Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І червоний лантух.

— Так, сер.

— І смугасту торбу?

— В ящику під передком, сер.

— А пакунок у коричневому папері?

— Під сидінням, сер.

— А шкіряна коробка з капелюхом?

— Також, сер.

— Може, будемо сідати? — запропонував містер Піквік.

— Перепрошую, містер Піквік, — промовив метушливий джентльмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевності. З манер цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.

Урочисті протести конюха його не переконали. Довелося витягати з глибини ящика шкіряну коробку, і тоді містер Магнус упевнився, що її надійно запаковано. Коли ж він заспокоївся з цим, у нього виникло важке передчуття: Поперше, того що червоний лантух не покладено. Подруге, що смугнасту торбу вкрадено, і, нарешті, що пакунок у коричневому папері розв’язався. Кінець — кінцем, діставши наочні докази безпідставності всіх цих підозрінь разом і кожного зокрема, він згодився злізти на дах диліжанса, сповістивши, що тепер усунув з своєї душі всі сумніви і почуває себе радим та щасливим.

— Ви страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Веллер — старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднімався на своє місце.

— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився Магнус, — але тепер я вже цілком спокійний.

— Хвалити бога, — зрадів містер Веллер. — Семі, допоможи ж своєму панові злізти нагору. Не ту ногу, сер. О! тепер так, давайте руку, сер. Лізьте. Ви певне важили менше, коли були хлопцем, сер.

— Ви не помиляєтесь, містер Веллер, — добродушно відповів захеканий містер Піквік, сідаючи поруч нього.

— Стрибай, Семі! — сказав містер Веллер. — Виведи коні, Вільям. Бережіть голови під ворітьми, джентльмени. Дякую, Вільям. Пускай тепер.

Завдяки дуже інтересним і повчальним розмовам з містером Веллером, наші подорожні проїхали більшу частину дня зовсім непомітно. Тем не бракувало, бо, коли говіркий містер Веллер хоч на хвилинку спинявся, його з успіхом заступав містер Магнус. Він дуже цікавився всіма подробицями з біографії своїх компаньйонів і на кожній зупинці виявляв тривогу щодо безпечності своїх двох торб, шкіряної коробки з капелюхом і пакунка в коричневому папері.

На головній вулиці Іпсвіча ліворуч стоїть готель відомий на всю округу під назвою готелю „Великого Білого Коня" Коло дверей його й спинявся щовечора лондонський диліжанс, і того вечора з нього вийшли містер Піквік, Сем Веллер і містер Пітер Магнус.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Магнус, коли і червону торбу, і смугнасту торбу, і пакунок у коричневому папері, і шкіряну коробку з капелюхом було знято й поставлено в коридорі. — Ви спиняєтесь тут?

— Так, — відповів містер Піквік.

— Боже милий! — аж скрикнув містер Магнус. — Ніколи за мого життя не доводилось мені спіткатися з подібним незвичайним збігом обставин: адже і я тут спиняюся. Пообідаємо, може, разом?

— З охотою, — погодився містер Піквік. — Не знаю тільки, чи приїхали вже мої приятелі. Немає у вас джентльмена, Тапмен на прізвище, офіціант?

Товстий чоловік, що тримав під пахвою серветку, яка відслужила вже тижнів зо два, а на ногах мав такої ж свіжості панчохи, повільно обернувся від вікна, звідки визирав на вулицю, і, пильно оглянувши містера Піквіка від капелюха до найнижчого гудзика на гетрах, з притиском відповів:

— Ні.

— Ні джентльмена, що зветься Снодграс? — питався містер Піквік.

— Ні.

— А Вінкла?

— Ні.

— Мої друзі не приїхали сьогодні, сер, — сказав містер Піквік. — Доведеться нам обідати самим. Дайте нам окремий кабінет, офіціант.

Вислухавши таке прохання, товстий чоловік зволив наказати коридорному принести багаж пасажирів І, Ідучи поперед них довгим темним коридором, привів їх до великого, погано умебльованого покою, з брудними гратами перед каміном, де ледве помітний вогник робив одчайдушні зусилля здаватись веселим, але швидко пригасав під гнітючим впливом оточення. Через годину подорожнім подали рибу й біфштекс, а коли прибрали з стола, містер Піквік і містер Пітер Магнус присунули свої стільці до каміна і, замовивши на користь корчмаря пляшку надзвичайно поганого й надзвичайно дорогого портвейну, почали пити, на свою власну користь, бренді з водою.