Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п’ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі — й виглядає так, ніби от-от запитає: “Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання?” Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина — ну, справжній тобі персик! — вбрана так, наче тільки що з П’ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав:

— Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас.

— Хто ви? — запитав старий.

— О’Дей, — відповідаю, — з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші — і, може, вам подарують провину. Їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п’ять хвилин на обміркування.

Я вийняв годинник і став чекати.

Тут устряла молода леді. Високого лету пташка! З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П’ята авеню створена для неї.

— Увійдіть же, — мовить вона, — не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба?

— Минуло три хвилини,— сказав я.— Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент “Республіки”?

— Визнаю, — каже він.

— Добре, — кажу я. — Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії “Республіка”. А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда.

— О-о! — каже молода леді, начебто думаючи.— Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка?

— Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком.

Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию.

— О батьку, батьку! — вигукує вона таким собі контральтовим голосочком.— Невже це правда? Невже ти взяв чужі гроші? Скажи мені, батьку!

Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі.

Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечу, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи.

Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж.

— Містере детективе, — каже він якоюсь ламаною мовою. — Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії “Республіка”. У вас є який-небудь суд?

— Суд? — кажу я. — Я не маю ніякого відношення до...

— Судно, — поправляє його молода леді.— А ви не смійтесь. Мій батько за походженням німець і не дуже добре володіє англійською мовою. На чому ви приїхали?

Дівчина була вкрай засмучена. Вона притулила хустку до лиця й щохвилини приказувала: “О батьку, батьку!” Потім підійшла до мене й поклала свої лілейно-білі руки на мій костюм, який спершу так неприємно вразив її. Мені запахтіли мільйони фіалок. Першокласна леді! Я сказав, що прибув на приватній яхті.

— Містер О’Дей, — каже вона. — О, заберіть нас якомога швидше з цього жахливого краю! Ви заберете нас? Ви не відмовите? Скажіть, що не відмовите!

— Спробую, — відповів я, намагаючись не показати, що й сам до смерті хочу відпровадити їх на солону воду, поки вони не передумали.

Вони погоджувались на все й просили тільки ні в якому разі не вести їх до шлюпки через місто. Казали, що бояться розголосу і що їм не хотілося б тепер, коли вони повертаються до Нью-Йорка, попасти на сторінки газет. Присягалися, що не підуть зі мною, поки я не пообіцяю приставити їх на яхту без свідків. І я погодився, аби не розгнівити їх.

Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, чекаючи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого! З собою брати його я не зважувався, боявся, щоб де-небудь не перестріли мавпи.

Молода леді каже, що кольорова жінка могла б віднести їм записку. Я присів до столу, написав кілька слів і віддав жінці, пояснивши, куди треба віднести записку, а вона трусить головою та скалить зуби, як павіан.

Тоді містер Уорфілд почав сипати їй слова на якомусь закордонному жаргоні, а вона киває головою та повторює “Сі, сеньйор” разів п’ятдесят, коли не більше, і потім біжить геть із запискою.

— Стара Августа розуміє тільки по-німецьки, — каже міс Уорфілд і посміхається до мене. — Ми зупинились у неї, щоб розпитати, де можна знайти квартиру, й вона умовила нас випити кави. Вона каже, що виховувалась в одній німецькій сім’ї в Сан-Домінго.

— Дуже можливо, — відказав я.— Але ви можете обшукати мене й не знайдете жодного німецького слова, крім “нікс ферштей”[183] та “нох ейнст”[184]. Ризикну зауважити, проте, що “сі, сеньйор” більше скидається на французьку мову.

І от ми втрьох накинули круга аж поза передмістям, щоб не попастись кому-небудь на очі. Ми плутались у ліанах, у папороті, в бананових кущах і взагалі в тропічних краєвидах. Околиці того мавпячого міста такі самі дикі, як Центральний парк у Нью-Йорку. Ми вийшли до берега за добрих півмилі від міста. На березі під кокосовою пальмою спав один смаглявець, а біля нього лежала рушниця завдовжки десять футів. Містер Уорфілд бере рушницю й закидає в море.

[183]  ...нікс ферштейн — не розумію (нім.).

[184] ...нох ейнст — ще одну (нім.).