Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

— Біллі Кйоу! — вигукнув Уайт, простягаючи вільну руку (в другій була сковорідка).— Цікаво, з якої не-цивілізованої країни ти приїхав?

— Привіт, Керрі! — сказав Кйоу, підсовуючи стілець до плити та гріючи задубілі пальці.— Дуже радий, що так скоро знайшов тебе. Цілий день рився в телефонних довідниках та ходив по картинних галереях. А в пивниці на розі мені зразу сказали, де ти живеш. Я так і думав, що ти досі сидиш над своїм малюванням.

Кйоу оглянув майстерню гострим поглядом знавця.

— Так, у тебе це вийде, — оголосив він, лагідно кивнувши кілька разів головою. — Ота велика картина в кутку, де ангели, зелені хмарки та фургон з оркестром, якраз те, що нам треба. Як вона в тебе зветься, Керрі? “Сценка на Коні-Айленд”[145]?

— У мене була думка назвати її “Вшестя на небо пророка Іллі”, — сказав Уайт. — Проте, можливо, ти ближче до суті.

— Назва немає значення, — поблажливо сказав Кйоу. — Найголовніше — рама та багатство фарб. Ну, а тепер я коротко оповім тобі про свою справу. Я зробив невеличку подорож на пароплаві, проїхав дві тисячі миль, аби притягти тебе до участі в одній справі. Як тільки я задумав її, я зразу ж згадав про тебе. Чи не поїхав би ти зі мною, щоб намалювати одну картину? Дев’яносто днів на роботу й п’ять тисяч доларів гонорару.

— Рекламувати вівсяну кашу або еліксир для зміцнення волосся? — запитав Уайт.

— Це зовсім не реклама.

— Що ж це має бути за картина?

— Довго розповідати, — сказав Кйоу.

— Нічого, розповідай. А я тим часом, з твого дозволу, догляну за ковбасою. Як тільки вона стане трохи темніша від брунатного ван-дейківського відтінку, її зразу ж треба знімати.

Кйоу розповів про свій проект. Вони поїдуть удвох до Кораліо, де Уайт розіграє з себе видатного американського портретиста, який нібито подорожує по тропічних країнах для відпочинку від своєї напруженої, добре оплачуваної роботи. Є всі підстави сподіватись — і це ясно навіть бізнесменові, звиклому до второваних шляхів, — що художник з такою високою репутацією неодмінно дістане замовлення увічнити на полотні образ президента і опиниться під зливою pesos, яка спадає на кожного, хто вміє догоджати слабостям диктатора.

Кйоу розраховував на десять тисяч. Адже портретистам платять і більше. Витрати на дорогу й можливі прибутки — пополам. Отак він виклав свій проект Уайтові, з яким спізнався на Заході ще до того, як один присвятив себе мистецтву, а другий зробився бедуїном[146].

Невдовзі змовники покинули непривітну майстерню Уайта і влаштувались у затишному куточку сусіднього кафе. Там просиділи вони до пізньої ночі над старими конвертами та недогризком синього олівця Кйоу.

О дванадцятій годині Уайт скоцюрбився на своєму стільці, поклав підборіддя на кулак і заплющив очі, щоб не бачити поганих шпалер.

— Гаразд, Віллі, я поїду,— сказав він спокійно й рішуче. — У мене є дві-три сотні заощаджень — на ковбасу та квартиру — і я спробую щастя з тобою. П’ять тисяч! Я зможу прожити два роки в Парижі й один — в Італії! Завтра ж почну пакувати речі.

— Ні, ти почнеш пакувати через десять хвилин, — сказав Кйоу. — Завтра вже настало. “Карлсефін” відходить о четвертій. Ходім до твоєї малярні, я допоможу тобі.

Щороку Кораліо на п’ять місяців стає фешенебельним центром Анчурії. Тільки тоді в місті починається справжнє життя. З листопада до березня Кораліо фактично стає столицею країни. Туди перебирається президент зі своєю офіційною родиною, а за ним і вся столична знать. Люди, які над усе полюбляють утіхи, обертають цей сезон у безперервне свято; забавам та веселощам немає краю. Бенкети, бали, ігри, купання в морі, процесії, театральні вистави додають приємності їхнім розвагам. Славнозвісний швейцарський оркестр із столиці щовечора грає на маленькому майдані, і всі чотирнадцять карет та інших екіпажів, які є в Кораліо, похоронно-повільно, але самовдоволено кружляють по місту. З гір спускаються індіанці, схожі на доісторичних кам’яних ідолів, і продають на вулицях свої вироби. У вузеньких проходах — тиснява, лепетливий, щасливий, безтурботний потік веселого людства. Ошаліла дітвора в коротеньких спідничках і з позолоченими крильцями за спиною верещить під ногами розбурханого натовпу. Особливо помпезно обставляють прибуття президента з його почтом. Воно збігається з відкриттям сезону й супроводиться парадами та патріотичними маніфестаціями, повними радісного ентузіазму.

Коли Кйоу та Уайт прибули зворотним рейсом “Карлсефіна” до Кораліо, веселий зимовий сезон був уже в розпалі. Ступивши на берег, вони почули швейцарський оркестр, що грав на майдані. Босоногі сільські дівчатка з несміливими очима пропливали стежками, прикрасивши світляками свої темні кучері. Франти в білих полотняних костюмах, помахуючи тростинками, вже повиходили на свою вечірню прогулянку, таку небезпечну для жіночих сердець. Всюди пашіло людьми, скрізь були штучні чари, кокетування, дозвілля, розваги — створений людиною сенс існування.

Перші два-три дні після приїзду до Кораліо були присвячені підготовчим заходам. Кйоу водив художника містом, познайомив його з невеличким гуртом англомовних коралійців і всіма можливими засобами давав зрозуміти їм, що друг його — знаменитий художник. І потім Кйоу придумав ще ефектнішу демонстрацію ідеї, яку він хотів нав’язати публіці.

Друзі оселились у готелі де лос Естранхерос. Обидва були у нових костюмах з незаймано чистої парусини, в американських брилях і мали при собі по тростинці, надзвичайно оригінальній і зовсім непотрібній. Небагато знайшлось би в Кораліо cabaleros[147] — навіть серед пишномундирних офіцерів анчурійського воїнства — з такими невимушеними, вишуканими манерами, як Кйоу та його друг, великий американський художник, сеньйор Уайт.

Уайт поставив свій мольберт на березі й зробив кілька яскравих етюдів моря та гір. Тубільці зібрались позад нього широким щебетливим півколом і стежили за його роботою. Кйоу, дуже уважний до всяких дрібниць, прибрав собі особливу роль, яку й грав до самого кінця: він, бачите, друг великого художника, ділова людина й турист. За емблему його становища правив кишеньковий фотоапарат.

— Як ознака дилетанта з вищих кіл суспільства, — казав він, — тобто людини з банківським рахунком і спокійним сумлінням, фотоапарат залишає далеко позаду навіть парову яхту. Людина нічого не робить, а тільки тиняється скрізь та клацає затвором — і кожний думає, що це неабияка фігура на біржі. Взяти хоч би мільйонерів. Спочатку знімають із вас сорочку, а тоді починають знімати вас. Кодак впливає на людей сильніше, ніж титул або шпилька з діамантом на чотири карати.

Таким чином, Кйоу походжав собі по Кораліо, знімаючи краєвиди та боязких сеньйорит, а Уайт витав тим часом у вищих сферах мистецтва.

Через два тижні після їхнього приїзду задум Кйоу почав приносити плоди. До готелю під’їхав у розкішній кареті один із ад’ютантів президента. Лосада хотів би, щоб сеньйор Уайт побував у Casa Morena з неофіційним візитом.

Кйоу міцно стиснув зубами люльку.

— Десять тисяч — і ні цента менше, — сказав він художникові. — Пам’ятай свою ціну! І, будь ласка, золотом або його еквівалентом. Гляди, щоб вони не підсунули тобі отих нікчемних папірців, які тут називають валютою.

— А може, він має на увазі щось інше, — сказав Уайт.

— Помовч, — сказав Кйоу з непохитною впевненістю. — Я знаю, чого йому треба. Він хоче, щоб уславлений американський художник і флібустьєр, який нині проживає в його жалюгідній країні, намалював його портрет. Іди ж, не барись!

Розкішна карета повезла художника до палацу. Кйоу ходив по кімнаті, випускаючи з люльки цілі хмари диму, і очікував. За годину карета знов під’їхала до дверей готелю, висадила Уайта й зникла. Художник помчав нагору, перестрибуючи зразу через три східці. Кйоу покинув курити і обернувся в німий знак питання.

[145] Коні-Айленд — острів біля Нью-Йорка, місце, де розважалися небагаті американці.

[146] Бедуїн — кочівник (араб.).

[147] Caballeros — пани.