Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Загін, побачений Альтманом, устиг дійти до моста над Джуринкою. Раптом якось несподівано й нервово вдарили дзвони. Тривожні звуки поплили, рознесені вітром, і накрили тривогою селище.

Берко, почувши дзвони, зрозумів, що Мошко все передав так, як треба.

Кожного року після служби на Зелені свята митницька громада зі священником і хоругвами виходила освячувати поля. Здалека ця гурма людей скидалася на бджолиний рій, який летить над польовими дорогами, збурюючи липневу млосну спеку. Процесію розпочинали від Травни й через Рудку, Ставище та Горб-Долину обходили довкола селище. Щороку виходили з церковного подвір’я, повертали ліворуч і йшли вимитою дощовими потоками дорогою через міст до млина. Йшли, співаючи, крутим пагорбом на гору, обминаючи горішній фільварок Волянських, і доходили до Травни. А там дрижатиме уже взята жовтизною, наче цвіллю, пшениця, яку кропитиме священник. Він молитиметься високим голосом — і кожного разу Господь слатиме йому на підмогу з десяток жайворонків. Коли над Митницею пражило сонце — то просили відвернути посуху. Якщо заряджували дощі — відвернути від сльоти. Просили хліба насущного, від якого залежало їхнє життя, бо були вони дітьми пшениці.

Данило Баревич приїхав до церкви бричкою.

Коли загони почали обступати церковне подвір’я, помчав митницькими вулицями додому. Удома натягнув військовий кітель із петлицями лейтенанта, на якому теліпався хрест «За військові заслуги», і швидко, не даючи перепочити коневі, повернувся до церковної брами. Тим часом піхотинці обступили міцним кільцем збурений мир із хоругвами, не даючи нікому можливості вийти за церковний мур. Священник розмовляв зі старшим офіцером. Напруга зростала. Мир на церковному подвір’ї хилитався — здавалося, ось-ось людська маса вихлюпне за мур і почнеться незворотне.

Баревич зіскочив із підніжки брички й, застібаючи на ходу кітель, попрямував до офіцера зі священником. Він чув, як офіцер говорив, що страйк у Митниці незаконний і що власник фільварку граф Анджей Волянський покликав до селища військо, щоб ніхто не бунтував і для збереження порядку. Потім казатимуть, що, побачивши Баревича, офіцери самі підійшли до нього. Тисячі пар очей спостерігатимуть, як Дмитро Баревич у парадному кітелі з військовим хрестом, причіпленому на лівому борті, говоритиме по-німецьки з офіцером. Після розмови військо відступить від церковного мурівця. Казали також, що Лейба Ґольдштейн зупинився перед мостом якраз навпроти Альтманового млина, не вірячи своїм очам, що піхотинці повертаються. Завершилося все тим, що загони забралися до маєтку Волянських, а Ґольдштейн змушений був тиждень годувати піхотинців. Десятьох митницьких селян усе-таки заарештували. Повернулися арештанти, просидівши два тижні у криміналі, і знову жнивували в Ґольдштейна за 1 крейцер на день.

Одного серпневого дня, близько полудня, зі Станіславова прибув потяг. Бриніло розжарене серпневе повітря. У стеблах трави, що пробилися поміж гравій і шпали, дзижчали мухи. Вулицями міста лопотіли метелики. Щойно паротяг випустив клуби білої пари, а поодинокі пасажири вийшли з вагонів і роз’їхалися на бричках, у двірці залишилося двоє: черговий у формі колійовця імператорських залізниць і чужинець. Одяг прибульця виказував зайшлого. Місцеві так не одягалися. Називався він Карл-Еміль Францоз. Так він представився черговому на станції. І розповів, що їхав не до Чорткова, а до Чернівців, але в останню мить передумав. Станційний черговий подивився здивовано на нетутешнього. Він ніколи не бачив людини, яка б захотіла приїхати з самого Берліна до Чорткова. З Відня бували, не з власної охоти, а з обов’язку службового становища. У Станіславові письменник пересів на потяг не до Чернівців, а до Чорткова. Видно було, що йому хотілося з кимось поговорити. Гість не поспішав. Вдихнув перемішане з запахом смоли повітря й увійшов у парадні двері двірця, які вели до почекальні. Усередині було порожньо, лункі кроки від черевиків, підбитих металевими пришвами, процокотіли за Францозом. Перед двірцем одиноко стояла бричка. Візниця, певно, спізнився до станіславівського потяга і зайвий раз не хотів гнати містом коня. Очікував на чудо. І цим чудом для візниці нині став Карл-Еміль Францоз. Навіть поява Месії на чортківському двірці сьогодні не ощасливила б так Берка, як цей пан із сигаретою. Дорогою гість міста розповів Беркові, що приїхав із Берліна й хоче затриматися в Чорткові хоча б на два дні. Берко довіз Карла-Еміля до будинку число 3. Вони розпрощалися. У будинку, в якому чужинець вирішив зупинитися, горішні поверхи винаймалися для постояльців. Про це Францозу сказав Берко. Після Берліна Чортків виглядав селищем: більшість забудови — одноповерхові хати; будинки на два-три поверхи траплялися біля Ринку. В одному з них і зупинився Карл-Еміль.

Від часу прокладеної гілки залізниці через Чортків, якою сполучалися Станіславів і прикордонний Гусятин, містечко, у якому знайшли притулок предки Карла-Еміля, ожило. 1877 року видавництво Едуарда фон Галберґера видало збірку оповідань Францоза «Євреї з Барнова». Двадцятидев’ятирічний письменник описав солодку воду Серету та вуличний гамір єврейських кварталів, вічне торохтіння бричок і селянських возів головною вулицею, що тягнулася згори вниз.

Наступного ранку, виспавшись і поснідавши в ресторані на першому поверсі будинку яєшнею, кавою та булкою з маслом, Карл-Еміль вийшов на вулицю. У нього не було жодних планів. Була субота, і до вечора всі єврейські крамниці — зачинені. Єврейські візниці та їхні коні відпочивають, по синагогах читають Тору. Костел напроти Францозового місця замешкання чекав неділі. З єврейських газет, які він читав у Берліні, Францоз знав, що Довід Моше Фрідман, перший чортківський ребе, жив у своєму палаці. У Карла-Еміля виникло бажання зустрітися з ребе, про якого він чув із переказів його послідовників. Тривале життя Францоза у Відні та Берліні зробило з нього цілком світську людину, яка захоплювалася німецькою культурою. Хасиди ж, що наповнювали містечка Галичини й Буковини, вірили у святість своїх ребе, бо ті були не тільки вченими, а завдяки своїм незвичним здібностям та Божій благодаті ще й розмовляли з Богом. Тепер ребе підсвічували словом і Чортків. Неподалік, на заплічній вулиці, у двоповерховому будинку, куди щойно дійшов берлінський гість, проминуло його дитинство. Він розумів, що враження від повернення не відповідатиме спогадам, які з роками закорінилися в пам’яті. Він побачить той-не-той будинок.

Родина лікаря Гайнріха Францоза, який прожив п’ятдесят років і помер, коли Карлові-Емілю було лише десять, жила в цьому будинку, який Францозу захотілося обнюхати. Він став перед дверима помешкання так близько, що запахи квашеної капусти, розтовченого часнику, кориці, цинамону, сливок і яблук перемішалися в його свідомості. Берлінець торкнувся розсохлих одвірків. Пригадав день, коли помер батько. Ці двері тоді зняли, щоб винести з будинку завинене в білу матерію батькове тіло. Коли двері знімали — пронизливо скреготіли, наче сороки на дощ, металеві завіси.

На кадастровій мапі Чорткова 1859 року центральна частина міста ще якось схожа на місто. Але якщо відійти від Серету й Ринку, то далі заштриховані зеленим квадрати позначають поля й городи. Карл-Еміль повернувся до готелю — і йому подали записку. Він здивувався. Хто міг знати про його перебування у Чорткові, якщо він сам на станіславівському двірці змінив плани подорожі? Мабуть, Берко на радощах заробку розповів усім, що віз поважного пана Карла-Еміля Францоза з Берліна. З’ясувалося, що записку німецькою мовою написала одна молода особа, котра читала Францозові оповідання про Барнов. У записці дівчина зізнавалася, що почула про прибуття Францоза від свого вуйка Берка, який зустрів пана письменника на двірці й не міг натішитися тією зустріччю. Дівчина захоплено писала про письменницький талант, який б’є з кожного речення в оповіданнях і просила вибачення за нахабство, яке собі дозволила: потурбувати поважного гостя своєю нікчемною запискою. Наприкінці вона підписалася — Малке Морґенштерн. Францоз, прочитавши цидулку, запитав у готельного, чи знає той візницю Берка. Готельний відповів, що так. «А як він пишеться?» — поцікавився Карл-Еміль. «Ґрюнфельд» — почув у відповідь.

По смерті батька Францози виїхали з Чорткова. Карл-Еміль переїхав до Чернівців разом із мамою. Сліди дальших родичів з часом затерлися в містечках Галичини й Буковини. Отже, у Чорткові він не планував ні з ким зустрічатися, окрім ребе Довіда Моше Фрідмана, якщо така нагода трапиться. Сьогодні була неділя. Карла-Еміля розбудили костельні дзвони. Завтра, тобто в понеділок, він планував повернутися до Станіславова, а наступного дня сісти на чернівецький потяг. Сьогодні зранку він написав листа до ребе з проханням про зустріч. Вийшовши на вулицю, побачив Беркову бричку. Візниці не було. Мабуть, зайшов до крамниці. Францоз почекав, коли Берко повертатиметься до брички. «Маю до вас одне прохання», — сказав Карл-Еміль, коли підійшов Берко. «З радістю виконаю, пане». «Чи не могли б ви відвезти цього листа до ребе Фрідмана?» Берко взяв лист і запхав до широкої кишені свого халата. «Я маю ще одне питання до вас», — сказав Карл-Еміль. «Яке, пане?» «Чи ви знаєте Малке Морґенштерн?». «Це ж моя сестрінка, — відповів Берко — А звідки ви її знаєте?» «Вона читала мої книжки. І про це написала мені ось у цій записці». Берко згадав, що оповідав свою пригоду на двірці з одним великим паном із самого Берліна, що називається Карлом-Емілем Францозом, у присутності сестри та її дітей, коли за чимось до них заїхав дорогою. «То ви, прошу пана, письменник?» — запитався Берко, який читав у своєму житті тільки Тору. «Так, я пишу книжки, — відповів Карл-Еміль. — Ну, уявляєте, в Чорткові їх хтось таки читає?». І вони з Берком засміялися. Прохання берлінського письменника Берко виконав того ж дня: поїхав до палацу й передав лист. Про що йшлося в тому листі, ми не знаємо, але на понеділок ребе Довід Моше Фрідман призначив Карлу-Емілю авдієнцію. По обіді на берлінця чекали дві несподіванки, але він поки про це не здогадувався, бо перебував у фотомайстерні чортківського фотографа М. Марґуліса неподалік ринку. У невеличкому приміщенні Марґуліс не тільки фотографував мешканців та випадкових гостей міста, частина стіни була книжковою крамницею. Продавав фотограф свої листівки з видами Чорткова у твердих оправах, з тисненими золотом прізвищем фотографа та написом «Pozdrowienie z Czortkowa». Францоз зайшов до Марґуліса, купити кілька листівок. Вибираючи, він не помітив, як господар робітні прилип до вікна. Карл-Еміль подумав, що містом їхатиме драгунський полк. Виправи драгунів завжди привертали увагу мешканців. Людям спирало дух від кавалерійського маршу, кінської сечі та зелено-золотистих гімнюхів, залишених на вулицях. Францоз поцікавився в Марґуліса, що відбувається. А той силоміць схопив берлінця за рукав сюртука й витяг надвір. Головною вулицею їхала бричка. Карл-Еміль упізнав Берка. У бричці сиділа старша пані, а поруч із нею — молода. Берко їхав неквапом, щоб цигани, які йшли за бричкою й тяли веселі мелодії, не залишилися далеко позаду. Францоз запитав, чи це раптом не циганське весілля. Марґуліс, розуміючи, що покупцеві невтямки, що ж насправді відбувається, почав швидко оповідати: «То, прошу пана, пані Бенціровська. Так, так, та, з голови якої вітер здув капелюшок. О, циган уже підняв. Бачите, добігає з капелюшком. Так, так — то Амброзія Бенціровська. Вона біля двірця тримає бордель. А то, — Марґуліс показав пальцем на молоду панну, — то нова дівка пані Бенціровської». «І що вона всіх своїх дівок возить Чортковом і показує їх? — запитав Францоз. «Усіх нових, які приходять до неї на працю», — підтвердив Марґуліс. Заклад пані Бенціровської таємно відвідували військові, адвокати, податкові урядники, працівники банку, колійовці, вчителі, купці, тобто доросла, а подекуди й підліткова чоловіча половина містечка. Саме для них господиня борделю влаштовувала ці виїзди напоказ. Чортків із часом звик до феєрверків циганської музики, яка супроводжувала Бенціровську та її дівок. Жіноцтво плювало вслід бричці, проклинаючи розпусниць, від яких у місті не було спасу. Францоз купив кілька листівок і, пройшовши кілька метрів від Марґулісової робітні, побачив молоду дівчину з букетиком квітів. Дівчина першою підійшла до Францоза і, вклонившись, представилася: «Малка Морґенштерн». Вона подала йому квіти, а берлінець поцілував її в чоло. «Звідки ви мене знаєте?» — поцікавився Францоз. «Я прочитала вашу книжку». «Хіба мої книжки можна придбати в Чорткові?» «Один примірник, — ніяково сказала Малка, — я знайшла у пана Марґуліса». Після зустрічі з Малкою, коли сонце пірнуло в Серет, а Францоз лежав на ліжку, дрімаючи, у двері кімнати обережно постукали. Прийшов служка із синагоги і приніс відповідь на Францозів лист. Ребе Довид Моше Фрідман чемно відповідав, що в понеділок він їде у справах до Садгори, тому не зможе зустрітися з Францозом, про якого багато чув доброго й читав. Ребе писав, що добре знав благословенної пам’яті Гайнріха Францоза, батька Карла-Еміля, з яким знався від часу, коли династія Фрідманів перебралася до Чорткова з Садгори. Наступного дня з чортківського двірця в різних вагонах виїхали до Станіславова чортківський ребе Довід Моше Фрідман і письменник Карл-Еміль Францоз. Ребе їхав у супроводі своїх послідовників, які несли за ним громіздкі валізи з одягом та книжками, а Францоз — із валізочкою, у яку поклав придбані в Марґуліса листівки і прив’ялий букетик Малки Морґенштерн. Ребе через тиждень повернувся до свого палацу, оповідаючи синові про подорож до Садгори, а Францоз чомусь, не затримуючись у Станіславові й змінивши свій попередній план подорожі до Чернівців, повернувся до Берліна. Це були останні відвідини Францозом рідного міста, більше він ніколи до Чорткова не приїде. А може, цих відвідин ніколи й не було?

На початок 1914 року з великої родини Баревичів у Митниці залишився Данило Баревич, праправнук Павла Баревича, наймолодшого сина Гриця Баревича, того, коли пам’ятаєте, що повернувся до селища перед османами. Вивітрилася за ці сотні років пам’ять про Варвару, Мурзу та їхніх дітей. Невідомо куди тоді, у 17 столітті, подівся Матій Баревич. Імовірно, загинув 1683 року при обороні Язлівця. Не можна відтворити будь-якої лінії ще одного сина Гриця Баревича — Івана. Усе, що дійшло з родинних переказів до Данила, виглядало не вірогідно: Іван начебто прийняв мусульманську віру. Виїхав із Язлівця з останнім османським обозом до Стамбула. А наймолодший Павло Баревич — єдиний із Баревичевих дітей, хто залишався до останніх хвилин із батьком і матір’ю під час подій, пов’язаних з облогою поляками язловецької фортеці. Павло не бачив на власні очі, як Антоній Волянський розсік шаблею його батька, бо разом із перестрашеною матір’ю Анною Баревич втекли вони в червоногородські ліси. Але й там їх наздогнала чутка, що Баревичі прийняли іслам, потурчилися. Повернувшись до Митниці, Баревичі наслухалися оповідок митницьких мешканців, які пам’ятали, що Варвара віддалася за турка, а Матій з Іваном служили в османській фортечній залозі. Тицяли на них пальцями. Здавалося Анні, що навіть будинки в Митниці утворили камінну стіну відчуження. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над її головою, вставав уночі й будив серед кріпкого сну… І сказала вона якось про Волянських тяжкі слова. Сказала про голову, легені й печінку, а потім про руки ноги й хребет. Пригасила вогонь своїх слів саламандрою, яку згадала з розповідей Минаса Сириновича. Відбилися ті прокльони від митницьких пагорбів і випали дощем на фільварок Волянських. Стояв під тим дощем Антоній Волянський, тішачись своїми дібрами. Закрутилося йому в голові, отерпли його руки й ноги, кинуло ним до землі. Обпекло вогнем усередині. Аж надвечір знайшли Антонія біля Джуринки, обмащеного болотом і з проламаним черепом. Так було попсовано чоловічу лінію Волянських на всі віки, аж до кінця світу, бо вже перші їхні внуки народилися каліками.

То в Язлівцях перебували Анна з наймолодшим сином Павлом, то в Митниці. Відтак Павлові по смерті Анни вдалося осісти на батьковому ґрунті — як казали, на митних кордонах.

Данило Баревич, батько Насті, мав двох молодших братів-близнюків — Петра й Павла. Обидва виїхали до Америки, бо не могли всі троє вжитися на тому ґрунті, що належав їм.

Баревичів митницькі прозивали «мýрзами». Мабуть, прилипло це прізвисько за ними від Мурзи, який пошлюбив Варвару, дочку Гриця Баревича. Дружині Данила Анні казали «мýрзиха», а Настю називали «мурзишина дівка». Шістнадцятирічна Настя Баревичева доводилася прапраправнучкою Павлові Баревичу, єдиному з тих Баревичів, який покоївся на митницькому цвинтарі. На його могилі зберігся хрест із волоського каменю. Настя була шостим поколінням Баревичів від Павла, на ній мало б перерватися родинне прізвище, бо не було в неї братів. 1914 року Насті виповнилося чотирнадцять. Вона заручилася з Петром Урбаном, учителем чотирикласної школи. Митницькі знали, що Федьо Критай давно поклав око на пишну Настю, але не судилося, бо Баревичі призначили весілля з Урбаном на вересень, після Успіння Богородиці. Війна втрутилася в долю Насті Баревичевої. Після оголошення мобілізації Петро Урбан разом зі ста вісімдесятьма трьома мешканцями Митниці, з-поміж яких, окрім русинів, було десять поляків і троє гебреїв, вирушив на фірах у Чортків до касарень. Опиниться Петро на Італійському фронті, а згодом, у 1915 році, його полк перекинуть до Сербії. Останню листівка від Петра датовано 9 жовтня 1915 року. У ній наречений Насті поквапливим почерком сповістив, що у складі свого полку ввійшов до Белграда. Від того часу листовний зв’язок між Петром і Настею перерветься. Федора ж Критая мобілізують пізніше, хоча він був єдиним сином пристарілих батьків. Після перших кровопролитних боїв військове міністерство Австро-Угорщини оголосить другу хвилю мобілізації, під яку потрапить Федір.

Перше, що зробили Коритовські, отримавши у власність митницькі фільварки — взяли в банку позику. Феліціян узявся перебудовувати занедбаний будинок і господарські споруди. Купив кілька машин, придбав нові сорти пшениці, почав вирощувати тютюн. На початку 1910 року митницькі фільварки Коритовських приносили немалий дохід, і Феліціян задумався: чи не залишити йому військову службу. 1912 року в Коритовських народиться ще одна дитина — хлопчик. Кволий, із викривленим хребтом і горбиком на спині. Гелена переконуватиме Феліціяна, що це внаслідок необережного поводження з тільцем новонародженого при пологах. Але Коритовський знав, яке прокляття переслідує чоловіків родини Волянських, бо, прийшовши в черговий раз від Антонія Блюмфельда, Конрад відкрив Феліціянові дві страшні таємниці: про проклін Баревичів і про те, що в нього, у Конрада, Антоній Блюмфельд виявив сифіліс.

Владислав Алоїз Коритовський мляво боротиметься за своє життя й виживе. Спочатку спатиме в жолобку, витесаному з липи Мицьом, а Гелена в перші місяці його життя часто схилятиметься над сином, прислухаючись, чи він ще дихає. Інколи їй здаватиметься, що лише його серце, завбільшки з горіх, і горб, вбитий скобою між лівою лопаткою і хребтом, держать малого при житті, бо всі інші частини тіла ледве трималися купи. Але маленьке серце стукотіло, і горб ріс.

Остання передвоєнна Пасха припала на 19 квітня, а квітень був дощовий. Розкислими вулицями митницькі вдосвіта пішли до церкви. У темноті покашлювали і шмаркали. Через зиму перестуджені, хрипіли легенями, наче церковна фісгармонія. У перший день Великодніх свят, коли на зазеленілому подвір’ї три кола хороводів виводили гаївки, — розпочалася бійка. Билися люто, до крові. Почали ті, хто вийшов по обіді з Альтманового шинку. Билися, аж кров бризкала з роз’юшених носів і писків. А коли влетів у гурму Федір Критай, то купа збільшилася, бо навіть ґазди закотили рукави й кинулися до бійки. Вимащені болотом чоловіки нагадували дощових черв’яків, що копошаться в землі. Три дні по Великодних святах селище згадувало, хто першим розпочав бійку. Але не згадавши, подивилося, як високо викотилося на небі сонце — і пішло орати звільнену від зими і снігів землю. Були вони дітьми пшениці, від якої залежало їхнє життя, і жили за календарем, який писали їм на небі сонце й місяць.

28 липня 1916 року за григоріанським календарем, якому відповідав 1332/1333 рік за календарем Гіджри, 1363 за вірменсько-григоріанським, 5674/5675 за гебрейським Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. А коли в Європі розпочалася мобілізація — 8 серпня 1914 року за старим стилем — то на небі настало повне затемнення сонця. Спостерігалося воно від Карелії до Чорного моря й захоплювало трьохсоткілометрову смугу — відстань від Чернігова до Житомира. Затемнення, яке спостерігали, закинувши голови, мешканці Російської імперії, наче накреслило майбутній театр воєнних дій і позначило чорною стрічкою найближчі чотири роки світової історії. У «Известиях Рускаго Астрономического Общества» було опубліковано кілька астрономічних розвідок, а в газетах міст, де затемнення змінило навіть колір повітря і природну температуру, писали, що замість сонця над головами міщан висів темний серп. Крізь закоптіле від диму скло, примруживши одне око, мешканець Києва, Чернігова чи Ростова-на-Дону намагався розгледіти чорну корону сонця. Про це затемнення писали навіть європейські й американські газети.

Мицьо знайшов Конрада Волянського у великому порожньому будинку. Він увійшов розповісти про кущі. Їх щозими обгризали зайці. «Бо як приїдуть Коритовські, — думав Мицьо, — то Лейба скаже, що то я не догледів». Деякі кущі троянд, а були серед них південні сорти, до тутешніх морозів були не призвичаєні й переводилися, всихали. Відколи Конрад оселився у митницькому домі, а старий Волянський передав фільварок у володіння Гелені й Феліціянові, садом та рослинністю перед будинком ніхто не займався. Хвалився колись Волянський, що його сад буде кращим за сад Бадені. Та де там!

Мицьо прокашлявся. З половини дому, яку займав Конрад, до нього повернувся лише його ж сухий кашель. Спочатку Мицеві здалося, що рипнули двері. Він чекав, що ось-ось з’явиться перекошена тінь Конрада — вроджена кульгавість вигнула молодому графові хребет, і тому праве плече було ближчим до землі. Мицьо постояв, але ввійти до покою графа не наважився. Лише по обіді, побачивши, якої шкоди завдали заячі нашестя, вирішив знову потурбувати Конрада. Саме того дня кухарка, що варила Волянському, пішла з фільварку додому. Хтось там у неї заслаб. Лише кілька форналів поралося на конюшні. Мицьо, якого любив ще старий Волянський, прислуговував Конрадові. Ґольдштейнові це становище Миця в родині Волянських (хоча яке там становище?) зовсім не подобалося. Та за Конрадом потрібен був догляд — і Мицьо за всім пантрував.

Мицьо плакав над нерухомим Конрадом, як дитина. Слуга знайшов капу, нею накрив у вітальні стіл й переніс туди покійника. Мертвий Конрад був легкий, як подушка, набита гусячим пір’ям. Потім Мицьо вийшов у двір, сказав форналям, що Конрад віддав Богові душу й лежить у вітальні. Ті пішли за Мицьом по хрумтливому снігові, а коли ввійшли в дім — повклякали й почали молитися за небіжчика. Тим часом Мицьо дав знати Лейбі. А сам пішов до отця Феліштана. Отримавши ключі від дзвіниці, вийшов сходами, відв’язав шнури і, як умів, почав калатати у дзвони, бо більше не було кому. Сповістив Мицьо селище, б’ючи в дзвони, що душа графа Конрада Волянського вже закружляла у березневому морозяному повітрі над Митницею.

У квітні, після Пасхи, Коритовські дали наперед знати Ґольдштейнові, що приїдуть до Митниці. Управитель заходився підготовляти дім. Найперше він розпорядився повідчиняти всі вікна і просушити подушки з перинами. За зиму дім, у якому ніхто не мешкав, захворів: кинулася стінами цвіль, місцями поздувалася підлога. З Митниці прийшло два сажотруси. Спочатку повимітали пучками гусячого пір’я забиті сажею закамарки. Потім виносили сажу в путнях до саду, підсипаючи дерева. Коли вирішили пропалити в кахляній грубі, то з тріщин, що виїли в комині зимові вітри, повалив дим. Ґольдштейн знав, що малий тонкошкірий Владислав часто мерз. Навіть у травні, коли траплялися холодні дні, Гелена наказувала пропалювати в грубі.

Квітень видався холодним. Сперте повітря поволі виповзало з митницького дому, який розганяли жінки й дівчата своїми спідницями, прибираючи в покоях. Ґольдштейн найняв п’ятьох, щоб до приїзду Коритовських упоратися. На даху дому біля комина сидів Мицьо. Він вишукував і замазував поміж цеглою діри та тріщини. Ґольдштейн стояв перед входом до будинку й, задерши голову, питав Миця про роботу, але Мицьо не відповідав — до обіду його з даху не стягнеш. То як допитаєшся того дурного ґоя, що ж із тим комином? Декілька чоловіків поралися в саду. В листі до Ґольдштейна, переданому Феліціяном зі Львова, Коритовський сповіщав управителя, що він приїде з агрономом, і просив підготувати для нього кімнату на перші часи. Тоді вперше задумав Феліціян вирощувати на митницьких дібрах тютюн: виписав із Румунії нові сорти й найняв агронома — українця Степана Шипракевича. Ніколи б Коритовський не прийняв українця — хіба мало поляків? — але Шипракевич щойно повернувся з Цейлону й завбачливо запасся рекомендаційними листами від англійської Колоніальної Асоціації Цейлону. Кілька років тому, перебуваючи в Берліні, молодий випускник агрономічного відділу Карлового університету познайомився з англійцями, своїми ровесниками. Був серед них молодий правник Томас Барклей. Барклей повертався за тиждень до Лондона, бо звідти відпливав кораблем на Цейлон. Там отримав працю при губернаторі. Барлей розповів Шипракевичу, що англійські компанії набирають охочих працювати на цейлонських плантаціях чаю та тютюну. Підігріті алкоголем нові друзі вирішили їхати до Лондона разом. Томас обіцяв спробувати допомогти Шипракевичу потрапити в одну з чайних компаній. Так і трапилося. З Лондона вони подалися до Цейлону. Шипракевич прожив там п’ять років. Плітки наступали йому на п’яти. Можливо, наш агроном залишився б у джунглях Цейлону назавжди, але управитель плантації біля містечка Гапутале С. Б. Смит запідозрив свою дружину в подружній невірності. Смит негайно повідомив інших управителів про негідну поведінку Шипракевича. За місяць після викриття Степан повернувся до Європи. На щастя, рекомендаційні листи були написані задовго до конфлікту зі Смитом. Шипракевич був на язиці Чорткова кілька місяців. Його запрошували в польські доми й розпитували про далекий Цейлон. Приходили до Шипракевича купці-юдеї. Випитували з наміром дізнатися, який там клімат, які люди і що можна спровадити до Європи, але виходили розчаровані, дізнавшись, що все в руках англійців, які туди нікого не допускають. «Далеко ж той Цейлон», — міркували гебреї. Шипракевич сказав їм, що плавба з Англії займає сорок п’ять днів. Коритовський зустрів Шипракевича в ресторані готелю «Брістоль». Краєм вуха Феліціян почув, що приїжджий розповідає про цейлонський тютюн. Це була неабияка знахідка! Митницький власник фільварку пів року обмірковував, як засадити поля тютюном. Поруч, у Ягільниці, працювала тютюнова фабрика — у колишньому замку Лянцкоронських. І хоча прибутки з двох митницьких фільварків дозволяли утримувати Коритовським дві вілли — у Чорткові та Львові, — Феліціянові хотілося більшого. У його планах було купити чиншовий будинок у Львові, перебудувати фільварок, привезти з Чехії сільськогосподарську машинерію. Для цього потрібні гроші — чотири тисячі корон для початку вони з Геленою позичили в банку.

Феліціян приїхав із агрономом, коли Мицьо латав у комині останні шпари. Він перший побачив, що збоку Митниці з’явилася бричка. Гелена з дітьми приїде зі Львова до Чорткова. Перебудуть кілька днів на віллі й поїдуть на фільварок. Про це сказав Коритовський, відповідаючи на запитання Ґольдштейна про пані Гелену та дітей. Агроном оселився в кімнаті Конрада. Ґольдштейнові вдалося випуцувати дім, а Мицьові — направити комин. Оточували дім вимерзлі кущі. Коритовський лише махнув рукою на Мицьові слова про живопліт із троянд. Повноправний власник фільварку Феліціян Коритовський після смертей тестя і шваґра захопився своїм господарством. Так би мовити, увійшов у смак. З дня на день у фільварку чекали на тютюнову розсаду. А Коритовський із агрономом уже вибрали лан, який засадять тютюном. Вирішили садити подалі від дому, бо сказав агроном, що коли тютюн зацвіте, то його тяжкий смоляний цвіт забиватиме дихання. Феліціян погодився, передовсім думаючи про малого Владислава Алоїза, бо не лише верблюжий горбик між лопатками непокоїв батька — дитина була вразлива до всього. Повітря навколо будинку мусить бути чистим і запашним.

Тютюнова розсада затрималася на румунській митниці. Постачальник привіз її у фільварок із запізненням. Пророслий тютюнець дорогою прив’яв. Це неабияк засмутило Коритовського, і він накинувся на двох румунів, що привезли замовлену розсаду. Агроном, помацавши привезене, заспокоїв Феліціяна. Через два місяці тютюн виросте вище зросту людини й наллється зеленим соком смоли в клаповухих листках.

На початку серпня, перед початком війни, коли Коритовські з дітьми виїхали на вакації до Трускавця, Чортків облетіла звістка, що хтось пограбував їхню віллу. Про те, що Коритовські їдуть до Трускавця, знав увесь Чортків. Щойно Феліціян із Геленою всілися до першої брички й поцокотіли до двірця, а за ними поїхала друга — зі служницею й дітьми, у старого Миця, якого привезли з Митниці пильнувати дім Коритовських, змокріли очі. Він зачинив браму, перевірив замки й зайшов усередину двоповерхового дому. Більше ніхто Миця живим не бачив. Його знайшли з проламаною головою на третій день, коли жандармерія ввійшла до вілли, перед тим розбивши замок брами. Вхідні двері були прочинені. Мицьо лежав горілиць. Сильний удар залізним предметом проламав ліву частину черепа. Отже, він зустрівся зі злодіями, виходячи з кімнатки, призначеної для кухарки. На кухні були розпороті мішки з борошном і рисом. Злодії після того, як відчинили замки парадних дверей, зайшли всередину і прибили на смерть Миця. Чи той почув їх, чи просто вночі йшов до вітру, ми не дізнаємося. Але злодії прибили Миця й далі почали шастати кімнатами та поверхами. Шукали грошей і золота навпомацки, штрикаючи ножами полотняні мішечки з борошном і крупами, перерізаючи гострими лезами подушки й перини, вивертаючи з шухляд на кухні й у кімнатах столові прибори та різну дрібноту. У переддень грабежу й убивства над містом пройшов дощик. Один жандарм помітив сліди коліс від брички. Феліціян Коритовський підтвердив жандармам, які викликали його до Чорткова телеграмою, що злодії вкрали срібні ложки, золотий жіночий годинник Гелени, кілька мітел із рисової соломи, візницькі ковдри й сорок корон — дві купюри по двадцять, які Феліціян залишив Мицьові перед від’їздом. У мертвого Миця в кишені знайшли файку, яку чомусь злодії не забрали, і годинник, подарований покійному Геленою, коли той вистругав жолобок для Владислава Алоїза. У жандармському постерунку встигли лише взятися до розслідування вбивства і грабежу в домі Коритовських, але 8 серпня оголошено війну, і злочин, про який говорилося в усіх закамарках Чорткова, залишився нерозкритим.

Віллу зачинять, бо Феліціян знову стане військовим, а Гелена з дітьми переїде до Чорнокінецької Волі, а згодом до Кракова, де й переживе з дітьми війну. Протягом усього часу перебування в місті російських військ віллу Коритовських використовуватимуть під лазарет. Якийсь час там житиме російський генерал, потім великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Після війни Коритовські віллу продадуть єврейському купцеві, а самі, доклавши грошей, куплять дім у Львові. Це трапиться тоді, коли Чортків стане містом Речі Посполитої після українсько-польської війни.

На початку війни двічі тяжкий плач накривав Митницю: перший — у серпні 1914 року, коли селянам прочитали указ цісаря про вбивство престолонаслідника. І другий — коли забирали хлопів на вóйну. Як було згадувано, сто вісімдесят трьох митницьких чоловіків покликано до цісарського війська. Зійшлися вони на оголошення сільського громадського уряду о шостій годині по полудні. Наступного дня возами й на піхоту пішли майбутні вояки та офіцери до чортківських касарень. А Феліціян Коритовський примчав із Трускавця в Чортків до полку, де перебував у резерві.