Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.

— Та тут; і, мені боляче казати, містер Веллер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.

— А-а! — зацікавився Сем.

— О, соромно казати; жах такий.

— Знову в пансіоні?

— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Веллера.

— В будинку з зеленою хвірткою?

— О, ні, ні! — поквапився, більше ніж звичайно, відповісти Джоб, — зовсім не там.

— Що ж ви там робили? — і Сем пильно подивився на Тротера. — Мабуть, опинилися там випадково?

— Од вас, містер Веллер, — відповів Джоб, — я не збираюсь ховатися, бо ми так сподобали один одного, коли зустрілися ще вперше. Ви пригадуєте, як приємно провели ми той ранок?

— О, так, — нетерпляче сказав Сем, — пригадую. Ну?

— Ну, — відповів Джоб, не кваплячись і стиха, як людина, що розказує важливий секрет. — У тому будинку з зеленим парканом, містер Веллер, дуже багато слуг.

— Так я й гадав, судячи з його вигляду, — перебив Сем.

— Ну, — вів далі містер Тротер, — і там є куховарка, яка ощадила трохи грошенят, містер Веллер, і хоче влаштуватися, одружившись та відкривши маленьку дрібну торгівлю.

— Правда?

— Правда, містер Веллер. Ми зустрілися з нею в каплиці — чистенькій капличці в цьому місті, містер Веллер, де співають гімни з четвертого розділу — ви, певне, бачили книжечку, яку я завжди ношу при собі — і ми трохи зблизились, а тоді здружилися, і я, насмілююсь сказати, містер Веллер, маю стати господарем тої крамнички.

— Добрий же з вас буде крамар! — промовив Сем, скоса кидаючи на Джоба глибоко зневажливий погляд.

— Велика перевага цього, містер Веллер, — тут на очі Джобові набігли сльози, — в тому, що тоді я спроможуся кинути теперішню мою неприємну службу в тої поганої людини й віддатися кращому й доброчеснішому життю, для якого мене виховували.

— А вас, певне, гарно таки виховували, — зауважив Сем.

— О, дуже, містер Веллер, дуже! — скрикнув Джоб. На згадку про чисті дні своєї юності містер Тротер видобув рожеву хусточку й ревно заплакав.

— Ви, певно, були надзвичайно милим хлопцем, коли ходили до школи, — сказав Сем.

— Я й був, сер, — глибоко зітхнувши, відповів Джоб. — Я був ідолом усіх.

— О, це не дивує мене, — сказав Сем. — А якою втіхою були ви, безперечно, для вашої щасливої матері!

По цих словах містер Джоб Тротер приклав кінчик рожевої хусточки по черзі до кожного ока і зайшовся ще ревнішим плачем.

— Нещастя мені з вами! — обурився Сем. — Чепсійський водогін ніщо проти вас. Ну, чого ви розчулилися тепер? Узяв сором за ваші паскудства?

— Я не можу утриматися, містер Веллер, — по короткій паузі пояснив Джоб. — Мій пан немов здогадався тоді про нашу з вами розмову й одвіз мене в поштовій кареті, намовив милу молоду леді сказати, ніби вона нічого про нього не знає, підкупив начальницю пансіону, щоб і та говорила те саме й кинув дівчину для кращих спекуляцій. О, містер Веллер, я й досі тремчу.

— Так ось як воно було, — сказав Сем.

— Запевняю вас, що саме так.

— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джоб, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у „Великому Білому Олені", якщо ви вільні, скажімо— о восьмій вечора.

— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.