Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

— Дивно, звідки вона все це знає, — каже Тобін по дорозі на пристань.

Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває у небезпечному настрої, коли задоволений собою. Ми повертались пароплавом і коли почули оклик “Кому потрібні послуги офіціанта?”, Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали.

На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу, і оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт.

Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом.

Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано:

— Джон, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою!

— Нічого, — кажу я. — Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.

— Глянь, — каже він, — на цю біляву жінку, яка сидить он там. А пам’ятаєш нефа, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.

Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб розбушуватися, діставши для цього підходяще виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі — просто дурниці.

— Слухай, — каже Тобін. — Тобі не дано сприймати дар пророкування або розуміти чудеса тих, ким рухає натхнення. Що сказала тобі дама хіромантка по моїй руці? Тепер це проходить перед твоїми очима. “Стережіться,— сказала вона, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності”. Хіба ти забув про того негра, хоч і він одержав трохи неприємностей від мого стусана? Чи можеш ти показати мені світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?

Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні Айленді навіть без будь-якого втручання з боку хіромантії. Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не почне це здійснювати.

— Слід тобі знати, — каже він, — що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю кривоносого чоловіка, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джон, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?

Пароплав причалив опів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін ішов без капелюха.

На розі вулиці під газовим ліхтарем стояла людина і дивилась поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, подібно до змії, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він став дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він підходить прямо до цього чоловіка, і я разом з ним.

— Добривечір вам! — каже йому Тобін.

Чоловік виймає з рота сигару і видавлює з себе дружнє привітання.

— А чи не скажете ви нам ваше ім’я і дасте нам цим змогу встановити його розміри?— питає Тобін.— Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.

— Моє ім’я, — ввічливо каже чоловік, — Фріденха-усман-Максімус Г. Фріденхаусман.

— Довжина підходяща, — каже Тобін. — А чи не вживаєте ви при написанні “О” де-небудь на протязі вашого імені?

— Ні, не вживаю, — каже чоловік.

— А можете ви написати його з літерою “О”? — стурбовано довідується Тобін.

— Якщо ваша совість дозволить вам, — каже носач, — і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад.

— Дуже добре, — каже Тобін. — Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін.

— Дуже приємно познайомитись, — каже чоловік вклоняючись. — А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки.

— За двома ознаками, — відповідає Тобін, пояснюючи йому, — які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.

Чоловік кинув курити і глянув на мене.

— Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.

— Ніяких, — відповідаю я, — крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, — мабуть, брешуть лінії Тобінової руки.

— Обидва ви один одного варті, — каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. — Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч.

Промовивши це, він засовує у рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого — крокую я.