Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тут, ваша честь.

— Проведіть леді.

Міс Вісерфілд вирушила до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс вирушив снідати. Містер Джінкс вирушив у світ міркувань, бо він не мав куди піти — маленьку загальну кімнату, де він спав уночі на канапі, удень займала сім’я його квартирної хазяйки. А містер Грамер вирушив виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величності — сторожеві.

Поки провадились рішучі й грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а особливо містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату дещо незаконно зазирнула чиясь фізіономія.

Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєрідна. Поперше, увійшовши в кімнату, він засунув двері на засув; Подруге, старанно витер бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потретє, поклав свій капелюх з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець, а, почетверте, витяг з внутрішньої кишені лівреї коротенький жезл з бронзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив ним містера Піквіка.

Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енергійним тоном сказав:

— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення !

Містер Грамер похитав головою і відповів:

— Ніяких приватних приміщень для представника його величності, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито квартира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки !

Піквікці в замішанні перезирнулися.

— Хто тут містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не питався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.

— Я — Тапмен, — озвався цей джентльмен.

— А я — закон, — відрекомендувався містер Грамер.

— Як? — не зрозумів містер Тапмен.

— Закон, — повторив містер Грамер, — закон; влада цивільна й виконавча, коли хочете знати мій титул. А ось мої уповноваження. Бланк на Тапмена, бланк на Піквіка — за порушення спокою нашого владаря, короля. Документи всі в порядку. Я арештую вас, Піквік, і вас, Тапмен.

— Що ви хочете сказати цими нахабними фразами? — аж підскочив містер Тапмен. — Геть з кімнатні

— Алло! — крикнув містер Грамер, розважливо відступаючи до дверей і відчиняючи їх пальців на два. — Даблі!

— Тут, — одповів голос з коридору.

— Сюди, Даблі!

По цих владних словах брудновидий чолов'яга футів шести на зріст протиснувся у двері, —ввесь почервонівши з напруги.

— Решта наших тут, Даблі? — спитав містер Грамер.

Даблі, що не любив говорити, мовчки хитнув головою.

— Розпорядіться, щоб увійшли, Даблі.

Містер Даблі розпорядився, і в кімнату ввалилося півдюжини людей, всі з коротенькими жезлами, прикрашеними бронзовою короною. Містер Грамер сховав свій жезл і подивився на містера Даблі. Містер Даблі сховав свій жезл і подивився на свій загін. Загін сховав свої жезли й подивився на панів Піквіка і Тапмена.

Містер Піквік і його послідувачі звелися на ноги всі як один.

— Що означає цей обурливий набіг на моє приватне помешкання? — спитав містер Піквік.

— Хто насмілиться заарештувати мене? — сказав містер Тапмен.

— Що вам треба тут, негідники? — скрикнув містер Снодграс.

Містер Вінкл не сказав нічого, але глянув на містера Грамера таким оком, що будь у того хоч скільки-небудь чутливості, він мусив би вмерти відразу. Але на нього той погляд не справив ані найменшого видимого враження.

Коли представники виконавчої влади помітили, що містер Піквік та його друзі схильні вчинити опір законові, вони дуже виразисто стали закочувати рукави. Ця демонстрація не пройшла повз увагу містера Піквіка. Пошептавшись з містером Тапменом, він висловив готовість скоритися, але попросив усіх мати на увазі його твердий намір негайно по звільненні протестувати проти цього жахного порушення його прав англійця.