Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Значить, мені ще довго возити з сорокатою кобилою їхніх поранених».

Червонобоке Яблуко ще щось хотів сказати, але в той час над стайнею, де стояли мули, зблиснула перша зірка. Тієї миті до мулів повернувся замість слів ослиний свист.

Унтер-офіцер Єфім Фролов походив із сільця Старово на річці Согожа Судайської волості, Чухломського уїзду, Костромської губернії. До мобілізації 2 квітня 1915 року Єфім виконував обов’язки сільського писаря й був ратником ополчення першого розряду. Щойно оголосили нову мобілізацію й почали забирати ратників першого розряду, Єфіма покликали на війну. Проводжали їх із Костроми з музикою. Перші вбиті та поранені, уродженці Костромської губернії, списки яких публікувалися в місцевій пресі, ще не зовсім опечалили громадянство. Запал вести війну до перемоги над ворогами царя та імперії був ще високим. Ось чому бадьора музика військових оркестрів на російських залізничних станціях підносила дух тих, хто від’їжджав, і тих, хто проводжав. Новобранці сподівалися до Різдва повернутися додому, бо скільки того германця? У 1916, після великих втрат на Західному фронті та частковому відступі російських військ із Галичини, оркестри ще бадьорили новобранців маршовою музикою, але серед громадянства велися скрушні розмови про марні втрати. По містах розпочиналися страйки, ціни зростали і, як наслідок, зростало невдоволення. «У потягах, — писав Фролову двоюрідний брат, швейцар-камердинер князя Куракіна, — їздять комерсанти, німці-колоністи, перевозять законтрактованих корейців-робітників, полонених турків. На маленьких станціях, у чайних, у брудних готеликах можна зустріти євреїв, які скуповують у поміщиків землі з лісами для виробництва шпал». Так-от, той брат описав Єфіму ще одну подорож потягом, у якому їхали комерсанти і фронтові офіцери. Комерсанти розповідали свої пригоди з перевезенням товарів, конкуренцією, втратами. Офіцери слухали з великим незадоволенням. Один на повен голос сказав, що в кожному уїзді потрібно розстрілювати п’ять-шість купців, які займаються спекуляцією, притримуючи товари. У Костромі на початку 1916 року по борошно, цукор, яйця і м’ясо стояли черги, траплялася штовханина й бійки. З’явився новий промисел — стояння в черзі за 50 копійок, на це охоче наймалася міська біднота. Фролов натомість писав, що перебуває на фронті в селищі Митниця, в Галичині, їздить на мулі, якого відбив у турецького солдата. За цей бойовий вчинок сам брат царя Міхаіл Алєксандровіч нагородив його годинником. За тиждень до Пасхи 1916 року унтер-офіцеру Єфіму Фролову приснився сон. Хто з ним розмовляв у тому сні — святий чи янгол — Єфім сказати не міг. Лице того, хто сповістив Фролову про поранення, було прозоре й укрите туманом. У сні йшов Єфім уздовж шанців. Біля бліндажу побачив, що на нього хтось чекає. Коли порівнявся, то чоловік, а може, янгол, сказав, що невдовзі він буде поранений. Сєлєзньов запитав: «Яке поранення — важке чи легке?» Лице, закрите туманом, відповіло: «Важке». Наступного дня унтер-офіцер привів своїх підлеглих до складу гвинтівок і гранат. Склад польовий. Фролов наказав солдатам забирати гвинтівки. Один із підлеглих унтер-офіцера необережно зачепив гвинтівкою гранату. Впавши під ноги Фролову, граната вибухнула — і детонували інші. Останнє, що зафіксувала пам’ять, — яскравий спалах вогню. Поранений в обидві ноги Фролов, наче підстрелений заєць, намагався ступити кілька кроків. Йому це вдалося, але через п’ять метрів він упав. Свідомість повернеться до Фролова, коли санітар стягуватиме пробиті осколками чоботи. Тоді він розплющить очі — і вдихне їдкий дим, а через мить почує крики і стогони інших поранених. Якийсь час Фролов нерухомо лежатиме на зазеленілій траві, вдивляючись у митницьке небо. Продерті вітрами хмаринки, схожі на той туман, що прикривав оте прозоре лице, летітимуть небом.

Фролова відправлять із Чорткова на лікування до Києва.

Червонобоке Яблуко, втративши господаря, приб’ється до Баревичів, а Обпечене Черево піде з санітарною ротою за наступаючими військами.

6

У белградських околицях війна пахла достиглою айвою. На безмежних полях почорніла від дощів кукурудза затуляла горизонт. Після зламаного опору сербських військ, австрійців здивували незаймані поля й садки на шляху до міста. Збирати кукурудзу чи зривати айву було нікому. Невдовзі обороняти місто також буде нікому. Убиті під час штурму не зможуть, а живі — відступили. Передові австрійські загони 8-го корпусу третьої Австро-Угорської армії Кьовеса зачепилися за околиці міста, однак штабісти помилково позначили місце переправи на чотири кілометри північніше. Два дні над Белградом бушувала злива. На Дунаї почався шторм. Понтонні мости та пороми, заздалегідь приготовлені для переправи, порозтрощувало й викинуло на берег. Піхоті допомагала Дунайська флотилія. У руслі Дунаю й Сави інженерні підрозділи наступаючих військ поглибили русло річок, щоби катери не сідали на мілину. Протистояли австрійцям два сербські катери — «Побєда» і «Св. Джорде». 22-ий резервний німецький корпус розпочав переправу після потужного артилерійського вогню, скерованого на сербські позиції. Серби закріпилися на висотах, там змогли два дні протриматися, відбиваючи німецькі атаки. Петро Урбан зі своїми піхотинцями на відстані, як кажуть, ліктя помилково висадився на острові Ада Циганлія. Внаслідок потужних хвиль, збурунених штормом, понтонний міст, на якому переправлялися австрійці, занесло до острова. Сповістити командування про таку пригоду Урбан не міг. Телеграфного зв’язку зі штабом полку поки що не існувало. Штаб залишився за плечима підрозділів на протилежному березі Сави. Тільки через два дні, перебуваючи в домі сербки, в передмісті Белграда, Урбан зв’яжеться зі штабом. Підрозділ Урбана, занесений до списку загиблих, продовжував просуватися до центру міста. Повсюди точилися вуличні бої. Незабаром Белград здався. Жовті айвові плоди, зриваючись додолу, падали й падали. Балканські вітри розносили вулицями солодкий запах. Той запах чіплявся за кожен будинок, але дими від пострілів і вогнищ, які принесли в місто австрійські й німецькі війська, перебивав айвовий. У жовтні сади, скинувши з себе листя і плоди, пахли запліснявілою гнилизною гнилих яблук, слив, айви і грушок. У переможців почалася дизентерія. Наступ припинився до часу, поки не переправилися через річки свіжі тилові сили.

Загін Урбана лишили в Белграді, він був тепер під керунком коменданта міста, де залишилося двадцять тисяч мешканців та кілька тисяч полонених сербських вояків. Кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Сайрус Броун у середині листопада прибув до Белграда з Берліна. Успіх на Балканах австро-угорських і німецьких військ, що просувалися до Середземного й Адріатичного морів, розширював стратегічні можливості країн Четверного союзу супроти Антанти. Сайрус прожив у Белграді три тижні. «Белград — мертве місто», — почав він статтю про окупацію міста австрійськими й німецькими військами, сповіщаючи своїх читачів, що зі ста тисяч мешканців залишилося двадцять. В окупованому Белграді почалися грабунки — з магазинів виносили все, що втрапляло на очі. На порозі зими треба було якось виживати тим, хто не залишив своїх будинків чи квартир. Вулицями тинялися голоді пси, які прийшли зі зруйнованих сіл. Волочилися псячі зграї Скардалією в надії поживитися. Піхотинці під командуванням Урбана вестимуть полонених сербів розчищати найбільш постраждалі від артилерійських обстрілів вулиці. Їх сфотографує Броун, який перед тим нафотографував псів. За тиждень дописану статтю з кількома знімками кореспондент надішле поштою до Берліна, а звідти телеграфом до Нью-Йорка.

З 1908 до 1911 в Чорткові будували готель «Брістоль». Бургомістр Людвіґ Носс напосівся збудувати сучасний готель — не гірший за варшавський чи паризький, але місто, не розрахувавши свого бюджету, через рік виставило на продаж вибудувані сутерини з вирослим із-під землі першим поверхом. Єврейські купці Шеллінберґ і Крайтер перекупили будівництво. За два роки, вбраний в ажурні металеві балкони, «Брістоль» на розі двох вулиць тупим носом розсікав собі простір до синагоги, залишаючи позаду годинникову вежу й костел Домініканів. Поверхи з високими вікнами здіймалися, наче вітрила. Усім, хто вперше бачив, як готель тягне за собою ескадру будинків, уявлявся він величезним вітрильником із трьома щоглами. На запитання, відколи це Чортків став місцем торгівлі й землеробства, ніхто б вам не відповів. Приходили до нього купці — і торгували. Селяни ж, спостерігаючи за рипучим сонячним колесом, визначали, коли їм орати, сіяти і збирати врожай. А коли тут оселилися книжники, місцеві мудреці й письменники, також ніхто точно не знав. Бо заходили книжники й купці двома дорогами — зі сходу й заходу. Переїзд ребе Фрідмана до палацу запам’ятався, як пам’ятаються епідемії або війни, бо особливо пахли привезені ребе тисячі книжок в оправах із телячої шкіри, на яких золотіли тиснення літер івриту. Запах слова та приховану в ньому мудрість, як красу дому Твого і приємний запах духовний, шукатимуть у книжках і на небі.

1911 року до одного з синів ізраїлевих, Ісака Мослера, прийдуть рутенці — адвокат і вчителі державної гімназії, щоби домовитися про винайм приміщення для української гімназії. Школа, яку хотіли закласти українці, мала стати третьою гімназією в місті, після державної австрійської та приватної польської. Мослер подумав: «Навіщо цим дітям пшениці школа?» — і сказав, що мусить обміркувати пропозицію шановного панства. З-поміж тих, хто приходив до Мослера, був Петро Урбан, абсольвент природничого факультету Віденського університету, уродженець Чорткова, викладач австрійської гімназії. Петро Урбан — перший із дітей пшениці, хто вступив до Тернопільської державної гімназії та закінчив університет. З ранніх років захопився спогляданням нічного неба, астрономічними мапами, календарями й літочисленнями різних народів. Навчаючись у гімназії з розкішною як на провінційне місто бібліотекою, переданою польськими шляхетськими родами, допитливий юнак ретельно вивчав різноманітні середньовічні книжки. Порівнявши астрономічні мапи й вічні календарі, намальовані швейцарськими граверами й видані в друкарнях Амстердама, Петро скопіював анонімну астрономічну мапу. Кілька разів перечитував «Християнську топографію» Косми Індикоплова та сподівався, що коли-небудь потрапить йому до рук також атлас Йохана Бера. На останньому році навчання в університеті, під час вакацій у Чорткові, Петро дізнався, що один гебрей переїжджає зі Старого Чорткова, тому продає знайдені на горищі книжки. Прийшов Петро подивитися, що розпродує той чоловік, — і натрапив на «Uranometria» 1603 року. Не могли зрозуміти ні власник будинку, ні Петро, як потрапило на горище будинку рідкісне видання атласу «Uranometria»? Сторгувалися — і Петро поніс додому атлас зоряного неба, у якому жили міфічні істоти і тварини на гравюрах сузір’їв північної сфери. Книжка потрапила до Чорткова 1612 року, коли османські загони, повертаючись із чергового походу, зупинилися в місті над Серетом перепочити. До Дністра залишилося їм два-три дні переходу. Поверталися з угорських земель, але не йшли звичним шляхом, а чомусь завернули північніше, прийшовши на Галичину. Який у тому маневрі був промисел — важко сказати. З угорської сторони везли османи всякого добра, також і декілька книжок, знайдених у бібліотеці Уйварівської фортеці. Фортецю після облоги здобули й розграбували. Один паша вважав, що книжки необхідно взяти з собою для султанської бібліотеки. Довезли все до Чорткова. А от що трапилося в Чорткові — нам не відомо. Чому амстердамське видання залишили в місті? Де й у кого воно було до часу, коли виносили з того дому мотлох, також не можемо нічого сказати.

Ночами Урбан роздивлявся мапи. Запам’ятовував скупчення зірок, їхні назви, місце розташування на пласкому атласі небесного простору. Дочекавшись серпня, Петро позичив у фотографа Морґуліса на одну ніч зорову трубу. Вночі виліз на дах «Брістолю», наче сновида. Улігся на нагріту за день бляху і спостерігав за нічним небом, розглядав серпневий метеоритний дощ. Тисячі срібних голок летіли сферичною поверхнею кудись за Чортків. Після університету Урбан повернувся до рідного міста. Спочатку навчав гімназистів природничих наук у державній гімназії, а тоді в українській — від часу, коли Мослер погодився на винайм приміщення. В українській гімназії заснував астрономічний гурток, до якого запишеться учениця тієї гімназії Настя Баревич. Неабиякою подією в Чорткові за останні три десятиліття для мешканців, не беручи до уваги прибуття цадика, відвідин Карла Еміля Францоза, побудови синагоги й закладення першого каменя під будівництво «Брістолю», стала новина про те, що Петро Урбан придбав у Козєбродського телескоп фірми «Merz, Merz und Mahler». Чому граф Козєбродський вирішив позбутися телескопа, стане зрозуміло після того, як син переповість за столом при Доброхні, дружині графа, куди заглядає татусь через вічко астрономічного приладу. Щотижня, буваючи в рестораціях та в домі Амброзії Бенціровської, Козєбродський говорив у колі чортківських приятелів про продаж телескопа. Діти, розповідав граф, повиростали, а в тому місці, де обладнано домашню обсерваторію, почало затікати. Телескопічна труба виходила у вирізане в черепиці чотирикутне віконце. Очевидно, що через ті тріщини й просочувалися дощі. Про наміри графа Козєбродського дізнався Петро Урбан. Він негайно приїхав до маєтку в Малих Заліщиках бричкою з Берком, з тим, що возив Чортковом Карла-Еміля Францоза. Астрономічну обсерваторійку Козєбродських облаштували на південному розі будинку. Встановили 50-міліметровий телескоп 1865 року, вилитий із латуні та зашпонований деревом. Козєбродський, схоже, хотів якнайшвидше позбутися телескопа — тому пристав на Петрову ціну. Отримавши завдаток, граф, одягнутий у твідовий піджак і зелені галіфе, першим поліз драбиною на горище. За ним — Петро з Берком. Узагалі кімнатка, в якій діти Козєбродського для забави роздивлялися зоряне небо, була малою. Дорослому перед телескопом можна було стояти тільки на колінах. Там одного разу Антось, син Козєбродського, побачив батька, який стояв, як пес. Граф заглядав у телескоп, спрямований не догори, а вниз. Якби Антось здогадувався, на що так уважно дивиться його батько, то й сам почав би підглядати за селянами, а не за сузір’ями. Довший час дружина Козєбродського не могла зрозуміти, чому її чоловік так довго товчеться в обсерваторії. Влітку, коли розпарені селянки на полях задирали спідниці, щоби висцятися, або надвечір герштикалися в річці Вільховець, Козєбродський уподібнювався псові.

«Татусь, — Антось повідомив, — не дивиться на небо».

«А куди він дивиться, синочку?» — з цікавістю запитала Доброхна Козєбродська.

«Він дивиться на землю».

Протягом життя, вимучена постійними зрадами чоловіка, Доброхна Козєбродська з першого синового слова здогадалася, навіщо цей гунцвот використовує телескоп.

«Дякую, синочку — татусь більше не торкатиметься твого телескопа».

«Про що ви говорите? — спробував виправдатися, — я тільки хотів подивитися, чи там не потріскало шкло».

Відтоді Козєбродський зненавидів телескоп. Щоразу, коли йому вдавалося шмигнути до Чорткова, він розповідав усім, що хоче позбутися того пристрою. А тепер така нагода — протікав дах, і покупець трапився.

Урбан привіз телескоп до будинку гімназії. На радощах він не попередив Берка тримати язика за зубами. І що? Наступного дня до Урбана прийшли чортківські гебреї, які, що для них не характерно, пропустили повз вуха базікання Козєбродського, а тепер хотіли виправити свою помилку. А помилка полягала в тому, що телескопом, такою важливою для навчання річчю, володітимуть діти пшениці. Вони і тільки вони матимуть змогу роздивлятися чортківське небо через дарований Господом винахід. І доведеться дітям книжного народу записуватися до української гімназії, або домовлятися з Урбаном у якийсь інший спосіб.

Гебреї прийшли відкупити телескоп, але Урбан навіть чути про таке не хотів…

«А де ви встановите прилад?» — поцікавилися в один голос гебреї.

На це запитання в Урбана відповіді не було.

У будинку, який винайняли для гімназії, телескопа не встановиш: вулицю збоку Вигнанки прикривали високі пагорби, а зі східного також височів перетнутий найдовшою вулицею схил. Для спостережень треба встановити телескоп на підвищенні. Гебреї це розуміли. Найкращим місцем, якщо б довелося Урбанові вибирати, був пагорб збоку Вигнанки.

«Знаєте мій дім, — розпочав найстарший із довгою, по пупа, сивою бородою, — стоїть на Вигнанці, звідки видно місто, як на долоні…»

«То що ви, панове, хотіли б за це?» — запитав присутніх Урбан, коли ті захитали головами, підтримуючи слова найстаршого.

«Щоби наші діти також могли дивитися разом із вашими».

Так і домовилися, що в п’ятницю, перед Суботою, приходитимуть до обсерваторії Урбана гебрейські діти, а в суботу — християнські. У нічному чортківському небі, у космічному просторі напливали сузір’я Великої й Малої Ведмедиць, Дракона, Кассіопеї, Цефея, Жирафа і Рисі. Діти підходили до телескопа й, затримуючись на кілька хвилин, спостерігали нерухомий танець небесних світил. Заглядали в безмежність, відчуваючи себе частиною великого й незрозумілого чийогось задуму.

8 серпня 1914 року Петро спостерігатиме за великим затемненням — в одну мить, коли землею пробіжить сонячна тінь, він встигне побачити через телескоп, як сонце розділиться на дві половини, і як ті дві тремтливі половини, віддалившись одна від одної, знову з’єдналися в одне ціле. Про побачене Урбан промовчить і згадає тоді, коли Франц Йосиф оголосить війну Сербії.

Урбан перед своєю смертю встигне надіслати поштою листівку і свій знімок, зроблений під час вишколу в Фронтендалі. У перший день штурму, коли Белград звільнили від сербських військ, просуваючись із групою, Петро помітить пошту на розі вулиць Краля Михайла і Джуре Якшича, з якої кожного дня возом доставляли пошту до залізничної станції. У кишені офіцерського кітеля Петра лежав приготований лист до нареченої Насті Баревичевої. Але звідки можна було його надіслати? У малих містах, де перебував Петрів полк, поштарі відмовлялися брати від нього конверт. Працівники пошти переконували Урбана, що лист не дійде до адресатки — поштова система імперії пошкоджена, а Митниця Язловецького повіту зайнята росіянами. Поштарі читали газети й добре знали про становище на фронтах. До конверта Петро вкладе знімок із Хаїмом Дермером, з яким проходив офіцерський вишкіл у містечку Фронтендаль. До власника ательє Стефана Вальса за останні місяці заходили військові та забігали молоденькі дівчата. Військові приходили перед закінченням офіцерської школи, а дівчата прибігали з різних кінців міста фотографуватися для гімназійних однокласників, які воювали на фронтах. Усіх Вальс всаджував у плетене крісло, перед квітчастим килимком. На фотографії, призначеній Насті, Петро сидів у кріслі, а Хаїм стояв поруч, поклавши руку на ліве Петрове плече. Після фотографування випускники офіцерської школи вишикувалися на міській площі, перед постаментом цісаря Франца Йосифа. Цісар сидів на улюбленій кобилі. Скульпторові дозволили зліпити кобилу прямо в цісарській стайні, а самого цісаря довелося — з фотографічних портретів. Після слів про службу цісарю й батьківщині молоді офіцери розійшлися по будинках терпимості. А за кілька днів роз’їхалися на фронти. Урбан отримає призначення й потрапить на Балкани до 3-ої армії, якою командував Герман Кьовес фон Кьовесгаза. Приїхавши на Сербський фронт, Петрові було не до листа. Форсування Сави, вуличні бої в Белграді, нічні марші й бажання виспатися викреслили з пам’яті Настю. Він подумав про неї, зустрівши молоду сербську циганку на острові — Аду Циганлію. Дівчина спала в човні, коли підрозділ Урбана, перепливши Саву, розвідував берег, остерігаючись прихованих сербських вояків, що могли несподівано обстріляти. Циганка відбилася від своїх, що пішли з сербською армією до Чорногорії. З її волосся горлиці могли вити гнізда — таке густе й чорне. Починаючи з оголеної шиї, Петро промацав поглядом груди й зупинився на місці, у якому зростаються ноги. Квітчаста спідниця запалася в тому місці, утворивши дельту, як при впадінні Сави до Дунаю. На ногах сплячої були австрійські черевики. Петро обережно, щоб не злякати, постукав ручкою пістолета об дерев’яний борт човна. Дівчина прокинулася. Розплющила очі. Забрала з обличчя скуйовджене волосся й запитала по-циганськи, чого йому треба. Те, що вона побачила австрійського офіцера, зовсім не злякало циганку. Вона встала. Зігнулася, щоби зав’язати шнурівку на черевикові.

«Тумен джівен анде кадофовро?» — знову сказала циганською.