Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сторонній чоловік! — репетувала леді. Ще хвилинка— і весь будинок був би на ногах. Убрання її зашамотіло — то вона кинулась до дверей.

— Мадам! — розпачливо крикнув містер Піквік, у розпуці знову вистромивши голову. — Мадам!

Дарма що містер Піквік виткнув голову без будьякої певної мети, з’явлення її зараз же спричинилося до гарних наслідків. Як ми казали, леді була вже біля дверей. їй лишалося тільки переступити поріг, добігти до сходів та зняти крик, і вона безперечно встигла б уже зробити все це, якби нічний ковпак містера Піквіка не відкинув її до найдальшого закутка кімнати. Остовпіла леді стояла там і безтямно позирала на містера Піквіка, а містер Піквік І собі безтямно дивився на леді.

— Негідник! — скрикнула леді, ховаючи між долонями своє обличчя. — Чого вам треба?

— Нічого, мадам; абсолютно нічого, — поважно запевнив містер Піквік.

— Нічого? — повторила леді, озираючись.

— Нічого, мадам; слово честі, нічого, — і містер Піквік так енергійно труснув головою, що китиця на його нічному ковпаку аж затанцювала. — Я ладний піти крізь землю, як подумаю, що стою перед дамою в ковпаку (тут леді миттю смикнула чепчик з своєї голови), але я ніяк не можу розв’язати його, мадам. (Тут містер Піквік на доказ своїх слів з страшною силою смикнув за поворозки). Я бачу тепер, мадам, що зайшов не до своєї кімнати. Я не пробув тут і п’яти хвилин, коли ви раптом зайшли.

— Це занадто неймовірна історія, щоб вона могла бути правдивою, сер, — не повірила дама, ревно ридаючи. — Зараз же ідіть звідси!

— Зараз, мадам, і з великою охотою, — відповів містер Піквік.

— Не баріться, — настоювала леді.

— Зараз, — повторив містер Піквік, з’являючись ізза ліжка. — Безперечно зараз же піду, мадам. Я страшенно шкодую, мадам, що був неповинною причиною вашого хвилювання і так знервував вас.

Леді вказала на двері, і тут в усій красі виявилась одна з кращих рис вдачі нашого героя. Не зважаючи на те, що, поспішаючи, він поверх ковпака наклав ще капелюх, не зважаючи на те, що в руках він ніс черевики та гетри, а через плече в нього були перекинені фрак і жилет, ніщо не могло зламати його природженої чемності.

— Надзвичайно шкодую, мадам, — запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.

— Ідіть мені зараз же, сер, якщо ви й справді шкодуєте; зараз! — сердилася леді.

— Цю хвилиночку, мадам, — сказав містер Піквік, відчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на підлогу. — Сподіваюся, мадам, — закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись, — сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами. — Та раніше як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.

Хоч містер Піквік і поздоровляв себе із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а, проте, становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинку, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою; а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити якийнебудь лякливий пожилець. Доводилося залишатись у коридорі до самого ранку. Отже, зробивши навпомацки кілька кроків і наткнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добрався до ніші в стіні й присів там, вирішивши філософічно чекати світанку.

Але йому судилось пережити й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з’явилася людська постать. Містера Піквіка огорнув невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був містер Семюел Веллер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочити.

— Сем, — несподівано виринув перед ним містер Піквік, — де моя спальня?

Містер Веллер глянув на нього з проречистим здивованням, і містерові Піквіку довелось повторити своє запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямився і провів свого пана до його апартаментів

РОЗДІЛ XVIII

Ранком наступного дня в маленькій кімнаті поруч із стайнями сидів містер Веллер — старший і готувався їхати назад до Лондона. На столі перед ним стояв кухоль елю, лежав кусень холодної яловичини і чималого розміру окраєць хліба, які він по черзі й цілком безсторонньо обдаровував своєю ласкою. Він саме врізав здоровезну скибку хліба, коли кроки когось, хто увійшов до кімнати, примусили його підвести голову. То був його син.

— Доброго ранку, Семі! — привітався батько.

Син підійшов до кухля з елем і, багатозначно хитнувши головою до батька, почав замість відповіді дудлити питво.

— Ми розлучаємось, Семі,— урочистим тоном промовив родитель, — і невідомо, коли побачимося знову. Мабуть, мене доконає твоя мачуха, а, може, зі мною скоїться ще тисяча якихось пригод раніше, ніж ти почуєш про славнозвісного містера Веллера з „Прекрасної Дикунки". Честь підтримувати добре ім’я нашої родини перейде, може, до тебе, Семюел, і я сподіваюся, ти не зганьбиш його. Щодо виховання, то на тебе я можу покластись, як на самого себе.

Отже, мені лишається дати тобі тільки одну пораду. Якщо тобі перескочить колись за п’ятдесят і заманеться тобі одружитись — маловажно з ким, — біжи ти до своєї кімнати (якщо в тебе буде своя кімната) і отруїсь власною рукою. Вішатись — занадто вульгарно, і тому я не раджу тобі цього способу. Отруїсь, Семюел, отруїсь, синку, і ти ніколи не шкодуватимеш.

По цих дружніх словах містер Веллер промовисто глянув на свого сина, повернувся на закаблуках і повільно вийшов з кімнати.

У споглядальному настрої, викликаному словами батька, містер Семюел Веллер і собі пішов з „Великого Білого Коня" й попростував до церкви святого Клемента, намагаючись розвіяти свій сум прогулянкою по її стародавніх околицях. Поблукавши деякий час, він опинився в дуже відлюдній місцевості — щось на взірець двора поважного вигляду — де, здавалось, не було іншого виходу, як та хвіртка, в яку він увійшов. Сем збирався вже йти назад, коли зелена хвіртка в паркані, що відділяв садок у кінці двору, відчинилася, звідти вийшов чоловік, дуже старанно причинив за собою зелену хвіртку й швидким кроком попростував до місця, де стояв містер Веллер.

Взявши цей факт ізольовано, без побічних обставин, ми не знайдемо в ньому нічого незвичайного. У багатьох частинах світу люди виходять з садків, зачиняють за собою зелену хвіртку і навіть швидко йдуть кудись, не звертаючи уваги на те, чи хто стежить за ними. Отже, ясно, в тому чоловікові, або в його манерах, або і в тому, і в тих повинно було бути щось, що привернуло увагу містера Веллера. Та було воно чи не було, нехай читач вирішить сам, коли ми докладно розкажемо йому про поведінку згаданої особи.

Зачинивши за собою зелену хвіртку, чоловік, як ми казали вже двічі, швидким кроком пішов через двір; але не встиг він кинути на містера Веллера оком, як змінився на обличчі й спинився, ніби вагаючись, куди йти далі. А як зелена хвіртка була зачинена й лишалась позаду, а перед ним виднівся один лише вихід, то чоловік не довго роздумував і збагнув, що неминуче має пройти повз містера Семюела Веллера. Отже, він прискорив ходу, дивлячись просто перед собою. Найбільш незвичайним у ньому було те, що він кривив своє обличчя в найжахніші та найчудніші гримаси.

"Дивно, — подумав містер Веллер, коли незнайомий наблизився до нього. — Надзвичайно дивно. Я заприсягся б, що де — він“.