачивши комісара, закричав диким голосом. Мавпа, розвернувшись задом, порскнула йому на мундир. Бім-Бом, побачивши комісара, вибіг з-за воза. Улесливо привітався. Комісар обтирав хустинкою поплямлені місця кітеля й не приховував свого роздратування. Вони відійшли від шапіто і стали поближче до торгового ряду, де не смерділо.

«Пане артисте, — металевим голосом звернувся до Бім-Бома комісар, — кажуть, що під час виступу ви розрізаєте жінок?»

«Це фокус, пане комісаре. Звичайний фокус».

«Розумію, але що насправді у вас, — він показав рукою вбік шапіто, — відбувається?»

«Нічого незвичного».

«Прошу мені сказати, — питав комісар, — я відповідаю тут за порядок».

«Це фокус. Мені важко вам пояснити, але повірте, Марґарет нічого не загрожує».

«Бо знаєте… різні плітки…»

«Знаю, але запевняю вас…»