Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

— Громадяни Анчурії! — загримів він, підіймаючи високо над головою ключі від палацу. — Я прибув сюди, щоб віддати ці ключі — ключі ваших домівок і свободи — вашому обраному президентові. Кому ж віддати їх? Убивці Енріко Оліварри чи його синові?

— Оліварра! Оліварра! — закричала й завила юрба. Всі викрикували це магічне ім’я — чоловіки, жінки, діти й папуги.

Ентузіазм охопив не тільки простий народ. Полковник Рокас піднявся по сходах і театрально поклав свою шпагу до ніг молодого Рамона Оліварри. Чотири міністри обняли його один за одним. Капітан Крус подав команду — і два десятки гвардійців з “Летючої сотні” спішились і утворили кордон навколо сходів палацу.

Але Рамон Оліварра схопився за можливість виявити свій природжений політичний геній. Він подав знак солдатам розступитись і спустився сходами на вулицю. Там, унизу, не втрачаючи ні гідності, ні своєї поважної елегантності, — так одмінився він, скинувши руду кучму, — Оліварра почав брататися з пролетаріатом.

Обнімав усіх підряд — босих, брудних, індіанців, карібів, дітей, жебраків, старих, молодих, солдатів, грішних і праведних, не обминаючи нікого.

Поки на кону розігрувалася ця дія драми, робітники сцени теж виконували покладені на них обов’язки. Два драгуни капітана Круса схопили за вуздечки коней, запряжених у карету Лосади; інші оточили карету щільним колом і поскакали геть із диктатором та обома непопулярними міністрами. Очевидно, їм заздалегідь приготували місце. У Кораліо немало добре заґратованих кам’яних приміщень.

— Червоне виграє, — сказав містер Вінченті, спокійно закурюючи іще одну сигару.

Капітан Кронін кілька хвилин уважно придивлявся до того, що відбувалося внизу, біля сходів палацу.

— Славний хлопець! — раптом вигукнув він, мовби з полегкістю. — А я все думав: невже він забуде свою любку?

Молодий Оліварра знов піднявся по сходах і сказав кілька слів генералові. Шановний ветеран спустився вниз і підійшов до Паси, що стояла, здивована вкрай, на тому самому місці, де Діккі покинув її. Знявши капелюх з пером, сяючи медалями та орденами, генерал заговорив до неї, подав руку й повів маленьку святу вгору кам’яними сходами Casa Morena. І тоді Рамон Оліварра ступив кілька кроків їй назустріч і принародно взяв її за обидві руки.

І коли знову скрізь навколо залунали вигуки, капітан Кронін та містер Вінченті обернулись і пішли до берега, де їх чекала гічка.

— Завтра буде в Анчурії новий “présidente proclamada”[180], — задумливо сказав містер Вінченті. — Звичайно, вони не такі надійні, як ті, що їх обирають. Але цей молодець начебто з доброго матеріалу. Він сам задумав і провів усю цю кампанію. Удова Оліварри, як ви знаєте, була багатенька. Коли її чоловіка вбили, вона виїхала в Штати й дала своєму синові освіту в Іельському університеті. Компанія “Везувій” розшукала його й підтримала в цій невеличкій грі.

— Як це чудово, — напівжартома сказав Кронін, — мати можливість у наші дні скидати уряди й ставити нові за власним уподобанням!

— О, це чистісінький бізнес, — відгукнувся Вінченті, спинившись і пропонуючи недокурок сигари мавпі, що гойдалась на гіллі апельсинового дерева.— І на цьому стоїть тепер цілий світ. Треба було як-небудь спекатись отого зайвого реала за банани. Ми обрали найкоротший шлях.

XVII. Дві відставки

Перед тим як спустити завісу над цією строкатою комедією, нам залишається виконати ще три обов’язки. Два з них були обіцяні; третій має не меншу силу.

На самому початку програми цього тропічного водевілю було дане слово пояснити, чому Куций О’Дей з Колумбійського розшукного агентства втратив свою посаду. А також було обіцяно, що загадковий Сміт ще раз вийде на сцену й розповість нам, за якою таємницею він уганяв на берегах Анчурії тієї ночі, коли під час свого самотнього чатування накидав стільки сигарних недопалків навколо кокосової пальми. Ці розгадки були обіцяні. Але залишається виконати ще одне — найбільше — завдання: зняти гадане обвинувачення, обгрунтоване цілою низкою наведених вище (і правдиво викладених) фактів. І один голос, промовляючи, виконає ці три завдання.

У Нью-Йорку, на одному з молів Північної річки[181], сиділо два суб’єкти. Пароплав, що прибув з тропіків, почав вивантажувати на пристань банани та апельсини. Іноді з перестиглої в’язки падав додолу банан, а то й два, і тоді один із суб’єктів плентався до нього, швидко підбирав і повертався назад поділитися з товаришем.

Один з тих людей був у стані крайнього занепаду. Дощ, вітер та сонце, як видно, добре попрацювали над його одягом. На виду в нього ясно позначився руїнницький вплив алкоголю. І все ж таки на його яскраво-червоному носі блищало бездоганне золоте пенсне.

Другий ще не встиг так низько спуститись по згористій дорозі Нездатних. Правда, цвіт його життя вже зів’яв, пішов у насіння — насіння, яке не прийметься, мабуть, ні на якому ґрунті. Але там, де він блукав, ще залишались перехресні стежки, які могли б знову вивести його на дорогу корисної праці без допомоги зледащілих Чудес. Він був невисокий на зріст, але кремезний, з косими, тьмяними, як у ската, очима, з вусами, як у бармена. Ми пізнаємо ці очі й ці вуса; ми бачимо, що Сміт, власник розкішної яхти та яскравого костюма, той самий Сміт, що приїздив до Кораліо з якоюсь таємничою місією і так по-чаклунськи пропав, знову з’явився перед нами, хоча уже й без аксесуарів своєї колишньої величі.

Засунувши в рота третій банан, чоловік у золотому пенсне раптом виплюнув його з гидливою гримасою.

— Чорт би побрав усі фрукти! — сказав він зневажливим тоном патриція.— Два роки я прожив у тих краях, де росте оця погань, її смак назавжди залишається в роті. Краще вже апельсини. Постарайтесь, О’Дей, роздобути для мене парочку, коли трапиться дірявий ящик.

— Так ви жили там, де мавпи? — запитав другий, у якого трохи розв’язався язик від сонячного тепла та лагідно-соковитих фруктів.— Довелось і мені там побувати. Але недовго — кілька годин. Я тоді працював у Колумбійському розшукному агентстві. Оті мавпи й підвели мене. Якби не вони, я б досі служив у тому агентстві. Я розкажу вам, як це сталось.

Якось принесли до контори записку від шефа такого змісту: “Негайно пришліть О’Дея. Дуже важлива справа”. Я тоді був найперший детектив у всьому агентстві. Мені завжди доручали серйозні справи. Я мав з’явитись до шефа в район Уолл-стріту.

Прибувши на місце, я знайшов шефа у якійсь приватній конторі. З ним було багато директорів, зовсім розгублених. Мене ознайомили зі справою. Президент страхової компанії “Республіка” зник невідомо куди, захопивши сто тисяч доларів готівкою. Директори дуже хотіли, щоб він повернувся, але ще дужче хотіли повернути гроші. Вони сказали, що гроші їм украй потрібні. Вони дізналися, що того ж дня, вранці, старий з усією своєю родиною, яка складалася з дочки та великого саквояжа, сів на фруктовий пароплав і вирушив до Південної Америки.

У одного з директорів була напоготові яхта, і він віддав її мені, у повне моє розпорядження. За чотири години я вже мчав щодуху навздогін за тією фруктовою посудиною. Я добре знав, куди прямував старий Уорфілд — його звали Дж. Черчілл Уорфілд. У ті часи у нас були угоди про видачу злочинців з усіма країнами світу, крім Бельгії та цієї бананової республіки, Анчурії. В Нью-Йорку не знайшлося жодної фотографії старого Уорфілда — хитрун заздалегідь подбав про це, — але у мене був докладний опис його зовнішності. До того ж, він мав при собі даму, а з дамою ніхто не заховається. Вона була неабияка пташка, не з тих, чиї портрети друкують у недільних газетах. Ні — справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці.

Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан — великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз.

До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу — стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов’яга. Він показав мені, де живе консул. Консул — зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься “Карлсефін” і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на “Карлсефіні” — жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була — перехопити вкрадені гроші. Вони, звичайно, не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані.

Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною — у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені.

Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сплять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, — ні, сер, краще жити в Божій країні[182] та харчуватись у їдальні для бідних!

[180] Présidente proclamada — президент, якого висуває безпосередньо народ (іспан.).

[181] Піенічна річка — так називається пролив Гудзон у його нижній течії.

[182] Божа країна — іронічна назва Сполучених Штатів.