Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Паса подивилась на нього, як дивиться мати на кохану, але вередливу дитину.

— Не гнівайся, — тихо сказала вона. — Завтра не буде й цього. Я витратила останній сентаво.

І вона притулилась ближче до ґрат.

— Продай усі товари в крамниці. Візьми за них, скільки дадуть.

— Ти думаєш, я не пробувала? Я хотіла продати за десяту частину ціни, але ніхто не дає жодного песо. У цьому місті немає жодного реала для допомоги Діккі Малоні.

Діккі похмуро зціпив зуби.

— Це все comandante, — пробурчав він. — Це він підбурює всіх проти мене. Ну, почекай же, почекай, поки відкриються карти!

Паса заговорила ще тихше, майже пошепки.

— Слухай, душа душі моєї, — сказала вона. — Я намагалась бути твердою, але я не можу жити без тебе. Вже три дні...

Діккі помітив, як у складках її мантильї тьмяно блиснула сталь. Поглянувши на нього, Паса вперше побачила його обличчя без усмішки — суворе, погрозливе, рішуче. І раптом він підняв руку, і усмішка знов осяяла його, як промінь сонця. З моря долинув хриплий гудок пароплава, що саме заходив у гавань. Діккі покликав вартового, що походжав біля дверей:

— Що то за пароплав?

— “Катаріна”.

— Компанії “Везувій”?

— Певна річ.

— Іди ж, picarilla[169], — весело сказав Діккі, — до американського консула. Скажи, що я хочу побалакати з ним. Подбай, щоб він прийшов негайно. І гляди! Не показуйся з такими очима, бо я обіцяю тобі: сьогодні ж уночі ти покладеш голову мені на руку.

Консул прийшов за годину. Під пахвою в нього була зелена парасоля, і він нетерпляче витирав лоба.

— Послухайте, Малоні, — сказав він дражливо. — Ви собі гадаєте, що можете бешкетувати скільки завгодно, а я вас визволятиму з біди. Я не воєнний департамент і не золота копальня. У цій країні є свої закони, як ви знаєте, і, між іншим, є такий, що забороняє трощити голови регулярній армії. Ви, ірландці, завжди встряєте в бучу. Не знаю, що я тут можу зробити. Тютюну хіба прислати для розваги... або газет.

— Нечестивець! — суворо перервав його Діккі. — Ти й на йоту не змінився! Ти виголосив точнісінько таку промову, коли на хори нашої каплиці забрались гуси та осли старого Койна, а винуватці хотіли сховатись у тебе в кімнаті!

— О небо! — вигукнув консул, похапцем надіваючи окуляри. — Ви теж закінчили Ієльський університет? І ви були в тій компанії? Я не пам’ятаю жодного студента з рудим... жодного на прізвище Малоні. Ах, скільки тих студентів не скористалися своєю освітою! Один із найкращих математиків випуску дев’яносто першого року продає тепер лотерейні квитки в Белісі. А в минулому місяці сюди заїздив колишній студент Корнельського університету. Тепер він молодший стюард на судні, що перевозить гуано[170]. Коли хочете, Малоні, я напишу в департамент. І може, вам треба тютюну або газ...

— Мені треба, — швидко перебив його Діккі, — тільки одного: ідіть до капітана “Катаріни” і скажіть, що його хоче бачити якомога швидше Діккі Малоні. Скажіть йому, де я. Поспішіть. Це все.

Консул був радий, що відбувся такою дрібницею, й подався геть. Незабаром з’явився капітан “Катаріни”, здоровенний чолов’яга родом із Сіцілії, й підійшов до дверей тюрми, безцеремонно розштовхавши вартових. Так завжди поводилась в Анчурії фруктова компанія “Везувій”.

— Я дуже шкодую, дуже шкодую, — сказав капітан, — що сталась така неприємність. Я весь до ваших послуг, містере Малоні. Ви матимете все, що вам потрібно. Все, що накажете, буде зроблене.

Діккі поглянув на нього без усмішки. Його руде волосся не заважало йому бути суворим і поважним. Він стояв, високий і спокійний, зімкнувши уста в пряму горизонтальну лінію.

— Капітане де Люкко, мені здається, що в мене ще є капітали у вашій компанії, і капітали не малі, належні мені особисто. Ще на тому тижні я просив вислати мені деяку суму. Гроші не прийшли. Ви самі знаєте, що потрібно для цієї гри. Гроші, гроші і ще раз гроші. Чому їх не вислано?

— Їх вислали з “Крістобалом”, — жваво відповів капітан.— Де зараз “Крістобал”? Я бачив його біля мису Антоніо з поламаним валом. Якийсь катер буксирував його в Новий Орлеан. Але я захопив гроші з пароплава, бо знаю, що вони вам край потрібні. У цьому конверті тисяча доларів. Коли не вистачить, можна ще принести, містере Малоні.

— Поки що досить, — сказав Діккі. Він пом’якшав, коли розгорнув конверт і поглянув на півдюймової товщини пачку гладеньких, бруднуватих банкнот.

— Ех, зелененькі, — сказав він ніжно, і в погляді його засвітилась пошана. — Чи є на світі така річ, якої б не можна було купити за них, капітане?

— У мене було троє друзів, — відповів капітан, що полюбляв іноді вдаватись у філософію, — і в них були гроші. Один спекулював цінними паперами й нажив десять мільйонів, другий — уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив.

— Виходить, — сказав Діккі, — відповіді треба шукати у Всевишнього, на Уолл-стріт[171] та у Купідона[172]. Так що питання залишається.

— А скажіть, будь ласка, — провадив капітан, охоплюючи багатозначним жестом усе оточення Діккі,— це... не має відношення до вашої крамнички? Може, вам не пощастило з вашими планами?

[169] Picarilla — лукава дівчинка (іспан.).

[170] Гуано — поклади висушеного в умовах сухого клімату посліду морських птахів, цінне добриво.

[171] Уолл-стріт — вулиця в Нью-Йорку, на якій розташовано фондову біржу, ряд найбільших банків США. У переносному значенні — фінансова олігархія США.

[172] Купідон — в античній міфології божество кохання.