Президент Лосада був літній чоловік із сивуватою борідкою і домішкою індіанської крові, про що свідчив ясно-коричневий колір його обличчя. Він їхав на чолі процесії. Його карету оточувала кавалькада охоронців — славнозвісна сотня легкої кавалерії капітана Круса, El Ciento Huilando. Позаду виступав полковник Рокас із батальйоном регулярного війська.
Кругленькі гострі очі президента поглядали сюди й туди: він ждав привітань, а скрізь бачив байдужі, застиглі обличчя. Анчурійці люблять видовища, це у них у крові; всі, хто міг триматись на ногах, повиходили на вулицю подивитись на урочистий кортеж. Але дивились вони осудливо; мовчки тиснулись на вулиці, аж до самих коліс карети, висипали на червоні черепичні покрівлі, але хоч би один вигукнув “viva!”[178]. Ні вінків з пальмового та апельсинового віття, ні розкішних низок паперових троянд не звисало з вікон та балконів, як того вимагав звичай. Апатія, глухе незадоволення та докір здавались тим більше зловісними, що не можна було зрозуміти, звідки вони виникли. Ніхто не боявся вибуху, повстання незадоволених, адже в них не було ватажка. Ні президент, ні його вірнопіддані не чули, щоб навіть пошепки хтось вимовив ім’я, навколо якого незадоволення могло б викристалізуватись в опозицію. Ні, боятись не було чого. Народ спочатку знаходить собі нового кумира, а тоді вже розбиває старого.
Після того як майори в червоних поясах, полковники з золотим гаптуванням на мундирах та генерали в еполетах нагарцювалися вдосталь, процесія вишикувалась по-новому й рушила по Кальє Гранде до президентського палацу Casa Morena, де щороку влаштовувалась привітальна церемонія для новоприбулого правителя Анчурії.
Процесію очолював швейцарський оркестр. За ним їхав верхи місцевий comandante з загоном війська. Далі — екіпаж із чотирма міністрами, серед яких особливо впадав в око військовий міністр, старий генерал Пілар, сивоусий, з виправкою солдата. Потім — карета президента, де сиділи ще два міністри — фінансів та внутрішніх справ; її оточувала легка кавалерія капітана Круса, тісно вишикувана в дві шеренги по чотири. А за ними — решта: сановники, судді, видатні військові та світські прикраси громадського та приватного життя.
Тільки заграв оркестр і процесія рушила, як у бухту Кораліо, наче якийсь лиховісний птах, прослизнула на очах у президента і його почту “Валгалла”, найшвидкохідніший пароплав компанії “Везувій”. Звісно, в цьому не було нічого загрозливого — торгова фірма не заходить у війну з державою, — але й сеньйор Еспірісіон, і ще дехто в тих каретах подумали, що компанія “Везувій” готує для них якусь несподіванку.
Тим часом як голова процесії повертала до президентського палацу, капітан “Валгалли” Кронін та містер Вінченті, один із членів компанії “Везувій”, встигли висадитись на берег. Задерикувато, енергійно, безтурботно прокладали вони собі дорогу крізь натовп, що затопив вузенькі тротуари. У білих костюмах, огрядні, життєрадісні, з виразом добродушної зверхності, вони вбирали в себе очі серед темної маси непоказних анчурійців, коли зупинилися за кілька кроків від сходів Casa Morena. Дивлячись поверх голів, вони помітили, що над низькорослою юрбою маячить іще одна голова. То була вогненна кучма Діккі Малоні; вона різко виділялась на тлі білої стіни, дуже близько від сходів. Його широка, чарівна усмішка показувала, що він помітив гостей.
На Діккі був чорний, добре пошитий костюм, як і годилось у такий урочистий день. Поруч нього стояла Паса; голова її була покрита незмінною чорною мантильєю.
Містер Вінченті пильно подивився на неї.
— Мадонна Ботічеллі[179], — сказав він серйозно.— Цікаво, коли вона замішалась у гру? Мені, правду сказати, не подобається, що він сплутався з жінками. Я думав, він триматиметься далі від них.
Капітан Кронін так зареготався, що мало не одвернув увагу натовпу від процесії.
— З отакою кучмою на голові? Триматиметься далі від жінок? Та ще хто — Малоні? Хіба він не має дозволу? Але облишмо дурниці. Що ви думаєте про всю цю справу? Признатись, на таких флібустьєрських витівках я мало розуміюсь.
Вінченті знову кинув погляд на голову Діккі й посміхнувся.
— Rouge et noir, — сказав він. — Гра починається. Робіть ставки, джентльмени! Наші гроші на червоному.
— Хлопець він хоч куди, — сказав Кронін, схвально глянувши на високу, струнку постать біля сходів.— Але все це мені нагадує аматорську виставу. П’єса занадто довга для сцени; у повітрі пахне гасом; самі дивляться, самі й декорації міняють.
Вони припинили розмову, бо генерал Пілар вийшов з першої карети і став на верхньому східці Casa Morena. За давнім звичаєм він, як найстаріший член кабінету, мав виголосити привітальну промову і вручити президентові ключі від його офіційної резиденції.
Генерал Пілар належав до числа найшановніших громадян республіки. Герой трьох воєн і незчисленних революцій, почесний гість багатьох європейських дворів, красномовний оратор, друг народу, він являв собою найвищий тип анчурійця.
Тримаючи в руках позолочені ключі від палацу, він розпочав свою промову історичним оглядом; сказав кілька слів про попередні уряди та про поступ цивілізації та добробуту від перших невиразних рухів за свободу аж до теперішніх часів. Перейшовши потім до правління президента Лосади, він повинен був би за традицією виголосити панегірик його мудрому керівництву та народному щастю. Але тут генерал Пілар зупинився. Далі, не мовивши й слова, підняв ключі високо над головою й почав пильно розглядати їх. Стрічка, якою вони були перев’язані, затріпотіла на вітрі.
— Він досі дме, цей вітер! — вигукнув захоплено оратор. — Громадяни Анчурії! Подякуймо сьогодні святим: наше повітря, як завжди, вільне!
Покінчивши таким робом із правлінням Лосади, він несподівано перейшов до Оліварри, найпопулярнішого з усіх правителів Анчурії. Оліварра був забитий дев’ять років тому, у розквіті сил, у розпалі корисної, плідної діяльності. В убивстві обвинувачували фракцію ліберальної партії, на чолі якої стояв сам Лосада. Чи обґрунтоване було те обвинувачення, чи не обґрунтоване, а честолюбний кар’єрист Лосада досягнув своєї мети тільки через вісім років.
Коли генерал Пілар торкнувся цієї теми, його красномовство полилось вільним потоком. Любовною рукою намалював він образ добродійного Оліварри. Він нагадав людям, як мирно, безпечно, щасливо жилось їм у той час. Ніби для контрасту, він оживив у пам’яті присутніх, з яскравими подробицями, ті громові vivas любові та схвалення, якими зустрічали президента Оліварру, коли він з’являвся на їхніх святах під час останнього зимового візиту до Кораліо.
І тут уперше народ почав виявляти свої почуття. Тихий, стриманий гомін прокотився в натовпі, як морський прибій на узбережжі.
— Ставлю десять доларів проти обіду у “Святому Чарлзі”, що виграє червоне, — зауважив містер Вінченті.
— Я ніколи не закладаюсь проти своїх інтересів, — сказав капітан Кронін, закурюючи сигару.— А балакучий цей генерал, як на його вік. Про що він говорить?
— Я розумію по-іспанськи, — відповів Вінченті, — коли за хвилину вимовляють не більше як десяток слів. А в цього буде сотні дві. Не знаю, про що він говорить, але він розпалює їх!
— Друзі і браття, — тим часом провадив генерал Пілар, — якби я міг сьогодні простягти руки над тужливою безмовністю могили Оліварри “Доброму”, Оліварри, що був одним із вас, що проливав сльози, коли ви страждали, й усміхався, коли ви раділи... я знов повернув би його вам... Але Оліварра мертвий... Він загинув від руки підлого душогуба!
Оратор обернувся до карети президента і сміливо поглянув на Лосаду. Його рука все ще була піднята вгору, неначе підпираючи останні слова. Приголомшений президент слухав цю незвичайну привітальну промову. Він відхилився назад, тремтячи від гніву та здивування, вп’явшись темними руками в подушки карети.
Потім він простяг руку до оратора, наполовину підвівшись, і різко крикнув якусь команду капітанові Крусові, начальнику “Летючої сотні”. Але той нерухомо сидів на коні, схрестивши руки на грудях, мовби й не чув нічого. Лосада знову відкинувся на подушки карети; його темне обличчя помітно зблідло.
— Але хто сказав, що Оліварра мертвий? — раптом вигукнув оратор, і старечий голос його зазвучав, як бойова сурма.— Тіло його — в могилі, але свій дух він заповів народові, що його він так любив. І не тільки дух, а й свої знання, свою доблесть, свою доброту, і більше — свою молодість, свій образ... Громадяни Анчурії! Хіба ви забули Рамона, сина Оліварри?
Кронін та Вінченті, які пильно стежили за Діккі, раптом побачили, що він скидає капелюх, зриває з голови копицю рудого волосся, стрибає на сходи й стає поруч генерала Пілара. Військовий міністр поклав йому руку на плечі. Всі, хто знав президента Оліварру, знову побачили ту саму левину поставу, те саме одверте, сміливе обличчя, те саме високе чоло з характерною лінією чорного, густого, кучерявого волосся.
Генерал Пілар був досвідчений оратор. Він скористався хвилиною мертвої тиші, яка буває перед грозою.
[178] Viva! — Хай живе! (іспан.).
[179] Ботічеллі — Сандро Ботічеллі (1445—1510) — видатний італійський живописець доби Відродження.