Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти по вас… туди… по той бік зеленого паркану.

— Я напевне прийду, — повторив містер Тротер і, найсердечніш стиснувши руку Семові, подався своєю дорогою.

— Бережіться, Джоб Тротер, бережіться! — промовив, дивлячись йому вслід, Сем. — На цей раз мене не обдурите; не обдурите, кажу! — І виголосивши цей монолог і стежачи за Джобом, доки того було видно, містер Веллер подався до спальні свого пана.

— Справа посувається, сер, — оголосив Сем.

— Куди посувається і яка справа, Сем? — зацікавився той.

— Я знайшов їх.

— Кого їх?

— Та нашого чудернацького приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.

— Не може бути, Сем! — захвилювався містер Піквік. — Де ж вони? Де вони, Сем?

— Тихо, тихо! — заспокоював свого пана містер Веллер і, допомагаючи йому одягтись, виклав план дальших дій.

— Коли тільки спроможемося ми зробити це все? — нетерпеливився містер Піквік.

— Свого часу, сер, — відповів Сем.

Чи було воно зроблено свого часу, чи ні, ми побачимо далі.

РОЗДІЛ XIX,

Зайшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентльмена й більшу частину того, що було в обох торбах, шкіряній коробці для капелюха і пакунку в коричневому папері, розташовану якнайкраще на його особі, тоді як сам він походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження.

— Доброго ранку, — промовив містер Пітер Магнус. — Як це вам подобається?

— Дуже ефектно, — відповів містер Піквік, з добродушною усмішкою поглядаючи на вбрання свого бесідника.

— О, я думаю, це справить належне враження. Знаєте, містер Піквік, я послав уже їй свою візитну картку.

— Уже послали?

— І коридорний приніс мені відповідь, де мене запрошують на одинадцяту ранку, — і містер Магнус, глянувши на годинник, як навіжений вибіг з кімнати.

Коли годинникові стрілки наблизились до пів дванадцятої, двері раптом відчинилися. Обернувшись, щоб зустріти містера Магнуса, наш герой побачив перед собою веселе обличчя містера Тапмена, безтурботні риси містера Вінкла й натхненне лице містера Снодграса. Поки містер Піквік вітався з ними, до кімнати вбіг містер Магнус.

— Мої приятелі, про яких я уже говорив вам, містер Магнус, — одрекомендував містер Піквік.

— До послуг ваших, джентльмени, — сказав містер Магнус, очевидно, вкрай зворушений. — Дозвольте поговорити з вами хвилиночку, містер Піквік, — і містер Магнус, просунувши пальця в петельку жилета містера Піквіка, потяг його до вікна.

— Поздоровте мене, містер Піквік, вона — моя.

— Поздоровляю вас од щирого серця, — і містер Піквік сердечно стиснув руку своєму новому другові.

— Мусите побачити її, сер, — нетямився з радощів містер Магнус. — Сюди, прошу. Вибачте нас, панове. Ми зараз.

Витягши містера Піквіка в коридор, містер Пітер Магнус спинився коло найближчих дверей і злегка постукав у них.

— Увійдіть, — сказав жіночий голос, і вони увійшли.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Магнус, — дозвольте мені представити вам мого кращого друга — містера Піквіка. Містер Піквік, маю за честь познайомити вас з міс Вісерфілд.

Леді стояла в протилежному кінці кімнати. Містер Піквік схилився, дістав з кишені окуляри й наклав на ніс, але ледве глянув крізь них, як скрикнув і ступив кілька кроків назад; Леді з напівприглушеним зойком затулила обличчя долонями й упала в крісло, а містер Магнус, наче прикипівши до місця, з виразом невимовного жаху й крайнього здивування позирав то на одну, то на другого.