Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Чимало було розмов і здогадів про мету його приїзду до Кораліо. Але скоро він поклав їм край, відкривши невеличку крамницю для продажу тютюну, ласощів та всяких індіанських виробів, які приставлялися з глибини країни: фібро-шовкового краму, черевиків з оленячої шкіри та плетених комишевих кошиків. Але й після того він не змінив своїх звичок: днями й ночами пив та грав у карти з comandante, начальником митниці, шефом поліції та іншими гульвісами з місцевих чиновників..

Якось Діккі побачив Пасу, дочку мадами Ортіс. Дівчина сиділа біля бокових дверей готелю де лос Естранхерос. І вперше за все своє перебування в Кораліо Діккі неначе прикипів на місці. Але зразу ж обернувся й побіг із швидкістю оленя шукати місцевого ферта Васкеса, щоб той представив його Пасі.

Молоді люди називали Пасу “La Santita Naranjadita”. Naranjadita по-іспанськи означає певний відтінок кольору, для якого важко підшукати відповідне англійське слово. Дуже приблизно прізвисько Паси можна було б віддати так: “Маленька Свята з надзвичайно-гарно-делікатно-апельсиново-золотистою шкірою”.

Разом з іншими напоями мадама Ортіс продавала й ром. А ром, як ви знаєте, спокутує ганебні вади всіх інших товарів. Не забудьте, що виготовлення рому — монополія уряду Анчурії; а продавати державні вироби — діло цілком респектабельне, якщо не почесне. І вела своє діло мадама Ортіс так, що й найпричепливіший педант не зміг би виявити в ньому жодного порушення. Одвідувачі пили боязко, в пригніченому настрої, наче на похоронах, бо у мадами було таке старовинне й пишне родовідне дерево, що навіть ром утрачав коло нього свої животворні властивості. Бо хіба ж вона не була з роду Іглесіа, що прибули в цей край разом з Пісарро?[162] І хіба її покійний чоловік не був comisionado de caminos y puentes[163] усієї цієї округи?

Вечорами Паса сиділа біля вікна в кімнаті, суміжній з тією, де пили, й замріяно бринькала на гітарі. Незабаром до неї по двоє, по троє заходили молоді кабальєро й сідали на стільці, рівно, як під лінійку, розставлені під стіною. Вони брали в облогу серце молодої “Santita”. Їхній метод (що не витримав би конкуренції розумніших залицяльників) полягав у тому, що вони випинали груди, набирали войовничого вигляду та викурювали силу-силенну сигарет. Навіть святі з делікатно-апельсиновою шкірою воліють, щоб до них залицялись як-небудь інакше.

Донья Паса заповняла безодні отруєного нікотином мовчання звуками своєї гітари і здивовано запитувала себе: невже всі романи, в яких вона читала про галантних і... помітніших кавалерів, брехня? Через певні інтервали часу в кімнату впливала з пульперії мадама; в очах її поблискувало щось таке, що будило спрагу в гостей, і тоді чулося шарудіння туго накрохмалених білих штанів і хто-небудь з кавалерів просив дозволу відлучитись до буфету.

Що Діккі Малоні рано чи пізно дослідить і це поле, можна було сподіватися з цілковитою певністю. Мало було дверей у Кораліо, куди б він не просував свою руду голову.

За неймовірно короткий строк після того, як він уперше побачив Пасу, він уже сидів поруч неї, біля її гойдалки. Мовчки підпирати плечима стіну — не входило в його систему залицяння. Він вважав за найкраще атакувати з близької відстані. Здобути фортецю одним зосередженим, палким, красномовним, невідпорним штурмом — така була тактика Діккі.

Паса походила з найгордовитішого іспанського роду в країні. До того ж у неї були неабиякі особисті достойності. Два роки, проведені в одній новоорлеанській школі, натхнули Пасу честолюбними мріями й поставили її значно вище від звичайних коралійських дівчат. І все ж таки вона скорилась першому рудоволосому гультяєві з гострим язиком і чарівною усмішкою, який прийшов до неї й зумів як слід позалицятись.

Дуже скоро Діккі повів її до невеличкої церковці в кутку майдану — й довга низка її аристократичних найменувань збагатилася ще одним: “місіс Малоні”.

І от їй — з такими лагідними очима святої й фігурою теракотової Псіхеї[164] — довелося сидіти самій за прилавком убогої крамнички, тим часом як Діккі пиячив та гуляв із своїми ледачими приятелями.

Жінки із властивим їм від природи тонким чуттям скористались нагодою для вівісекції й почали делікатно колоти Пасу поведінкою її чоловіка. Вона поглянула на них, палаючи прекрасним, немеркнучим полум’ям скорботної зневаги.

— Ви, ледачі корови, — сказала вона своїм рівним, кришталево чистим голосом, — хіба ви знаєте, що таке справжній мужчина? Ваші чоловіки — maromeros[165]. Вони здатні тільки крутити сигарети в холодку, поки сонце не припече й не скоцюрбить їх. Вони день у день вилежуються в гамаках, а ви причісуєте їх та годуєте свіжими фруктами. Мій чоловік не такий, у нього зовсім інша кров. Хай собі п’є. Коли він вип’є стільки вина, що в ньому можна буде втопити всіх ваших нікчем, він прийде сюди, до мене, і буде більше мужчиною, аніж тисяча ваших pobrecitos[166]. Він мені гладить і заплітає волосся, а не я йому; він для мене співає; сам знімає з мене черевики й цілує мені ноги — ось тут і тут. Він обіймає мене... О, ви нізащо не зрозумієте! Нещасні сліпі, що ніколи не знали мужчини!

Іноді щось дивне творилось вечорами в крамниці Діккі. В передньому приміщенні було темно, але в задній кімнатці Діккі з невеличким гуртком своїх друзів сидів за столом і до пізньої ночі провадив якісь потаємні розмови. Потім тихенько випускав гостей на вулицю, а сам підіймався вгору, до своєї маленької святої. У його нічних гостей був вигляд змовників; усі вони були в темних костюмах і темних капелюхах. Звичайно, ці темні діла були помічені, і в місті почались розмови.

На іноземців, що жили в Кораліо, Діккі начебто не звертав ніякої уваги. Гудвіна уникав, а хитрий маневр, з допомогою якого йому пощастило врятуватись від історії доктора Грегга про трепанацію черепа, досі згадується в Кораліо як шедевр блискавичної дипломатії.

Він одержував багато листів, адресованих то містерові Діккі Малоні, то сеньйорові Діккі Малоні, і Паса дуже пишалася цим. Коли стільки людей хочуть листуватися з ним, значить, і справді його вогненна шевелюра сяє на цілий світ. А про що писалось у тих листах, вона ніколи не цікавилась. От би вам таку дружину!

Діккі припустився в Кораліо тільки однієї помилки: він опинився без грошей у дуже неслушний час. Звідки взагалі брались у нього гроші, ніхто не знав; адже його крамничка майже не давала прибутку. Та раптом таємниче джерело вичерпалось, та ще й у дуже скрутний для Діккі час. Саме тоді, коли comandante, дон сеньйор полковник Енкарнасіон Ріос, кинув погляд на святу, що сиділа в крамниці, й відчув, як серце в нього тьохнуло.

Comandante, який добре знався на всіх тонкощах залицяння, спершу натякнув на свої почуття дуже делікатно: одягся в парадну форму й став ходити козирем перед вікнами Паси. Вона несміливо поглянула на нього своїми святими очима й помітила, що він дуже скидається на її папугу Чічі; вона навіть усміхнулась. Comandante побачив усмішку, яка мала зовсім інше значення, ніж він думав, і вирішив, що справив потрібне враження, самовпевнено зайшов до крамнички й наблизився до дами, щоб сказати комплімент. Паса набрала холодного вигляду; він посилив атаку. Вона велично розгнівалась; він, зачарований ще більше, зовсім забув про обачність і став наполягати. Вона наказала йому вийти з крамниці; він спробував схопити її за руку, і... увійшов Діккі, широко усміхаючись, повний білого вина й самого сатани.

Він витратив п’ять хвилин на те, щоб покарати comandante за всіма правилами науки, так, щоб тому боліло якомога довше. Потім викинув необачного зальотника за двері, на каміння вулиці непритомного.

Босоногий поліцейський, що стежив за пригодою з другого боку вулиці, засвистів. З-за рогу, від казарм, прибігло чотири солдати. Коли побачили, що порушник порядку — Діккі, вони зупинились і теж почали свистіти. На сигнал прибуло підкріплення — ще восьмеро солдатів. Вважаючи, що сили тепер приблизно рівні, вояки почали наступ на злочинця.

Діккі, охоплений бойовим завзяттям, нахилився до comandante, видобув шпагу, яка була в того біля пояса, й атакував противника. Регулярна армія кинулась навтіки, і Діккі переслідував її чотири квартали, жартома поколюючи шпагою верескливий ар’єргард та черкаючи шоколадні п’яти, що мелькали перед ним.

Але з цивільною владою не вдалось так легко впоратися. Шестеро метких, мускулястих поліцейських подолали його й з тріумфом, хоч і не без побоювання, перепровадили до в’язниці. Вони охрестили його “ЕІ Diablo Colorado”[167]і глузували над солдатами, які зазнали поразки.

Діккі довелося, вкупі з іншими арештантами, дивитися крізь заґратовані двері на зарослий травою невеличкий майдан, на ряд апельсинових дерев, на червоні черепичні покрівлі та на глиняні стіни дрібних крамничок.

На заході сонця стежкою, яка перетинала майдан, потяглася сумна процесія: зажурені жінки несли банани, касаву та хліб — харчі для бідолашних в’язнів, своїх близьких, яким вони постачали засоби для життя. Приходити дозволялось двічі на день — вранці та ввечері. Республіка давала своїм примусовим гостям воду, але годувати їх не хотіла.

Увечері вартовий вигукнув ім’я Діккі, і той підійшов до дверних ґрат. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, яка запинала їй голову та плечі, виглядало не обличчя, а осяяна печаль; ясні очі дивились на Діккі так жадібно, наче хотіли витягти його з-за ґрат до себе. Вона принесла смажене курча, кілька апельсинів, ласощі та білу хлібину. Солдат оглянув їжу й передав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно й коротко, трепетно-ніжним, як флейта, голосом.

— Ангеле життя мого, — сказала вона, — повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш — життя мені нестерпне, коли ти не зі мною. Скажи, чи можу я тобі чим-небудь допомогти? Коли ні, я ждатиму тебе — тільки недовго. Завтра вранці я прийду знов.

Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів по ув’язненню, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів’я та причину його, яка б вона не була. Він дуже добре знав, що гроші відразу б визволили його з неволі.

Два дні підряд Паса приходила до нього в призначений час і приносила їжу. Щоразу він жадібно допитувався в неї, чи не прийшов який лист або пакет, і щоразу вона сумовито хитала головою.

Вранці третього дня вона принесла тільки невеличку хлібинку. Під очима в неї були темні кола. Виглядала вона спокійною, як завжди.

— Сто чортів! — сказав Діккі, що розмовляв то по-іспанськи, то по-англійськи, коли як заманеться.— Це занадто пісна їжа, muchachita[168]. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чого-небудь кращого?

[162] Пісарро — Франсіско Пісарро (14707—1541) — іспанський конкістадор, завойовник Перу.

[163] Comisionado de caminos y puentes — доглядач шляхів та мостів (іспан.).

[164] Психея — в давньогрецькій міфології донька бога сонця Геліоса, кохана Амура, красі якої заздрила сама Венера.

[165] Maromeros — канатні танцівники (іспан.).

[166] Pobrecitos — бідолахи (іспан.).

[167] ...El Diablo Colorado — “Рудий чорт” (іспан.).

[168] Muchachita — дівчинка (іспан.).