— Ні, ні, — відповів Діккі. — Це просто невеличка приватна справа, відхилення від мого основного заняття. Кажуть, для повноти життя треба зазнати бідності, кохання та війни. Тільки, звичайно, не за одним заходом, capitan mio[173]. Ні, з моїм ділом усе гаразд. Торгівля йде дуже добре.
Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав:
— Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна?
— Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре.
— Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада[174], мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя.
Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта.
Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув’язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько:
Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці — погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу, Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї.
— Тобі невесело дома,— пояснила вона.— Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити!
Діккі засміявся й кинув геть папери.
— Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене!
Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів “Катаріни”.
Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко.
— Я подумала, — сказала вона, випереджаючи запитання Діккі, — про які дурниці мріють дівчата. От я, наприклад: заносилась високо тільки тому, що скінчила школу в Штатах. Заміж вийти збиралась тільки за президента. І дивись, рудий пройдисвіте, для якого безславного життя ти викрав мене!
— Не втрачай надії, — сказав Діккі, усміхаючись.— У Південній Америці було чимало президентів-ірландців. У Чілі був диктатор на ймення О’Гіггінс. Чому Малоні не може бути президентом Анчурії? Скажи тільки слово, santita mia[175], і ми розпочнемо гру.
— Ні, ні, ні, ти, рудий розбишако, — зітхнула Паса. — Я задоволена, — вона поклала голову йому на плече, — і цим!
XVI. Rouge et noir[176]
Ми вже згадували, що народ почав виявляти незадоволення відразу після приходу до влади нового президента. Це почуття дедалі зростало. Мовчазне, похмуре — воно помітне було всюди в Анчурії. Навіть стара ліберальна партія, якій подавали допомогу Гудвін, Савалья та інші патріоти, розчарувалась у своєму ставленику. Лосада так і не зумів зробитись народним кумиром. Нові податки та нове мито на імпорт, а головне — потурання військовим властям, які жорстоко утискували цивільне населення — зробили його найнестерпнішим президентом з часів мерзенного Альфорана. Більшість його міністрів так само була настроєна проти нього. Армія, до якої він піддобрювався, дозволяючи солдатам тиранити мирних жителів, була його єдина і — поки що — досить міцна підпора.
Але найбільш нетактовним ходом нового уряду була незлагода з фруктовою компанією “Везувій”. У цієї організації було дванадцять пароплавів, а капітали її перевищували увесь бюджет Анчурії — з усіма його активами та боргами.
Цілком природно, що така солідна фірма, як компанія “Везувій”, не могла не розгніватись, коли нікчемна роздрібна республіка, без будь-якої ваги, спробувала притиснути її. Отже, коли агенти уряду звернулись до фірми по субсидію, вони дістали ввічливу відмову. Президент одразу ж відплатив новим митом на експорт: один реал на кожну в’язку бананів — річ, не чувана у фруктових республіках! Компанія “Везувій” вклала великі капітали в пристані та плантації на узбережжі Анчурії, агенти її побудували собі гарненькі будинки в містах, де їм доводилось працювати, і досі підтримували найкращі відносини з республікою — на обопільну користь. Якби компанія була змушена покинути країну, вона зазнала б величезних збитків. Продажна ціна бананів — від Вера-Крус до Трінідада — була три реали за в’язку. Це нове мито — один реал — розорило б усіх садоводів Анчурії й наробило б немало клопоту компанії “Везувій”, якби вона відмовилась платити його. Проте з якихось невідомих причин “Везувій” і далі купував анчурійські фрукти по чотири реали за в’язку й не допускав, щоб садоводи зазнавали збитків.
Ця гадана перемога ввела в оману його превосходительство; йому закортіло нових тріумфів. Він послав свого емісара для переговорів з представником фруктової компанії. “Везувій” відрядив містера Франзоні, маленького, гладкого, життєрадісного чоловічка, який завжди зберігав спокій і любив насвистувати арії з опер Верді[177]. Інтереси Анчурії взявся захищати сеньйор Еспірісіон, чиновник міністерства фінансів. Зустріч відбулась у каюті пароплава “Сальвадор”, що належав “Везувієві”.
Сеньйор Еспірісіон розпочав переговори повідомленням про намір уряду побудувати залізницю, яка б сполучала берегові райони країни. Згадавши про вигоди для компанії “Везувій” від такої дороги, він дуже недвозначно натякнув, що внесок на будівництво залізниці, наприклад, у сумі п’ятдесят тисяч песо, не перевершить прибутків, що їх матиме компанія.
Містер Франзоні твердив, що ніякої вигоди від залізниці для компанії “Везувій” не буде. Як представник “Везувія”, він відмовляється внести п’ятдесят тисяч песо. Але — на свою особисту відповідальність — міг би запропонувати двадцять п’ять.
Чи правильно зрозумів сеньйор Еспірісіон, що сеньйор Франзоні пропонує двадцять п’ять тисяч песо?
Ні в якому разі. Двадцять п’ять песо. І не золотом, а сріблом.
— Ваша пропозиція образлива для мого уряду! — вигукнув, обурено підводячись, сеньйор Еспірісіон.
— Тоді, — погрозливо сказав Франзоні, — ми зробимо деякі зміни.
Ніяких змін у своїй пропозиції компанія не зробила. Невже містер Франзоні мав на увазі зміни в уряді?
Так стояли справи в Анчурії, коли наприкінці другого року правління Лосади в Кораліо відкрився зимовий сезон. Отже, коли уряд і світське товариство вирушили у свою щорічну подорож на узбережжя, було ясно, що поява президента в Кораліо не викличе безмежної радості у населення. Приїзд веселої столичної компанії в це місто був призначений на десяте листопада. Від Солітаса в глиб країни тягнеться на двадцять миль вузька колія. Звичайно уряд їде в екіпажах від Сан-Матео до кінцевого пункту цієї залізниці, а далі вже поїздом — до Солітаса. Звідси врочиста процесія рушає до Кораліо, де в день її прибуття влаштовуються пишні церемонії та свята. Але цього року світанок десятого листопада не віщував нічого доброго.
Хоч дощова пора вже минула, в повітрі було парко, як у червні. Цілий ранок сіялась дрібна мжичка. Процесію зустріла в Кораліо дивна тиша.
[173] Capitan mio — мій капітане (іспан.).
[174] Алькад — старшина громади, суддя в Іспанії та країнах Латинської Америки.
[175] Santita mia — моя свята (іспан.).
[176] Rouge et Noir — Червоне і чорне (франц.).
[177] Верді — Джузеппе Верді (1813—1901) — видатний італійський композитор.