Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Містер Пітер Магнус і з природи був дуже відвертої вдачі, а бренді з водою викликало приховані на самому споді його душі секрети.

Докладно розповівши про себе, про свою родину, своїх знайомих, друзів, свої розваги, свою працю й про своїх братів (балакучі люди завжди мають багато чого розповісти про їхніх братів), містер Магнус втупив крізь свої кольорові окуляри синій погляд у містера Піквіка і, удаючи скромність, спитав:

— А як, на вашу думку, містер Піквік, чого я сюди приїхав?

— Слово честі, — завагався містер Піквік, — я не можу вгадати. Мабуть, у справах?

— Ви почасти вгадали, сер, — відповів містер Магнус, — але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.

— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете— скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, хоч би думав, цілу ніч.

— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, почервонівши, містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди свататись? Хе — хе — хе!

— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — усміхнувся одною з найпроменистіших своїх усмішок містер Піквік.

— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.

— Безперечно.

— Ні, то ви, напевне, жартуєте?

— Ні в якому разі.

— Тоді дозвольте вже відкрити вам один секрет, містер Піквік, дарма що я — людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинку. — По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і начепив їх знову.

— Ось чого ви раз — у - раз вибігали з кімнати перед обідом, — лукаво зауважив містер Піквік.

— Так; ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.

— Що ви кажете?

— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці— капелюх, і вони, сподіваюся, справлять найкраще враження.

— Я думаю, — погодився містер Піквік.

— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюха, які так личили б мені, більше не знайдеш ні за які гроші, містер Піквік.

Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.

— Вона-чудове створіння, — сказав він нарешті.

— Правда?

— Надзвичайне, — ствердив містер Магнус. — Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?

— Дуже можливо, що й так, — одповів той.

— Вибачте, дуже прошу, — перепросив містер Пітер Магнус, — але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.

— Значно менш приємна справа, як ваша, — признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя. — Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.

— Це й дійсно дуже неприємна справа, — погодився містер Пітер Магнус. — Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.

— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, але…

— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус. — Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?

— Початок першої.