Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Скориставшись порадою офіціанта, навіть перед весіллям Феліціян навідувався до закладу пані Бенціровської. Заходив, як завжди, до Сари Роботнік. Сара об’явилася в Чорткові після 1905 року. Навряд чи вона була російською революціонеркою. Розмовляла німецькою, вставляючи російські слова, яких клієнти, переважно австрійські військові та урядники, не розуміли. Чому вона прибилася до Чорткова — не знати. Може, тому, що тут мешкали євреї? Але ж євреї мешкали по всіх містечках імперії. Могла ж зупинитися в якомусь іншому, бо те, чим вона заробляла собі на життя, прийняло би кожне місто. Казали, що схожа на царицю Савську, хоча не були її ноги покриті вовною, не було в неї й копит. Поговоривши з Сарою, можна було зробити висновок, що в Росії вона закінчила гімназію і, можливо, вищі курси. Говорила на різні теми, цікавилася політикою й літературою. Була ласа на гроші. Усі, хто торкався тонких пальців її руки, відчував прохолоду. Про таких кажуть, що в них жаб’яча кров. Коли Сара роздягалася перед відвідувачами борделю, а їй доводилося це чинити в усі дні, окрім тих, коли в неї були місячні, то перед зором хтивих чоловіків зблискувало білосніжне тіло. На голові, під пахвами й між Сариними ногами чорніло закручене гороховою зав’яззю молоде волосся. І було те волосся, наче болото жирної землі, кимось кинуте на білизнý стіни, вимащеної погашеним вапном. Незвичну красу Сари — повні припухлі губи й великі яблука чорних очей — визнавали навіть у домі Бенціровської. Уміла триматися з чоловіками достойно, навіть із гімназистами. Свідчили, що на її спині така тонка шкіра, що під лопаткою проглядається зелене серце.

Перед війною вона щезне з Чорткова з юдейським купцем у кареті з вензелями, викладеними перлами. Опівночі під’їде та карета до дому Бенціровської — і хтось свистом викличе красуню Сару. У тридцятих Коритовському привидиться Сара Роботнік на курорті Віареджіо. Везтимуть її на возику дві служниці. Гелена смикне тієї миті чоловіка за руку, показуючи рибальський човен, що повертатиметься з ранішнім уловом. Коритовський після того ще раз обернеться, але жінки, сповненої глибоких чорних очей на тлі синього перламутру моря, ніде не буде. Протягом цілого життя йому снилося Сарине зелене серце, білий сніг її привабливого тіла й російські слова, які Сара залишила графу на пам’ять.

Для Гелени дім із сімнадцятьма кімнатами, з двома фортепіанами й фісгармонією стане великим нещастям, яке звалиться на її непрактичний характер. Приїжджаючи до Митниці підлітком із батьками, вона ходила на Джуринку, блукала з сільськими дітьми пшеничними полями, збираючи блавати, дикий мак і рум’янок. У родинному домі, до якого поверталася з прогулянок, збиралася сім’я. Улітку вона була тут на вакаціях із братом, але ніколи не хотіла Гелена тут мешкати. Отримавши в посаг Митницю, молода господиня з подивом обходила кімнати і спальні — скільки всього в них понаскладано! — так наче бачила це вперше. У спальнях — подушки й перини, набиті гусячим і качачим пір’ям, простирадла, ковдри, гуцульські килими, у кімнатах — венеційське шкло, портрети Волянських, бібліотека, столики, крісла.

Навіть у туалетній кімнаті, в якій милися, нагріваючи воду в мидницях, — дерев’яне крісло-туалет. Геленин батько купив його для бабці, графині Розвадовської. Коли стара графиня квочкою всідалася на те крісло, то горщик із накривкою виносила надвір молода служниця, затуляючи пальцями ніс, минаючи Волянського, зануреного у старовинні папери. В одній із господарських прибудов Гелена знайшла дві скрині з крупами й борошном. У коморі — поскладані буханці хліба й булок, горщики з маслом, кошики яєць, солонину. У пивниці на гаках висіли теляча полядвиця, розпатрані кури й качки. У кадубах — молоко, масло та сир від шістдесяти голландських корів. На стриху сушилися на мішковинах мак, лісові й волоські горіхи, пахла зав’язана в коси цибуля. Усе це Лейба показав Гелені, коли вони обходили будинок і подвір’я.

Феліціян обійшов стайні з кіньми й коровами, а наступного дня в супроводі старшого форналя, бо Лейба поїхав до Тлустого, об’їхав митницькі поля.

Перші ночі у власному домі Гелені хотілося свята. Вона попросила хлопця, що розливав нафту до каганців та ліхтарів, почепити їх у кожнім покої. По цілому дому розливався солодкий запах нафти.

На свіжих простирадлах і подушках цілу ніч зміями шурхотіли тіла Феліціяна й Гелени.

Вони були в домі одні.

У перші дні березня вітри зі східного пагорба, що нависав над селищем вздовж Джуринки, розпорошували сніг і зсували землю на шлях і річку. Від початку березня в митницькому домі ніхто не спав. Надходив реченець Гелениних пологів. Послаблені м’язи ледве втримували велике черево. Гелена вставала лише до туалетної кімнати, а решту часу постійно лежала в ліжку. Ревно молилася, щоби народилася дівчинка. Лікар Рихард Францоз із Чорткова вперше був присутній при таких важких пологах. Він обмацував Геленин живіт і ніяк не міг зрозуміти, де знаходиться голова плоду. Якогось дня за сніданком Францоз відверто сказав Коритовському, що якщо так потриває ще два дні, то Гелена може померти. Після сніданку Коритовський із лікарем вийшли на подвір’я й мовчки обійшли столітні сосни. Сікло мілким крижаним сніжком. Повернувшись до будинку, почули несамовитий крик, що долинав із кімнати породіллі. За якийсь час Францоз тримав на руках новонароджену дівчинку, яку обережно передав кушарці. І, нахилившись до Гелени, сказав: «Дівчинка». Молода мати щасливо всміхнулася і знепритомніла.

Новонароджену Алєксандру-Анну Коритовську похрестять в отців домініканців у Чорткові. Дочекаються, коли вітри злижуть сніги й повсюди проб’ється перша яскрава трава. Народження доньки затримало Коритовських у Митниці, куди Феліціяна запросив Конрад. Гелена в останні місяці перед пологами потерпала від різних страхів, їй снилися страшні сни. Коли Феліціян сказав їй, що поїде на кілька днів до Митниці провідати Конрада, якого старі Волянські примусово привезли зі Львова, бо підхопив гонорею, вона зголосилася їхати з ним. Конрад лікувався в Чорткові, у Блюмфельда. Після курсу лікування Людвіка Волянська, порозмовлявши з Анджеєм, відправила Конрада до Митниці.

«Конрад мусить стриматися», — сказала Людвіка.

«Від чого, мамо?» — запитав чоловік.

«Від дівок, — шепнула Людвіка, — заодно подивиться, що там робить Лейба».

Конрад приїхав до Митниці по Різдвяних святах. Поселився у двох великих кімнатах зі спальнею у правому крилі будинку. Ґольдштейн з родиною займав ліве крило. Для Ґольдштейнових дітей, цієї пташиної зграї, настали сумні дні. Конрад заборонив їм галасувати й бігати коридорами будинку. Після появи нового господаря дім, наповнений дитячими криками, вереском і плачем, онімів. З’явилася кухарка. Раз на тиждень хтось із митницьких жінок приходив прибирати в кімнатах і обпирав Конрада. Через тиждень Конрад написав листа матері — сповіщав про плани переселення Ґольдштейна з його виводком та про те, що шукає для них у Митниці хату. Лейба Ґольдштейн, дізнавшись про наміри Кондрада, написав листа Анджеєві Волянському, благаючи графа вплинути на Конрада й зачекати до весни, не переселяти його родину зараз, бо серед зими він не може з одинадцятьма дітьми забратися з фільварку.

Волянські доручили Феліціянові поїхати до Митниці й вирішити, як бути.

До приїзду Феліціяна Конрад таки спровадив Ґольдштейна з будинку, не послухавши батька. Волянський просив сина дозволити Ґольдштейнові перебути в домі до весни. Врешті-решт дозволено було управителеві переселитися в інший будинок на долішньому фільварку — його Волянські роками використовували як літню резиденцію.

Тільки тому, що Гелена не захотіла залишатися сама в Чорткові, Коритовські прибули до Митниці обоє. Це було наприкінці лютого. На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині. У такому стані повертатися до Чорткова не зможе. З Чорткова терміново викличуть лікаря Рихарда Францоза, до прибуття якого біля Гелени чергуватимуть дві митницькі кушарки.

Феліціян Коритовський, якому довелося затриматися у фільварку, опише свою митницьку зиму в сухому рапорті до командира полку, а детальніше — у листі своїм тестям Волянським. Сповістить, що дівчинка народилася здоровою і що Гелена мусить затриматися тут, допоки не почуватиметься ліпше. Писатиме, що пологи були важкі, але дякуючи Господу Богу та лікарю породілля почувається з кожним днем краще. Конрад, сповіщав зять, прогулюється парком, читає книжки, інколи в супроводі двох форналів їздить верхи околицями Митниці. Найбільше боявся Феліціян якоїсь моровиці, що цієї зими могла б кинутися в селищі, як то часто трапляється в зимові та весняні місяці, але — писав він до Волянських, — у селищі померло за цей час від старості троє селян і десятилітній хлопець, який застудився.

Граф Анджей Волянський не любив Митиці й митницьких фільварків. Волів, щоб дібра його бабці Барбари перейшли у спадок комусь іншому. Після одруження Коритовського з Геленою він радо відписав маєток молодій парі разом із прокляттям свого роду. Не любив цього селища на горбах, які нанизували на себе простір, а зі сходу впиралися у високий берег. Не любив цієї річки, що прорила собі русло й живилася весняним снігом, осінніми дощами й підземними джерелами, щороку підтоплювала городи у глибоких видолинках. Приїжджав сюди рідко, а якщо таке траплялося, то не затримувався надовго. З управителями митницьких фільварків листувався — і цього йому вистачало.

Дім Волянських занепадав. Довголітній управитель митницьких фільварків Лейба Ґольдштейн роками не дбав ні про дім, ні про фільварки. Волянський бачив, що велике подвір’я перед домом заростало дикими кущами, хирів сад. Ґольдштейнові діти казилися в некошених травах. У саду паслися Лейбині корови й коні. Улітку зелені мухи з перламутровими крилами кружляли над коров’ячим лайном. Якогось року приїхав Волянський, як завжди тримаючи свою суху руку в кишені. Дріботів біля нього Ґольдштейн із паперами, що мали свідчити, як вправно він, Лейба, сіє, збирає і продає усе, що зародить митницька земля. Волянський звик до Ґольдштейна, якому все-таки вдавалося господарювати з прибутками. Кожного разу, приїжджаючи до Митниці, Анджей Волянський помічав, що Ривка, дружина Лейби, народжувала здорових дітей, яких було в управителя одинадцятеро. Граф згадував свого Конрада і був щиро переконаний, що це місце для його роду прокляте.

Питав Волянський Ґольдштейна:

«А хто, пане Ґольдштейн, народився?»

«Дівчинка», — відповідав Ґольдштейн.

«Дівчинка?» — перепитував Волянський і замовкав. Але якщо Ґольдштейн відповідав: «Хлопчик», то Волянський допитувався, чи в новонародженого усі пальці на руках і ногах. Або: чи з очима? Або: чи нема якої іншої вади на його тілі? А коли Ґольдштейн відповідав, що нема, то Волянський переривав розмову й, відмовляючись навіть від обіду, приготовленого Ґольдштейном для таких випадків в одній із кімнат будинку, — їхав геть. Частіше зустрічався з Ґольдштейном у Чорткові, приїжджаючи на день чи два владнати паперові та банківські справи й пообідати в ресторані.

Ґольдштейн платив митницьким на день 1 крону. В урожайні роки спроваджував людей із буковинських сіл, а коли там траплявся неврожай або їх підтоплювало, то приходили самі. 1902 року Митниця застрайкувала й не вийшла на жнива. Лейба через товстенських гендлярів збіжжям спровадив буковинських, митницькі побили їх і прогнали. Тоді управитель написав до Анджея Волянського — і той відповів: «Викликай військо».

На самі Зелені свята до Митниці ввійшли збоку гостинця й фільварку два загони австрійських піхотинців. Тридцять вояків під командуванням двох офіцерів.

Уся християнська Митниця клінчала в церкві та на церковному подвір’ї, коли священник, тримаючи в руках хліб і вино, промовив над золотою чашею: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів!» Це трапилося саме тоді, коли частина загону, що йшла збоку Ягольниці, проминула Альтманів млин. Берко Альтман, який ніколи не бачив у селищі стільки війська, аж присвиснув. Він покликав свого старшого сина й наказав бігти до церкви, щоб той повідомив мир.

«До церкви, татусь?» — перепитав здивований одинадцятилітній Мошко.

«До церкви», — сказав Берко й обтер білою від борошна долонею свої руді вуса й бороду.

Мошко перебіг вулицю й шаснув у сусідський город, обсаджений квасолею та бобом. Траплялися Мошкові високі коноплі, листя яких різало лице, і будяки чіплялися до його пейсів, але він біг у напрямку зеленого світла.