Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:

— Хто там?

„Це не Джоб", — подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.

Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:

— Хто стукає?

Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.

Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.

— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п’яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.

Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!"

— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?

— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.

— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.

— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад І подивіться.

Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала П досить голосним „Сором вам !", за що тут же дістала попередження про звільнення.

— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.

— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.

— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.

Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.

— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п’ять механічних дівчат.

— Боже мій! — скрикнули двадцять дев’ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?

— Чоловік! Чоловік за дверима ! — верещала міс Смісерс.

Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідної пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.

— Леді, любі леді… — почав був він.

— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша І найбридкіша вихователька. — Яке страховище!

— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.

— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.

Тут знявся ще більший галас.

— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.

— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік. — Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв’язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.

— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць,