Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чоловік підходив ближче, і гримаса його ставала все жахливіша.

— Я заприсягся б, що це його чорне волосся й малинова ліврея, — сказав містер Веллер, — тільки такого обличчя я досі ще ніколи не бачив.

Поки містер Веллер казав це, гримаса стала нелюдськи огидною. Та чоловік мусив пройти близько від Сема, і допитливий погляд цього джентльмена спромігся під його покрученими рисами викрити щось занадто подібне до маленьких оченят містера Джоба Тротера. Помилитись не можна було.

— Алло, ви, сер! — люто крикнув Сем.

Незнайомий зупинився.

— Алло! — повторив Сем ще лютіше.

Чоловік з викривленим обличчям цікаво глянув в один бік двору, потім — у другий, далі подивився на вікна найближчих будинків, словом — скрізь, тільки не на Сема Веллера — і лагодився йти далі, коли його спинив новий оклик:

— Алло, ви, сер! — утретє гукнув Сем.

Тепер уже не можна було помилитись щодо місця, звідки виходив голос, і незнайомий, нарешті, примушений був глянути Семові в обличчя.

— Це не проходить, Джоб Тротер, — сказав Сем. — Годі! Не крутіть дурника. Ви не такий уже красень, щоб нехтувати ваші природні окраси. Поставте свої очі на їх власне місце, або я випру вам їх кулаком з голови. Чуєте?

І як містер Веллер, здавалося, був готовий здійснити цю загрозу, то обличчя містера Тротера поволі набуло свого звичайного виразу. Сам же містер Тротер, удаючи радість від несподіваної зустрічі, скрикнув:

— Кого я бачу? Містер Волкер.

— А ви таки справді раді мене бачити? — спитав Сем.

— Радий? — повторив Джоб, — о, містер Волкер, коли б ви знали, як я чекав цієї зустрічі ! Це вже занадто, містер Волкер. Я не можу більше, не можу! — і, вмиваючись сльозами, він у надпориві оповив руками шию містера Веллера й міцно притиснув його до себе.

— Геть з руками від мене! — скрикнув обурений Сем, даремно силкуючись визволитися з обіймів свого ентузіастичного знайомого. — Геть, кажу вам!.. Чого ви плачете наді мною, ви, переносний насос.

— Бо я такий радий бачити вас, — повторив Джоб Тротер, потроху звільняючи містера Веллера, в міру того, як зникали ознаки його бажання почати бійку. — О, це занадто, містер Волкер !

— Занадто! — крикнув Сем. — Я думаю — занадто. Ну, а тепер, що ви маєте сказати мені; га?

Містер Тротер не відповів, бо маленька рожева кишенькова хусточка працювала щосили.

— Що можете ви сказати мені перед тим, як я скруту вам в’язи? — загрозливо спитав містер Веллер.

— Га? — перепитав містер Тротер, удаючи ображену невинність.

— Що ви можете сказати?

— Я, містер Волкер?

— Не взивайте мене Волкером; моє прізвище Веллер, І ви це добре знаєте. Отже, що ви мені скажете?

— Та, боже ж мій, містер Волке… тобто Веллер… багато чого я можу сказати, тільки не тут, а десь-інде, де ми влаштуємось вигідніше. А коли б ви знали, як я чекав на вас, містер Веллер !

— Нетерпляче, правда? — сухо спитав Сем.

— Дуже, дуже нетерпляче, сер, — відповів Тротер і не зморгнувши. — Але дозвольте ж мені стиснути вашу руку.

Сем кілька секунд дивився на свого бесідника, а потім, немов під впливом якогось нового настрою, задовольнив його прохання.

— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентльмен, містер Веллер! Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?

В погляді Джоба Тротера майнуло лукавство, яке змусило кулак містера Веллера відчути дріж бажання продемонструвати себе на ребрах Джоба Тротера. Але Сем стримав себе й відповів, що містер Піквік здоровий.

— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?